Рівненський феномен

Лесоводы живут и работают не в вакууме. Они всегда среди людей с их нуждами, политическими взглядами, менталитетом…Именно поэтому я изредка размещаю статьи совсем не о лесе, которые некоторых так раздражают. Впрочем не нравится не читайте или "ругайтесь" в комментариях, но только цензурно. Это статья о ровенских женщинах, а точнее о региональном характере жителей этой области. Впрочем она и о лесе, хотябы потому, что  по генотипу ровенчане, как и прочие коренные полещуки, типичные "люди-леса". Может они – "реликты", как и  столь типичные для ровенщины янтарь и азалия.

ЧОМУ ЦЯ ОБЛАСТЬ ВПЕВНЕНО Б’Є ВСІ ДЕМОГРАФІЧНІ РЕКОРДИ В УКРАЇНІ?

15 травня – Міжнародний день сімей. Чим живе сьогодні українська родина? Про це ми спробували дізнатися на Рівненщині, де майже шість тисяч матерів вже носять високе звання "Мати-героїня". На підході – ще стільки ж претенденток: адже ця область упевнено б’є всі демографічні рекорди в Україні. Тому саме в нашому благодатному краї найбільше багатодітних сімей – 20 тисяч. І виховується в них немало-небагато – 52 тисячі дітей. 160 родин, попри всі політичні торнадо та економічні цунамі, мають по 10 і більше дітей. Чи важка вона, Зірка матері-героїні?

ГРОШІ "ЗА ЗВАННЯ" БУЛИ Б ДОРЕЧНИМИ

Скромну хатину Боровців, що причаїлася між Малим та Великим Шпаковом у Рівненському районі, довго шукати не довелося: на першому травневому сонці тріпотіла низка штанців та сорочечок. Нехитре придане виказувало, що в родині підростають сини…

А синів у Сергія та Олени Боровців семеро: Леонід, Олександр, Сергій, Роман, Іван, Андрій та наймолодший, Дмитрик.

– Як живемо, питаєте? Маємо два гектари городу, велике господарство. Чоловік у приватній сільськогосподарській фірмі трактористом працює, а мені біля такого господарства і вдома роботи вистачає. Хлопці багато допомагають. Та що там багато – все, вважайте, на їхніх плечах і руках, – в очах стрункої, немов тополя, Олени враз з’являється той блиск, який буває в очах лише по-справжньому щасливих матерів. -Хочете, то запитайте, що сусіди про наших синів скажуть. Вони ж бо й односельцям усе допомагають: і картоплю посадити, і дров нарубати. До школи, вважайте, самі себе вдягають…

– Часом хтось побачить хлопців у полі й закине: ось, мовляв, ви дітей працювати змушуєте, – долучається до розмови батько. – Та в тому-то й справа, що ніхто їх не силує. Але ж якщо дитина сама просить: "Тату, дайте мені плужка…", то хіба я можу не дати? Краще нехай за плугом ходять, ніж ледарюють, – потріпує вигорілі хлоп’ячі чуби.

– Сашко, а підеш завтра до дядька Петра череду пасти? Бо він сам уже не впасе! – гукає з порога літньої кухні бабуся.

– Піду, бабцю, – озивається Сашко, а сам мерщій веде напувати коня.

І мені вже не потрібно ні про що розпитувати сусідів…

У неділю Роман та Сашко в сільській православній церкві прислужують: там, кажуть батьки, поганому не навчать. А всі разом хлопці-Боровці чудово співають. Самі й репертуар формують: там і "Одна калина", і стрілецькі, й козацькі пісні. Нещодавно в сусідній Пересопниці, де 450 років тому народилося "Пересопницьке Євангеліє", на якому тепер присягають президенти, виступали, ще й до районної газети потрапили!

– А чи маєте Ви Зірку матері-героїні? – цікавлюся в Олени.

– Наш сільський голова каже, що документи на мене й на інших мам подав ще торік. Та з Києва досі жодної звістки, – відказує жінка. – Воно, звісно, ті майже сім тисяч державної допомоги, що до звання належать, зайвими у великій родині не будуть. Наші близнюки Сашко й Сергійко нині школу закінчують. Ви ж уявляєте, що це таке – одразу два випускники в хаті? Одному вже костюм та туфлі купили, а для іншого стягуємось. Утім, нарікати на долю чи на людей нам гріх: аби Бог здоров’я давав. А в сімейному балансі нехай і тяжкою працею, але, як мовиться, на "нуль" виходимо.

В управлінні у справах сім’ї та молоді облдержадміністрації підтвердили, що подання на присвоєння звання "Мати-героїня" Олені Боровець серед інших перебуває на розгляді в Адміністрації Президента. Чому вони досі не підписані, здогадатися неважко: причина – в коштах, які належить виплатити кожній матері після виходу відповідного Указу. А це – 10 прожиткових мінімумів, майже по 7 тисяч гривень, про які й говорила Олена.

– Маємо в області 3,5 тисячі матерів-героїнь, яким держава заборгувала понад 23 млн грн, – говорить начальник управління у справах сім’ї та молоді ОДА Михайло Волинець. – Але для них є гарна новина: щойно прийнятий Держбюджет-2010 знімає проблему з порядку денного, бо передбачає погашення цих боргів. Центральна влада цілком справедливо ставить питання: вийти на стабільні виплати матерям-героїням. Тобто, йдеться про те, щоб одразу після оприлюднення відповідного Указу глави держави жінка отримувала гарантовану їй законодавством матеріальну допомогу. До речі, разом із зростанням прожиткового мінімуму вона також зростатиме.

