30/07/2010
0Володимир-Волинський знають як місто храмів та церков, місто з надзвичайною історією, місто руських правителів. Правда, Княжий град неможливо уявити й без Петра Саганюка, котрому в 1988-му випало стати до керма міста-району, а з 1998-го (три каденції поспіль) він не полишає посади Володимир-Волинського міського голови. Не кожен керівник райцентру може похвалитися таким рівнем довіри громади! То чим же підкорив володимир-волинців Петро Данилович? Підозрюю, що харизмою вольової натури, «сильною» рукою та ще – відвертістю. Бо коли голова каже, що любить місто і мешканців, йому неможливо не повірити. Чи спрацює феномен Саганюка на виборах у 2010-му? Про це й про те, чим нині живе Княжий град, говоримо із Петром Даниловичем.
– Життєва історія Володимир-Волинського міського голови доволі цікава: у дитинстві мріяв стати льотчиком, в юності служив на флоті, а в зрілому віці довелося стати до керма міста…
– Людина міркує, а Бог коригує. Тому й виходить, що життя складається інакше, аніж мріється в дитинстві та юності. Дійсно, хотів бути військовим, а став міським головою. Чи думав, що все так повернеться? Звісно, ні. Закінчив лісотехнічний інститут, бо й туди мене тягнуло. Певно, тому, що батьківська хата стояла в Жовтневому за 300 метрів від лісу. Отримав вищу освіту і подався працювати в Колки. Ніколи й не гадав, що доведеться служити на Військово-морському флоті. Та то – сімейне. Рідний брат, на жаль, уже покійний, був на Північному флоті, та й двоюрідний також, і мені судилося пізнати смак моря. Повернувся вже кандидатом у члени партії.
– Що ж підштовхнуло вас, молодого хлопчину, до отримання партбілета – серйозного на той час документа? Невже ідейні переконання?
– У ті часи вищу освіту здобували далеко не всі. А якщо ще й був кандидатом у члени партії, то, звісно, мав переваги. Правда, одразу про це не думалося. Та й, щиро кажучи, особливих ідейних переконань не мав. Так обставини склалися. На Чорноморському флоті був помічником оперативного чергового. На такі посади зазвичай брали молодих матросів після вузу. Тож доводилося постійно бути на очах в офіцерів вищого рангу. І одного дня секретар партійної організації військової частини (можливо, вони рознарядку мали, не знаю) підійшов та завів мову. Я ж особливо не перечив. Так і вийшло – кандидат у члени партії.
– Певно, відповідні органи з особливою уважністю поставилися до моряка з Волині, котрий виріс під лісом, і перш ніж дати добро, перевірили родовід до сьомого коліна на наявність неблагонадійних? – Часи були такі. Звісно, проводилася перевірка. Мій покійний тато народився в 29-му, але в ті непрості часи не підтримував жодну зі сторін. Хоча я в це мало вірю. Не могло так бути, щоб хлопця 16-ти – 20-ти років, котрий жив на самому краю села, ніхто нікуди не залучав.
– Хоча б щось батько вам розповідав?
– Нічого. Певно, боявся, як і всі. Розказав покійний нині вояк УПА Луцюк. Тоді не зафіксував тих спогадів, тепер шкодую. Так-от, Луцюк цей (а він відсидів за свої переконання, мешкав у Нововолинську) прийшов і каже: «Синок, твій тато носив нам грипси». Це – записки такі. Я не звернув особливої уваги. А нині це вже не відіграє такої ролі, як могло би бути в радянські часи. Однак того в органах не зафіксували, тому я без проблем потрапив у кандидати, а потім – і в партію. Було мені тоді 22 роки. А мати вищу освіту та партквиток у такі роки – щось значило. Ця категорія людей перебувала на постійному контролі в міському комітеті та в службі безпеки. Маючи 23 роки, я отримав пропозицію працювати директором Луківського професійно-технічного училища. Далі – у комсомол. Рік – в обкомі партії. Шість літ – першим секретарем обкому комсомолу Волині. Як лісівник за освітою, тривалий час очолював володимир-волинський лісгосп. На ті часи то було велике господарство – територія чотирьох районів, і майже тисячу людей працювало.
