18/03/2003
0 Запитань більше, ніж відповідей
Таким виявився підсумок роботи V з’їзду Аграрної партії України Запитань більше, ніж відповідей
Таким виявився підсумок роботи V з’їзду Аграрної партії України
Василь ГРУЗІН, Володимир ГРУЗІН
Для початку дві невеличкі ремарки.
1. Не знаємо, як зустрічали організатори з’їзду інших представників засобів масової інформації, а нас, журналістів “Сільських вістей”, ошелешили: “Зал переповнений, місць немає”. Незважаючи на те, що ми були заздалегідь акредитовані для висвітлення роботи з’їзду. Та все-таки дали запрошення…
2. Заголовок цієї публікації ми взяли з доповіді голови партії Михайла Гладія. Дуже ж таки вдало висловився він з приводу проблем, які переповнюють партію.
Спершу кілька слів про Аграрну партію. Один з нас був безпосереднім свідком того, як вона створювалась: явно підступно – у піку Селянській партії України, яка тоді ще мала гонористий характер і відмовлялася гопакувати під владну дудку. Вискочили з СелПУ кілька ренегатів-відступників і склепали свою
– аграрну партійку, яка невдовзі, рекламуючи себе, й проголосила: “Наш вибір
– Леонід Кучма” – і таким чином покірно, більше того – вірнопіддано лягла під
нього.
І потягнулися до АПУ ті, котрі збагнули: це шанс умоститися на вигідній посаді. А щоб надійніше сидіти на ній, почали пришпорювати зростання партійних рядів: цілими селами заганяли людей в АПУ. За принципом: “Якщо ти голова колгоспу, то мусиш або ж записатися в партію сам і записати в неї всіх своїх підлеглих, або ж – геть з роботи!” От і розросталася АПУ наче на дріжджах. Тож і нині вважає себе однією з найпотужніших: на з’їзді, про який мова, було оголошено, буцімто зараз в ній нараховується понад 470 тисяч чоловік і це ого-го яка згуртована політична сила.
У нас немає підстав спростовувати названу цифру. Але маємо підстави сумніватися в її достовірності. Хоча б таке ось. Доповідаючи з’їздові про роботу ревізійної комісії, її голова Г. Сидоренко повідав, що в центральну партійну касу за 4 роки надійшло членських внесків аж… 794 гривні. Ясна річ, подумалось нам, якісь суми осіли в районних і обласних організаціях, але ж щоб до Києва дійшло менш ніж по 2 копійки від кожного партійця, то вибачайте: якби внески сплачували всі, хто значиться в партійних списках, сума ця була б, само собою, зовсім іншою.
Вочевидь, не все гаразд у партійному королівстві. Є “мертві душі”, є й ті, котрі так чи інакше “бунтують”. “Сільські вісті” нещодавно повідомили про таке зі Львова, там з АПУ вийшов один з її засновників – Орест Фурдичко, особа з неабияким політичним досвідом, народний депутат України минулого скликання, колишній голова обласної ради, нинішній перший заступник голови Державного комітету лісового господарства України, ще й доктор економічних наук, професор. Більше того, він не тільки вийшов з АПУ, а й заявив: АПУ – це партія без майбутнього.
До речі, цей факт на з’їзді не згадувався, дуже ж таки невигідний. Наголошувалося на іншому: партія має величезний авторитет, тому навряд чи знайдеться село, селище чи місто, де б не було структури АПУ. Бо й загалом за рівнем ділових якостей, активністю в соціально-громадському житті чи в усяких духовно значимих заходах рівних членам АПУ немає. Але ж це не що інше, як намагання видати бажане за дійсне. Ось цьому доказ. Кореспондент “Сільських вістей” нещодавно відвідав ряд районів Львівщини (тут ще не так давно М. Гладій, будучи головою АПУ, працював керівником області) і розпитував селян, як осередки АПУ відстоюють їхні інтереси, і почув, що членами цієї партії є здебільшого керівники деяких районних структур, перш за все працівники управлінь сільського господарства, котрі ніякими особливими уболіваннями, як і партія в цілому, про інтереси селян не відзначаються. Он скоро виходити в поле, нагадували хлібороби, а пального катма, бо ж грошей, щоб придбати, немає, держава постаралася торік з цінами так, що селянам довелося розстатися з своєю продукцією за безцінь. Якщо АПУ, знаючи про це, ні кує ні меле, то який може бути в неї авторитет? Словом, не селянська це партія, а партія начальства, головним чином аграрного, яке більше старається для себе, а не
для села.
