05/08/2010
0На знімку: Іван Іванович Дячук із дружиною Надією Іванівною та донькою Валентиною.
ДЛЯ ІВАНА ІВАНОВИЧА ДЯЧУКА із села Вужинськ Ратнівського району ліс сповнений особливої аури і магнетизму, які ваблять-притягують до себе з непереборною силою. І це зрозуміло. Адже тут свого часу трудився Іванів дід Панас, хазяйновитий, мудрий лісівник, який садив, плекав деревця, виконував інші роботи, зокрема доглядав лісову кролеферму. Батько Іван Панасович також понад 40 років трудився тут лісорубом. Матуся Софія Тимофіївна заготовляла для потреб лісництва березовий сік, садила дерева, збирала лікарські рослини, ягоди, гриби. Дідусь і батьки уже відійшли за вічну межу, а Замшанське лісництво державного підприємства «Ковельське лісове господарство» для Івана стало живою пам’яттю про рідних, надійною прабатьківською опорою, зеленою святинею, до котрої тягнеться душею і котрій присвятив своє життя. Ось уже, як він каже, намотує на кардан 35-й рік водійського стажу. На сезонних роботах у лісі трудиться і романтичної вдачі дружина Івана Дячука Надія Іванівна. Лісовими турботами батьків змалечку переймались їхні діти. Нині старша донька Людмила вчителює у сусідньому селі Замшани. Син Олександр вчиться в аграрному виші на агронома, а молодша донька Валентина вже здобула вищу освіту і працює у батьківському лісництві бухгалтером. Обидві доньки заміжні й мають діток.
— Здається, наче вчора почали з Надійкою подружнє життя… Швидкоплинні літа промайнули, як один день. Незчувся, як дідусем став. Заглядають у кабіну карапузики Михась і Ярослав: «Дідуню, катай!». Напевне, хлопчики, коли виростуть, також лісовими водіями будуть, — сміється Іван Іванович.
…Після закінчення школи юнак вивчився на муляра і працював на новобудовах обласного центру, що з’являлися тоді як гриби після дощу. В армії йому випало служити кухарем. Демобілізувавшись, здобув кваліфікацію водія та й засів за баранку автомобіля у «Сільгосптехніці». Працьовитого, надійного словом і ділом молодого водія невдовзі запросили на роботу в знайоме з дитинства лісництво. Роботі чоловік віддає себе сповна: перевозить деревину, дари лісу, посадковий матеріал тощо, доставляє людей на робочі місця. Лісництво займає понад 5 тисяч гектарів, які обслуговують вісім лісників. Це своєрідне підприємство, де за будь-якої погоди і пори року кипить непомітна для стороннього ока робота. Іван Дячук знає як свої п’ять пальців усі лісові дороги. У негоду, розмиті дощами чи засипані снігом, вони приховують різні «сюрпризи». Не раз навантажений «газик» застрягав серед лісу й Іванові Івановичу доводилося добиратись у темряві за добрий десяток кілометрів до сіл Замшани чи Велимче по підмогу. Часто-густо ночував у лісі. З появою мобільного зв’язку подібних проблем поменшало, оскільки легко можна викликати у потрібне місце рятувальну техніку.
Керівник ДП «Ковельське лісове господарство» Володимир Данилюк цінує І. Дячука як одного з найкращих працівників колективу. І колега-лісник Михайло Михалевич назвав Івана Івановича добросовісною людиною, чудовим знавцем техніки, сумлінним трудівником, котрий самовіддано служить лісу. Шанують його й односельці за господарську кмітливість, готовність підсобити, адже чоловік має власний трактор, тож багатьом підставляє плече, особливо стає у пригоді самотнім стареньким людям.
Подружжя Дячуків не втратило почуттів на крутих віражах сповненого випробувань життя. Досить почути ту ніжність і вдячність у голосі, коли Іван Дячук говорить про свою дружину: «Надійка добре ладила з моїми батьками, жили ми душа в душу. Вона вміла господиня, не цурається роботи. Навчила доньок добре куховарити, навіть хліб пекти. Дочка Валя опанувала цю майстерність ще в шостому класі. Надія вміє чуйним словом зцілити душу, зрозуміти ближнього, створити домашній затишок, що зігріває серця усій родині».
— Ви знаєте, правду кажуть, що доля людини написана на небесах. Оглядаючи прожиті роки, я збагнула цю істину. З Іванком ми виростили прекрасних дітей, створили щасливу сім’ю, тобто наше єднання було невипадковим. Тож в усьому я завдячує Богові і чоловікові – надійному, люблячому, хазяйновитому, — щиро зізналася на прощання моя співрозмовниця Надія Іванівна…
Фото автора.