– Ідеальна трудова біографія. Сьогодні, коли вщухли перипетії довкола партійних тем, по-іншому сприймають керівників та політиків, котрі починали в радянські часи й пройшли так звану кузню кадрів. Мовляв, то – люди не випадкові, а спеціально підготовлені до серйозних посад. Що вам дала партійна школа, і чи дійсно така практика себе виправдовує, якщо відкинути ідеологічну складову? – Це тепер нарікають на тоталітарний режим: бачать лише негативне. Але тоді вихованням керівників займалися. При цьому було менше людей із вищою освітою. Коли в 67-му році вступав у Львівський лісотехнічний інститут, то в Місті Лева на той час нараховувалося 28 тисяч студентів. А сьогодні лише один Волинський національний університет імені Лесі Українки має 30 тисяч. Натомість із освітою професійно-технічного училища зараз удень із вогнем не знайдеш. Тоді ж не лише давали освіту, а й учили працювати. Партійна школа, скажу вам, – солідний багаж. Хоча сьогодні є академії для службовців, але це все одно не те. Кадрами слід займатися постійно і системно. Якщо зважити всі „за” та „проти”, то лозунг: «Кадри вирішують усе» – актуальний і нині. Хороших фахівців цінують, але вони сьогодні – в бізнесі, де більші заробітки. От, до прикладу, є в місті підприємець Сергій Ковальчук – почесний президент ПП «Універсам», котрий дає своїм працівникам солідні зарплати. Тож і менеджерів толкових має. То хіба вони підуть на службу в міську раду, якщо ставка спеціаліста на рівні мінімальної зарплати – 880 гривень? А в цього спеціаліста є діти, житло, за яке слід платити… Не так усе просто. Людина повинна бути кваліфікованим працівником, але за це й платня – відповідна. Живучи поряд із Європою, бачимо, як справи в них, і так хочеться, аби й наші люди, котрі багато працюють, жили не гірше.
– Був час, коли вам довелося взяти на себе не лише місто, а й район…
– У 1988 році мене обрали головою об’єднаного міста-району. Тоді на теренах Володимира-Волинського впровадили такий експеримент. Чотири роки були ого якими складними. Все почало занепадати. Промисловість – у стагнації. Партія свій авторитет втрачала і, відповідно, не мала такого впливу, як раніше. На початку 90-х узагалі розпалася, я на місто і на район лишився сам-один. Тож став докладати максимум зусиль, аби роз’єднати міську й районну владу. Вдалося, але дорогою ціною – здоров’я підвело. Не бачив я перспективи. Економіка падала. А ще й мітинги почалися! Як приїдуть сусіди із Сокаля чи Червонограда, та як зададуть жару: площа кипіла. Тож, коли відчув, що серце дає про себе знати, попросився назад у лісгосп. П’ять років там «відпочивав». – Однак панові Саганюку все ж довелося повернутися у владні кабінети. Подейкують, що з таким проханням до вас звернулися керівники місцевих підприємств…
– Дійсно, назад попросили (сміється, – авт.). Було діло. Бачте, особливих претензій до моєї персони не висували. Я ж не працював першим секретарем партії, та й батьки мої були простими селянами. Тож у 98-му пішов на вибори. Відтоді «відтягнув» повних три каденції. Нині, звісно, легше, ніж у 90-ті, але все одно складнощі виникають. Хочеться, аби люди краще жили і роботу мали, і заробітну плату гідну, аби підприємства працювали… Та не все виходить так, як плануєш.
– Донедавна Петро Саганюк був у лавах БЮТу, мало того, – єдиним міським головою на Волині, котрий ішов під прапором Юлії Тимошенко. Тож звістка про те, що ви залишили лави білосердечних здивувала й насторожила. Чому вийшли з партії? То – данина часу, бо опозиція втрачає рейтинг, чи розчарування?