Своєрідним підтвердженням цьому став і V з’їзд АПУ. З доповіді мандатної комісії випливало: якщо на з’їзд обрано 452 делегати, то серед них 240 чоловік – це керівники різних органів виконавчої влади та самоврядування – голови обласних і районних держадміністрацій, їхні заступники, голови районних рад, сільські голови, керівники інших виконавчих і управлінських структур, є ще група спеціалістів сільського господарства, представники вищих навчальних закладів та наукових установ. Ще одна цифра привертає увагу: 447 делегатів мають вищу освіту. Здається, чудово. Але чи варт у такому товаристві шукати поміж делегатів тих, хто працює безпосередньо на тракторах чи комбайнах, доглядає зернові культури чи цукрові буряки, доїть корів, ходить біля свиней… А склад делегатів – це віддзеркалення всієї партії, якою вона є. Тож важко сподіватися, щоб вона відображала болі й інтереси звичайних селян. Такій партії, вибачте за повторення, набагато ближчі інтереси тих, хто при владі, ну й ще тих, котрі, скориставшись політичною недосвідченістю, а то й наївністю та довірливістю селян, підступно прибрали до своїх рук те, що раніше селянам належало.
До речі, чи не найбільшим своїм подвигом АПУ вважає те, що взяла на себе відповідальність за аграрне реформування за рецептами, проголошеними Л. Кучмою. Це не раз зринало на з’їзді. Бо, як підкреслювалось, ліві партії зустріли президентське реформаторство в аграрній сфері в штики, а праві визнали за краще відсторонитися від нього. Ото тільки АПУ й підтримала указ президента від 3 грудня 1999 року, яким було проголошено рішучий курс на ліквідацію колективних сільгосппідприємств. Причому зробила це супероперативно, вже на третій день після опублікування того указу (це дає підстави гадати, що й сама доклала зусиль до його розробки і появи), он яку сміливість, можна навіть сказати – геройство, було продемонстровано. Значить, є чим гордитись. Колективні сільгосппідприємства таки ліквідовано, замість них з’явилися… Ні, про те, що з’явилося, жоден виступаючий на з’їзді і не заїкнувся. Бо треба було б визнати, що село реформами доведено до катастрофічного стану. Подекуди нічого, навіть фундаментів, не зосталося від тракторних бригад, тваринницьких ферм. Дико, але дійшло до того, що значна кількість працездатних селян стала безробітними (таких майже 1,7 мільйона чоловік, якщо не більше), чимало з них у пошуках заробітку подалися за рубіж. Селян душить безгрошів’я, багатьом доводиться жити надголодь, перебиваючись з хліба на картоплю. Поміж таких наростають усілякі захворювання, зокрема туберкульоз, а лікуватись нема за що, село прискорено знелюднюється.
Замість цього на з’їзді вирувало славослів’я на адресу реформ. З’явилися, мовляв, господарства, котрі можуть служити взірцем високої ефективності. Промовець з Полтавщини похвалився тим, що в області, яку він представляє, а саме в селищі Котельва, є таке чудове господарство. Ним керує Олександр Коросташов, і люди там живуть – не горюють, ніхто не нарікає на реформи. Шкода, що промовець не розкрив, завдяки чому те господарство є саме таким. Зважаючи на це, ми скажемо кілька слів і про “Батьківщину” (так називається те господарство), і про його керівника.
Справа в тому, що “Батьківщина”, якщо розібратись, добре працює не завдяки, а всупереч реформам. Селяни відмовились від перетворення свого господарства на якийсь ПОП чи ТОВ, хоча їх і силували до цього. Натомість створили сільськогосподарський кооператив, тобто використали ту форму, яку реформатори не схвалюють. Завдяки цьому всі (наголошуємо – всі) селяни, які трудилися тут раніше, і нині тут же трудяться. Вони – 650 чоловік – рівноправні засновники-кооператори. Бо не дозволили розірвати господарство на шматки, відстояли його цілісність, і це найголовніше, що дало їм змогу зберегти і виробництво, і соціальну сферу. Безперечно, велика заслуга в цьому керівника господарства. Будучи чесною і добропорядною людиною, він відмовився від ідеї, яка спокусила багатьох інших колишніх керівників КСП, стати одноосібним хазяїном, схожим на поміщика, який кого хоче жалує, а кого карає. Тому він стоїть на тому, що не можна селян позбавляти права бути справжніми (а не тільки на словах, до чого підштовхують реформатори) господарями на своїй землі: усі працюють разом, усі й мають однакові права на участь в управлінні господарством. Він, Коросташов, – поміж усіх, з тими ж правами й обов’язками, що в усіх. Це можливе сьогодні тільки в сільгоспкооперативі, тому й тримаються селяни саме за нього.
