Люди і коні

Лесное хозяйство и сейчас трудно представить без лошадей. В нашей отрасли работает много любителей и знатаков конного дела. Им будет интересно прочитать эту статью из завтрашнего номера газеты "Сельские вести". Кстати, лошади у нас используются не только на трелевке, – вспомните лесные конно-спортивные школы на Полтавщине и Ровенщине…  М.П.

Якщо проаналізувати історію конярства від радянських до нинішніх часів, то напрошується висновок: і тодішня, й нинішня держави так і не зрозуміли ролі цієї галузі сповна. Для чого вона? Як має розвиватись? Якщо західний світ одразу після Другої світової війни переорієнтував конярство на користь спорту, туризму, розваг, то на теренах СРСР на нього ще довго дивились як на джерело тяглової сили.

Ніхто сьогодні не стверджує, що ця галузь мала ідеальні умови для розвитку. Вони визначалися ставленням до неї влади. В пошані були масові види спорту, а кінний вважався елітним, непотрібним для робітників і колгоспників. На тяглових коней тоді дивилися як на пережиток минулого. Отож галузь не мала перспектив. Про це свідчить і те, що в Україні не було жодного навчального закладу, який готував би зоотехніків, ветеринарів, робітників, що спеціалізувалися б на обслуговуванні коней. Ці кадри готували в Москві, Алма-Аті, Воронежі…

НА УЗБІЧЧІ галузь і сьогодні. Від радянських часів в Україні збереглося 16 державних кінних заводів та племінних репродукторів, які спеціалізуються на розведенні коней різних порід та вирощуванні племінного молодняку. За даними Державного племінного реєстру, станом на 1 січня 2010 року в цих господарствах налічувалося 1849 племінних коней, зокрема Новоолександрівської ваговозної – 70, Орловської рисистої – 380, Російської рисистої – 510, Торійської – 15, Української верхової – 627, Чистокровної верхової – 247. З’являються і приватні суб’єкти селекційно-племінної справи. Загалом же в Україні налічується близько півмільйона коней. 90 відсотків із них утримуються в особистих селянських господарствах та приватних конюшнях заможних громадян. Кінь як тяглова сила найчастіше використовується в Рівненській, Волинській, Житомирській областях, де найбільше одноосібників. Продовжує зменшуватися поголів’я робочих коней, а його якість погіршується. Селекціонери про них геть забули. У тих регіонах, де немає конезаводів, селяни змушені купувати коней невідомої породи, нестійких до хвороб, миршавих, невитривалих. Загалом склалося враження, що ця колись цілісна галузь тепер роздроблена на окремі острівці, які час від часу з’єднуються надзусиллями ентузіастів.

Тим часом усі фахівці, які допомагали мені в розробці цієї теми, приємно вразили фанатичною відданістю конярству, повагою до коней, глибоким знанням справи. Двадцять шість років на посаді зоотехніка-коняра Дібрівського державного конезаводу, що на Полтавщині, Аркадій Степанович Лабунець. У своїй справі він професор. Завдяки його досвіду завод зберіг ключове становище в галузі. Тут розводять Орловських рисаків, які славляться своєю жвавістю. Навіть за відсутності державної підтримки господарство власними силами забезпечує потреби своїх елітних рисаків. Усе, що виробляється і заробляється на 6 тисячах гектарів землі, які поки що належать заводові, йде на утримання цих красенів: годівлю, догляд, придбання упряжі, іподромні випробування, електрику, тепло, ліки тощо. Вартість коне-дня (показник собівартості утримання коня) зростає. Бо дуже багато ручної роботи: вигодуй із соски, розчеши, помий. Щодня на це витрачається 30 гривень, щомісяця – тисяча. За таких умов починаєш думати про скорочення племінного поголів’я, говорить Аркадій Степанович.

Та головна проблема – іподромні випробування. Без них кінь – все одно що дитина без початкової школи. Тобто на його «кар’єрі» можна ставити хрест. Та й племінна робота втрачає сенс, бо саме під час випробувань визначається, який кінь найкращий за швидкістю руху, витривалістю, індексом роботоздатності. Але ж іподроми останнім часом стали дуже часто підвищувати вартість своїх послуг. То й накрутили такі ціни, що не підступишся. Тому доводиться скорочувати програму випробувань. А якби на іподромах діяли тоталізатори, тоді ці установи мали б кошти і на свій розвиток, і на призові фонди для учасників змагань, висловлює побажання ветеран галузі.