– Я насправді вийшов із «Батьківщини». Дійсно, був єдиним міським головою на Волині – членом БЮТу, але не відчував допомоги від керівництва обласної партійної організації. Допомагав лише народний депутат Віктор Олійник. Він – дійсно грамотна людина, повністю віддана цій політсилі. Чому я залишив лави «Батьківщини»? На власні очі побачив, яким чином потрапляють у депутати. Вибори ще бозна-коли, а вже проплачено за мандати. Набирають у партію мільйонерів, не спитавши навіть, де вони ті гроші взяли. Побачивши, що робиться у цьому болоті, я вирішив його покинути. Юлія Володимирівна – порядна жінка й толковий державний керівник. Однак аби вона знала, що роблять місцеві вожді, то, певно, повідкручувала б їм голови враз. Від ідеалів партії вони далекі. – Якщо в стосунках із головою облради Анатолієм Грицюком не все так гладко, то із головою облдержадміністрації навпаки: жодних пліток, жодних словесних перепалок на людях. Як складаються взаємини Володимир-Волинського міського голови із керівником області?
– Не кривитиму душею: із Борисом Петровичем у мене завжди були хороші стосунки. Такими вони й залишилися. Я єдиний серед міських голів – член колегії облдержадміністрації, і це також про щось говорить. Поважаю Клімчука і переконаний: Волині пощастило, що головою став саме він. Тим паче, що то – досвідчений керівник, котрий зробив чимало для області.
– Не новина, що чинний мер Княжого града, котрий нині є позапартійним, має намір учетверте пропонувати свою кандидатуру. Однак, згідно з виборчим законодавством, необхідно заручитися підтримкою котроїсь із політичних сил. Кого оберете? Під чий прапор пристанете, Петре Даниловичу?
– Я вже заявляв, що буду йти на посаду міського голови. Мало того, нещодавно отримав п’ять пропозицій. Три лідери обласних осередків партій пропонували мені підтримку. Що здивувало: партії – не центристські, не ліві. А буквально на днях мав ще двох гостей. Тож я впевнений, що не лише піду на вибори, а й переможу.
– Тож суперників не побоюєтеся?
– Зрозуміло, що бажання стати міським головою виникає не лише в мене. Вже є кілька осіб, котрі заявили про свої наміри балотуватися. Імен називати не буду. Зрештою, висновки зроблять жителі міста. Але… Один із претендентів ніде не працює, інший – уже 12 років без роботи, третій – власник неабияких статків, котрі не зрозуміло, як нажив. А наші люди – не дурні! Народ не купиш. Що бентежить – є серед бажаючих очолити місто, такі, котрі, певно, не згадають жодного письменника і не розв’яжуть математичного рівняння зі шкільної програми.
– Пане голово, яку б оцінку поставили собі за роботу впродовж останньої каденції?
– Не можу цього сказати. То – прерогатива народу. Я ж намагаюся робити все на совість. Повірте, 12 років працюю практично без вихідних. Хіба що віднаходжу зо два тижні, аби поправити здоров’я в Моршині чи Трускавці. Прокидаюсь о п’ятій ранку – і повний робочий день. А інакше й не може бути, бо люблю місто, свій край. Намагаюся так чинити, аби не було соромно поглянути людям в очі, адже і я, і мої діти також живуть у славному й древньому місті Володимир.
– Рік тому, коли ми з вами також записували інтерв’ю для «Волинської газети», ви розповідали про мрію – облагородити міський парк. Мовляв, хочете зробити зі «Слов’янського» справжню перлину. Вдалося реалізувати задумане? У Місті над Лугою з’явилася своя Софіївка?
– Цьогоріч зробили дуже багато. Відкрили ще одне джерело. Майже весь парк виклали косткою, підсадили дерев, додали смереку. І все це – за спонсорські кошти! Я й не думав, що громада так активно підтримає мою ідею. Зібрали більше 200 тисяч гривень внесків. Сьогодні мені приємно пройтися парком, де мами гуляють із дітками, де є добротні лавочки, є де відпочити. Ще одне – до наших джерел приїздять навіть із сусідніх населених пунктів. Експертизу води зробила міська санстанція. Очікуємо також і на результати досліджень одеського інституту води. Я й сам залюбки користуюся тією водою. Якби ж було вдосталь фінансів, то можна багато чого зробити!