Отож безбожно фарисействують ті, котрі посилаються на приклад “Батьківщини” та інших подібних їй небагатьох успішних господарств, вихваляючи реформи.
Проклюнулися на з’їзді й нові, ми б назвали їх дуже зловісними, нотки: про потребу ще більше поглиблювати любу-милу аграрну реформу, заради чого партія мусить йти у владу, брати її в свої руки. Яким чином? Конкретно не говорилося. Але в повітрі пахло тим настроєм, з яким парламентська фракція АПУ викручувала народним депутатам України руки, примушуючи їх схвалити Земельний кодекс із закладеною в нього жахливою загрозою для селян – їх обезземелювання. Отож треба готуватись до жорстокої політичної боротьби. І добре готуватись. Бо хоч у партії ніби все й гаразд, але є дещо й кепське. Тому-то, доповідаючи з’їзду про загальну ситуацію в АПУ, її голова змушений був визнати: запитань тут більше, ніж відповідей.
Здавалося, з’їзд після цього мав спробувати знайти потрібні відповіді, якщо й не на всі, то хоча б на значну частину запитань. Але Гладій відразу ж присік такі наміри: вище партійне керівництво, повідомив, вирішило, що краще буде зробити це не зараз, а на другому етапі з’їзду, восени. Поки що ж найголовніше – підтримати задумки Кучми щодо внесення змін у Конституцію. Вони, ці задуми, партії підходять, окрім хіба що деяких “нюансів”, над якими треба ще подумати.
Принцип “Чого хоче Кучма – того хоче АПУ” діє.
*
Ну й, нарешті, про те, чого на з’їзді не сталося.
За декілька днів перед цим поширилися чутки, що на з’їзді відбудеться зміна голови АПУ – замість Михайла Гладія буде обрано голову Верховної Ради Володимира Литвина. Навіть у кількох газетах це промайнуло. Не без розмірковувань, кому й для чого це потрібно. Сенсаційність і загадковість очікуваного витікали з того, що майже на всіх обласних партконференціях кандидатом на голову АПУ називався Гладій. І лише в Києві, на звітно-виборній партконференції у Міністерстві агрополітики, раптом вигулькнула думка: засватати на голову АПУ Литвина. Вслід за цим те ж самісіньке, так само неочікувано, сталося в Житомирі. І це, зважте, за умови, що В. Литвин не член Аграрної партії. То хіба могло таке статися, засумнівалися аналітики, без втручання адмінресурсу, тобто без волі якоїсь дуже поважної владної сили?
Один з нас за день до з’їзду поцікавився у доволі компетентного працівника апарату АПУ в Києві: так це чи ні? У відповідь – здивоване: “Хіба ви не знаєте, як у нас це робиться?” “Але ж Литвин позапартійний”. Знову здивоване: “А ви що, не вірите в можливість того, що, доки він їхатиме на з’їзд, то зможе стати по дорозі почесним партійцем?”
Отож і делегати з’їзду, і гості, особливо журналісти, чекали, чим увінчається детективне сватання, чи то пак рекрутування Литвина на голову АПУ. І не дочекалися. Вочевидь, збагнув чоловік, в яку халепу, вибачте – партію його затягують. Навіть якщо у нього є намір спробувати свої сили в майбутній боротьбі за президентське крісло і для цього було б непогано мати підручну політичну структуру, щоб на неї зіпертись, то зрозумів-таки, що АПУ – не з тих партій, котрі можуть послужити надійною опорою, швидше – навпаки. Ото й не спокусився запропонованим, якщо по суті, політичним хабарем. Тому й в роботі з’їзду участі не взяв, обмежився коротким письмовим привітанням. Одне слово, поступив мудро.
Проте, здається, хоч детективу з дивним сватанням не сталося, це, можливо, ще не кінець. Бо хоча в порядку денному з’їзду значилися вибори керівних органів АПУ (голови партії в тому числі), вони не відбулися. Відкладені на осінь, до другого етапу з’їзду.
“Сільські вісті” 2003.03.18
