17/06/2010
0Интервью с Валерием Ивановичем Самоплавским размещено в свежем номере газеты «Лісівник», №9.
Недавно делегація Держкомлісгоспу на чолі з Головою Держкомлісгоспу Миколою Шершуном їздила до Польщі переймати досвід ведення лісового господарства. Докладно про цю поїздку ми попросили розповісти Голову Товариства лісівників України Валерія Самоплавського.
– Валерію Івановичу, розкажіть, будь ласка, який досвід ведення лісового господарства Польщі можна використати в Україні?
– Перш за все, потрібно сказати, що протягом усього життя людина повинна навчатись, переймати все найкраще, порівнювати зі своїми здобутками. Особливо це стосується керівників, які вважають, що їхнє підприємство найкраще і можна зупинитися у своєму розвитку .
Що б ми не робили, як би ми не керували, але поки що не можемо нашу країну вивести з кризи, так само, як і наші галузі. Причому всі. Чому? Тому що заробітна плата наших людей значно нижча, ніж у Європі. Якщо зараз наш робітник отримує $ 300, і ми вважаємо, що це нормально, то в Європі $ 3 тис. – це ненормально. Ми повинні прагнути до того, щоб підвищити заробітну плату і життєвий рівень наших людей, адже у кожного є сім’ї, діти, внуки, старенькі батьки…
І хоч вже скоро 20 років незалежності України, але ми все так само тупцюємо на місці.
Потрібно поліпшувати життя – і в цьому ми орієнтуємося на своїх сусідів. Тому було прийнято рішення відвідати Польщу. До цього такі поїздки були до Німеччини, Франції та інших країн.
Польща – європейська країна, й у нас багато спільного. Але у поляків значно вищий рівень заробітної платні, ніж у нас. І продуктивність праці теж. Якщо порівнювати продуктивність праці у сільському господарстві в США й у нас, то в Україні виготовляють аналогічну продукцію 100 осіб, а в американців для виготовлення такого ж обсягу продукції потрібно 18 осіб.
Я згадую, як колись мені розповідали після поїздки в Італію, що там у цеху працює 18 осіб, які випускають таку саму кількість продукції, причому якісної, тоді як у нас 150 осіб у такому ж цеху.
Ми поїхали, подивилися і тепер голова Держкомлісгоспу М. Шершун абсолютно правильно ставить завдання – потрібні реформи. Але не заради самих реформ: необхідні структурні зміни, аби наша продукція могла конкурувати з продукцією інших країн.
Принаймні таке у нас завдання. Але для цього треба зробити дуже багато: вирішити, як робити відводи лісосік, як їх розробляти, якими методами, якими бригадами, яким підрозділом.Та й електронний облік деревини, її вивезення і техніка теж відіграють важливу роль.
Немає газу, то давайте будемо виготовляти тріску технологічну, паливну, виробляти пелети. Все це ми показали на прикладі лісогосподарських підприємств Рівненської області. Рівненщина – наш флагман. Вона була і до 1990 року флагманом, й флагманом залишається. Зараз рівненчани поза конкуренцією. Вони перші, але не заспокоюються, розуміють і показують усім іншим, як потрібно господарювати. Але варто й інші регіони підтягувати до їх рівня.
– Але ж західна частина України лісистіша, ніж східна. Як Східному регіону дотягнутися до передових областей Західної України?
– І тут знову у пригоді стає досвід Польщі. У них інша законодавча база. Вони на 2 млрд продають деревини, а державі усіма видами податків сплачують 30 млн, тобто усього 1,5%. Решта 98,5% – це їхні гроші. 10% вони потім відраховують і створюють стабілізаційний фонд, кошти з якого потім передають на ті підприємства, які потребують допомоги. Тобто за рахунок підприємств Карпатського регіону та півночі України, маю на увазі Житомирщину, Київщину. Чернігівщину та ін., ми повинні частину коштів скерувати у ті області, де ситуація значно гірша. Частину коштів потрібно акумулювати, щоб зберігати раніше створені у Херсонській, Миколаївській, Одеській, Запорізькій областях, Криму ліси. Так повинно бути, тому що вони самі не зможуть здійснити ці роботи, бо не мають ресурсів.
Держава повинна більше уваги приділяти лісовій галузі. Адже якщо лісистість 15,6% нас не задовольняє, і її потрібно у перспективі довести до 20%, то для цього потрібні кошти, яких лісівники не мають. Тому держава повинна забезпечити фінансування цих робіт.
У нас є потужні розсадники, тобто є змога вирощувати садивний матеріал, єпрофесіонали, є оажання, але нам потрю-ні ресурси – їх катастрофічно не вистачає. Тож, якщо в Україні є кілька мільйонів гектарів неугідь, які потрібно заліснити, для цього потрібна допомога держави. Перекласти цю проблему на плечі лісівників – неправильно.
У післявоєнні роки, наприклад, країна лежала в руїнах, і в Радянському Союзі наприкінці 1940-х на початку 1950-х рр. прийняли сталінський план перетворення природи. Були витрачені величезні кошти, створені державні лісомеліоративні станції. Розпочали у степу захисне лісорозведення. Тоді держава централізовано цим займалася, а зараз державні кошти обмежені.
Тому потрібно чітко сказати – чекаємо 2 чи 3, чи 5 років, але через 5 років вже будуть кошти, і ми створимо певну кількість гектарів лісу. А зараз є ще й проблема виділення землі під створення нових лісів…
– Але ж є державна програма «Ліси України»?
– А у нас завжди програм було багато. Проблема не в прийнятті програм, проблема – у їх виконанні
– Тобто все впирається у фінансування?
– На жаль, це так.
– Валерію Івановичу, зараз багато говорять про використання у лісовому господарстві 615-технологій. Після завершення пілотних проектів, за який період часу зможуть усі лісгоспи узяти їх на озброєння?
– Це не самоціль. Для цього потрібно кілька років. Якщо за 3-4 роки ми до цього прийдемо, то буде все нормально. Але, повторюю, це не найголовніше. Сучасні технології, комп’ютеризація – звичайно, чудово. Проте захоплюватися цим і вважати, що коли ми все закупимо, створимо бригади і перейдемо на електронний облік деревини відразу все покращиться, не зовсім правильно. Для цього ще потрібно багато працювати.