– До речі, про фінанси. Бюджет виконуєте?
– За перше півріччя маємо 101%. А ще ж держава не додала дотацію. Однак, якби заплатив володимир-волинський цукровий завод, котрий має півтора мільйона заборгованості, водоканал, АТП і лісгосп, то б перевиконали десь на три мільйони. Хоча добре, що цукровий завод працює, нарощує виробництво. За 2009-й та за шість місяців цього року там випущено продукції на 150 мільйонів гривень. Але разом із тим є проблеми щодо сплати податку. Але, думаю, з часом ситуація врегулюється, адже питання піднімали на рівні облдержадміністрації, була розмова з цього приводу із Борисом Клімчуком.
– Тобто є шанс, що завод лишиться у Володимирі-Волинському, бо ходили чутки, що власники мали намір перереєструвати підприємство в іншу область?
– Не бачу в цьому сенсу. Що ж із того виграєш? Прибутковий податок тут необхідно платити, а ще – за землю. З того, як на мене, вийде лише клопіт.
– У Володимирі існує гарна традиція: якщо місто перевиконує бюджет, то в одній зі шкіл з’являється новий комп’ютерний клас. Уже минуло сім місяців 2010-го. Чого очікувати педагогам та дітворі? – У попередні роки, коли мали перевиконання, гроші клали на депозит, а потім купували техніку. Про нинішню ситуацію я розповів. Якби ж ті три мільйони вже покласти в банк, то мали б можливість придбати два комп’ютерні класи. Але, думаю, до кінця року нам все одно вдасться реалізувати такий план.
– Ще одна ідея: аби Княжий град, що завдяки клопотанню мера Саганюка отримав у 2003 році статус державного заповідника, став заповідником національного значення…
– Сподіваємося, що таке вдасться здійснити. Тим паче, у телеграмі, що надійшла від міністра культури й туризму Михайла Кулиняка до Дня міста, зазначено: посадовець підтримує наші починання. Маю надію, що у вересні в місті побуває Президент, і це питання ми знову піднімемо. Від ідеї не відмовляємося. Зрештою, Володимир – перлина цілої держави.
– Петре Даниловичу, ви згадали про гаранта Конституції, тож я не можу втриматися, аби не запитати: як працюється старому міському голові при новому Президентові?
– Більше порядку – ось що я кажу. А це – важливо, бо демократія – то, перш за все, верховенство закону. Ми ж ці демократичні процеси трохи не так розуміємо. Мовляв, усе дозволено. Насправді – навіть бичок, якого полюбляють кидати під ноги, має своє місце – у смітнику. Тож порядок – це добре.
– Саганюк у Княжому граді – одіозна фігура. Тож не дивно, що міський голова – один із головних героїв, про котрих «балакають» на володимир-волинському форумі в Інтернеті. Навіть анекдоти можна знайти. Як реагуєте на подібні жарти?
– Зізнаюся чесно: періодично заходжу на форум. Звісно, не щодня, бо не маю часу, але іноді таке трапляється. Найчастіше – рано-вранці, поки робочий день не розпочався. Як сприймаю?.. Нормально. От нещодавно прочитав міркування кількох мешканців, що в парку не костку слід було класти, а гравійний відсів або ж асфальт. Але… Костка не грає, тож і не деформуватиметься. А робимо ж не на день-два. Сьогодні, коли вже помітно результат, мовчать. Хочу наголосити, що завжди готовий до конструктивної розмови та співпраці. Закидають, що я – консервативний. Ні. Швидше – ліберал.
– Що побажає Володимир-Волинський міський голова мешканцям Княжого града та волинянам?
– Перш за все бажаю здоров’я. А ще – щастя, добра, удачі. Так хочеться, аби життя стало трохи кращим. Але для цього всім слід докласти зусиль, сумлінно працювати. Переконаний, що ті, котрі мають великі статки, повинні перейматися проблемами тих, хто живе скромно. Хай зійде Боже благословення на місто, громаду, Волинь і славну Україну.
Розмовляла Світлана ГОЛОВАЧУК.