НАРІКАНЬ на незадовільний стан вітчизняного іподромного господарства дуже багато. Маємо лише чотири іподроми: Київський, Одеський, Львівський і Мирогощанський. Перебувають вони у державній та комунальній власності. Їх обладнання і за радянських часів було на рівні кам’яного віку, а тепер і поготів. Немає належних умов ні для учасників змагань, ні для глядачів. У той же час за кордоном іподроми – центри дозвілля з послугами на всі смаки, тому й дають величезні прибутки державі. У Франції, наприклад, діє близько 300 іподромів. Сотні іподромів має Америка, десятки – маленька за територією Японія.

Змагання, які проводяться на державному Мирогощанському іподромі, що в Рівненській області, викликають величезний інтерес у мешканців району та області. Знають про нього конярі Норвегії, Фінляндії, інших країн. Можна було б заробляти гроші, беручи на випробування закордонних коней, але умови іподрому цього не дозволяють. Немає гуртожитку, де можна було б поселити гостей. В одній конюшні, в якій протікає дах, утримуються і кобили племрепродуктора, і коні, які перебувають на випробуванні. Ні напувалок, ні гноєтранспортерів, тож основне знаряддя доглядачів – вила й лопати. Немає звукопідсилювача для озвучування змагань. Єдина перевага – свої корми і робоча сила, студенти, яких направляє аграрний коледж. Держава виділила цього року на утримання іподрому всього-на-всього близько 15 тисяч гривень.

– Це тільки в Україні вважається, що можна одержувати прибутки, нічого не вкладаючи, – говорить начальник виробничого відділу іподрому Вікторія Марущак, відома в галузі наполегливістю у відстоюванні інтересів конярства. – Наш іподром має великі перспективи, бо працює в місцевості, де у людей зберігся жвавий інтерес до коней, окрім того, у нас під боком – коледж, який випускає щороку кілька груп молодших спеціалістів із конярства. Але потрібно, щоб наші зусилля підтримала держава.

ПІДГОТОВКА кадрів – ще одна больова точка вітчизняного конярства. Ця сфера поки що у зародковому стані. Першу і єдину в Україні кафедру конярства було засновано 1994 року при Національному аграрному університеті. Вона випускає бакалаврів і магістрів. Незначне число фахівців готують аграрні університети Миколаєва, Дніпропетровська, Харкова. Кузнею молодших спеціалістів є Мирогощанський аграрний коледж. Однак кадрові потреби галузі зусиллями цих навчальних закладів не задовольняються, вважає доцент кафедри конярства Національного університету біоресурсів і природокористування (НУБіП) України, кандидат сільськогосподарських наук Іван Іванович Глушак. Бо, по-перше, зростає кількість підприємств, які займаються конярством, а по-друге, більшість молодих фахівців виїздить на роботу за кордон, пояснює науковець. От коло й замкнулось: галузь не може розвиватись, бо бракує фахівців, а фахівці не хочуть працювати у відсталій галузі, де їм не можуть запропонувати гідну зарплату та житло. Хто розірве це коло?

Хай про це думають держава і бізнес, а нам своє робить, тобто пропонувати ефективну систему кадрової підготовки, долучається до цієї розмови професор кафедри конярства НУБіП України Борис Максимович Гопка. На його думку, передусім слід ліквідувати прогалини у підготовці молодших фахівців. Катастрофічно бракує жокеїв, тренерів, ковалів, лимарів. Відповідні навчальні напрями мали б започаткувати технікуми, коледжі, профтех­училища. Але це не така проста справа, як здається на перший погляд. Наприклад, у Англії навчання жокеїв ґрунтується на вікових традиціях. Передусім добирають юнаків, не схильних до повноти, бо вага наїзника в одязі разом із сідлом і хлистом не має перевищувати 60 кілограмів. Перевелися в Україні і майстри підковування коней, тож тепер їх готують голландці. І в цій професії є маса тонкощів. Якщо українські ковалі ставляться до вдягання підків як до засобу проти ковзання коня, то європейські фахівці вбачають у цьому ортопедичну процедуру, яка лікує тварину, виправляє її хід.

Дуже повільно відроджується в Україні виробництво сідел, упряжі та іншого кінноспортивного спорядження. Першим узялося за цю справу харківське підприємство «Сідло». Легко було поставити мету, та як її досягти? Фахівців в Україні не знайшли, а росіяни не захотіли ділитися досвідом. Довелося купувати російське спорядження, ніби дослідникам, розбирати його до найменшої деталі і таким чином вчитися робити те, що колись добре вміли наші діди й прадіди. Завдяки терпінню і праці добилися успіху: виготовлення сідел та збруї налагоджено, розповідає директор цього підприємства В. Котелевський.