– Чи не вийде так, що саме рівненські матері-героїні заберуть увесь бюджет?

– Цілком імовірно. Але це, як кажуть, об’єктивна реальність. Адже саме в нашій області найбільше в Україні багатодітних родин. Відповідно, й матерів-героїнь у нас найбільше. Відтоді, як в Україні було започатковане це почесне звання, його удостоєні 5865 жінок із Рівненщини. Ще майже 5 тисяч претендують на його отримання: останнім часом ми щороку вносимо саме стільки подань. А претенденток, особливо з наших поліських районів, не меншає: в цьому особливому соціально-економічному утворенні, що іменується Рівненським Поліссям, сім’ї традиційно багатодітні.

РОКИТНІВСЬКИЙ ФЕНОМЕН

Утім, один із поліських районів – Рокитнівський, який, до речі, належить до третьої чорнобильської зони, б’є всі рекорди: тут найвища народжуваність не лише в Україні: торік на кожну тисячу жителів благословилося на світ 23 малюки! Тоді як по Рівненщині цей показник становить 15, по Україні – 11,1. Тут мають і рекордний природний приріст населення -плюс 10, тоді як в Україні смертність усе ще перевищує народжуваність. Ось такий демографічний центр Європи, з якого лелеки у вирій, схоже, просто не відлітають: майже всі тамтешні матері – героїні.

Лелечі гнізда на території району – чи не біля кожної оселі. Ці птахи, за народним повір’ям, не лише "носять" до господи діток, а й оселяються там, де живуть добрі, щирі й привітні люди. Здається, на Рокитнівщині інших просто немає. В цьому переконається кожен, хто з близької чи далекої дороги завітає до першої-ліпшої поліської дерев’яної хати. Вас неодмінно пригостять усім, чим багаті: чи свіжим молоком, а чи нещодавно заготовленим березовим соком. Словом, бідність та багатство ходять тут поряд: не дав Бог поліщукам родючих чорноземів, зате наділив їх великими і щирими душами…

Класичною в районі вважається сім’я, в якій виховується від трьох до семи дітей. А от до сіл Блажівської, Глиннівської, Вежицької, Березівської, Старосільської, Кам’янської сільрад лелеки навідуються ще частіше: тут не дивина й 10-14 діток. На чому ж тримається ось цей, винятково рокитнівський, феномен?

– Насамперед на сімейній традиції, – переконаний голова облдержадміністрації Василь Берташ, який і сам народився й виріс у тому таки Рокитнівському районі у багатодітній сім’ї в селі з промовистою назвою Лісове. – А хто з великої родини, той, як правило, прив’язаний до цього середовища генетично. Старші виховують молодших власним прикладом, бо у кожного своє, чітко окреслене коло обов’язків. А коли треба, скажімо, дров нарубати, до такої роботи всі разом стають.

Поліські діти працюють на закордон. А мріють у цих родинах про прості житейські речі. От якби в їхні віддалені села та добрі дороги проклали… Або робочі місця нарешті створили: може, годі вже возити їхнім чоловікам та дітям свої працьовиті руки по світах? Невже, кажуть матері, не могли б ми тут, біля лісу, ті гриби та ягоди переробляти? Адже заготівельники просто-таки вихоплюють їх у селян і відправляють на Європу: і чорниці цілими рефрижераторами, і навіть свіжі лисички в оригінальних кошиках їдуть до німецької та голландської торговельних мереж. От і виходить, що наші поліські діти, які вже в 4-5 років підводяться до сходу сонця, важко працюють навіть не на свою державу, -на закордон. Європейці, певна річ, самі собі не вороги: перед тим, як пропонувати до столу наші лісові дари, вимірюють рівень радіації, який, виявляється, щороку знижується. В Україні ж тверезий підхід до справи витіснили стереотипи: якщо ягоди з Полісся – значить, із радіацією.

– Настав час, – переконаний Василь Берташ, – позбуватися подібних стереотипів і будувати підприємства з переробки продукції лісу тут, на Поліссі. Це й буде конкретним розв’язанням нашої одвічної проблеми безробіття. Звісно, за умови, що люди добре зароблятимуть: охочих працювати за невисоку платню нині й на Поліссі знайти важко. Людям вигідніше отримувати допомогу з безробіття і при цьому жити або з дарів лісу, або із сезонних заробітків. Тому один із пріоритетів виконавчої влади – пошук інвестицій для економічного розвитку Полісся. Тоді будуть тут і школи, і дороги, і ФАПи. Першу таку інвестицію маємо в сусідньому Володимирецькому районі: тут Єврокомісія втілює проект розвитку садівництва вартістю 750 тисяч євро, про який нещодавно першою розповіла ваша газета. Сподіваюся, незабаром зможемо поширити його й на інші райони. Адже саме на Поліссі вершать, вочевидь, найвищу державну політику – продовження роду нашого, українського.

Але зусиль керівника області та його команди замало, аби кардинально змінити ставлення до глибинки, яка так ревно плекає генофонд нації. Якщо в промислово розвинених регіонах існують спеціальні економічні території, то цей віддалений клаптик Полісся не гріх було б визначити територією державного соціального сприяння з конкретною її підтримкою. Щоб, бува, не задумали й звідси назавжди відлетіти у вирій лелеки…