ЧИ Є У ВІТЧИЗНЯНОГО конярства перспективи? Ще й які, стверджує Борис Гопка. Конярство, на його думку, це занедбана золота жила, яка могла б поповнювати золотовалютні запаси держави, бути джерелом духовного і фізичного здоров’я нації. Занепад цієї галузі тимчасовий. Рано чи пізно вона почне розвиватися за тією моделлю, яка утвердилася в розвинених країнах світу, прогнозує науковець. Найголовніше її завдання – поліпшувати селекційно-племінну роботу з метою збереження та відтворення племінних ресурсів вітчизняного походження. Жодна порода коней, якщо її не поліпшувати, сама до цього не здатна. Аби виправити ситуацію у цьому, фахівці радять створити Асоціацію робочих коней, яка добивалася б від державних органів розробки та реалізації відповідних племінних заходів. Наприклад, місцевих кобил парувати з племінними жеребцями Орловської рисистої або Новоолександрівської ваговозної порід тощо. Слід приділяти увагу сучасному стану та поліпшенню розведення Гуцульської породи коней, яка незамінна і в горах, і на рівнині. Її можна було б використовувати у сільському, лісовому господарствах та для зеленого туризму. Конезаводи мали б проводити в районах ярмарки, виставки та інші заходи, на яких селяни могли б вигідно придбати чотириногих помічників.

Робоче конярство ще років двадцять зберігатиме актуальність.

Спортивне конярство, вірять його ентузіасти, розвиватиметься у бік масовості. Збільшуватиметься кількість любителів і професіоналів у цьому спорті. З’явиться кінний туризм. До речі, спорт, селекція і бізнес — ланки одного ланцюга: чим вищі спортивні результати, тим дорожче коштуватимуть коні, на яких їх досягнуто. Наприклад, після того, як на Олімпіаді в Москві наші спортсмени посіли 1-3 місця на конях Української верхової породи, ціни на цих тварин злетіли до небес. Щороку в Києві проводилися міжнародні аукціони, на яких продавалися українські скакуни. Нині попит на українських коней дещо впав. І не дивно, бо менше коштів виділяється на селекційно-племінну роботу, бракує уваги спортивному конярству. В наслідку держава втрачає мільйони.

УТВЕРДЖУВАТИМЕТЬСЯ й продуктивний напрям, адже м’ясо і молоко коней мають унікальні лікувальні властивості. Набуде поширення також нетрадиційне конярство. Ще 1882 року Віктор Одоєвський у книжці «Яким буде людство у 4338 році» писав: «Кінь на цей час утратить своє колишнє значення і перетвориться на кімнатну або навіть кишенькову тваринку». Кімнатні коні заввишки 35-40 сантиметрів уже є, дійде черга й до кишенькових, переконаний Борис Гопка. Американські генетики на замовлення клієнтів можуть виводити коней, які мають певне забарвлення, плями на тих чи інших місцях кінського крупа. І, нарешті, відродиться інтелектуальне конярство. Завдяки цьому напряму люди зможуть відновити колишнє вміння спілкуватися з кіньми з допомогою слів, вважає науковець. Після цього я подивився на співрозмовника здивовано, ніби на письменника-фантаста, а він на мене – поблажливо, як на малу дитину, що не розуміє простої і очевидної істини: коні – дуже розумні істоти. Він навів кілька прикладів із історії конярства, які це підтверджують. Чимало наїзників могли управляти кіньми лише з допомогою слів. У численних публікаціях минулого століття йшлося про виняткові здібності коня на кличку Розумний Ганс та про тренерський талант його господаря Вільгельма фон Остена. Писалося, зокрема, що цей кінь міг читати, рахувати, розпізнавати людей, предмети, кольори тощо. А власник німецької ювелірної фірми Карл Крааль навчив двох арабських скакунів Магомета й Царіфа виконувати різні арифметичні дії… Неймовірно? Але свідками цих фактів були сотні людей. Результати цих дослідів визнали авторитетні вчені того часу, розповідає Б. Гопка.

ЦІКАВА перспектива, чи не так? Може, щоб наблизити її, треба розробити й реалізувати державну програму розвитку конярства? Нині ця галузь — на стадії самоорганізації. Засновано Спілку сприяння розвитку конярства України, Асоціацію любителів коней Української верхової породи, Союз кіннотників України. Та настав час створити єдиний громадський орган, який захищав би інтереси галузі на державному рівні.