30/04/2010
0Выполняю вчерашнее обещание. Эта статья о Николае Харитоновиче Шершуне напечатана в первом номере "Лісового и мисливського журнала" за 2002 год. Я люблю периодически листать подшивки старых журналов… Надеюсь не я один… М.П.
Микола Харитонович ШЕРШУН народився 26 жовтня 1951 року у селі Злазному Костопільського району Рівненщини. Закінчив Львівський лісотехнічний інститут за спеціальністю інженер лісового господарства. Працювати почав бракером-десятником, майстром, старшим майстром лісозаготівель, згодом лісничим Клеванського, головним лісничим Дубенського, директором Рокитнівського держлісгоспів. З 1988 року — гене-ральний директор державного лісогосподарського об’єднання "Рівнеліс". У 1990—1994 роках був депутатом першого скликання Верховної Ради України. Із 1994 року — депутат усіх скликань обласної ради. Заслужений працівник сільського господарства України. Нагороджений орденом "За заслуги" III ступеня, нагрудним знаком "Відмінник лісового господарства України". Кандидат економічних наук. Член-кореспондент Академії екологічних наук України. Дружина Галина Феодосіївна. Має троє дітей – син Сергій, доньки Оксана та Ольга.
Зерня перше
"ЯКЩО В тебе, сину, кине хто камінцем, не повертай гнівом, а протягни окраєць", — повчав найменшого і єдиного сина, котрого милостива доля вберегла у великій сільській родині, дядько Харитон. Так з повагою називали главу знаного у Злазненській окрузі роду Шершунів. А він і з сусідами умів ладити, міг дати і пораду, й розраду, і землю кохав безтямно, кидаючись під гусениці своїх же зайд, які чомусь вважали, що у Шершунів її забагато. А він , заввиграшки міг підняти на руках селянського кінського воза, на втіху околичній дітлашні, на острах заздрісникам і на радість малому Миколці. Мабуть, тому поважали сільчани Харитона Шершуна, який ще почув крик перших правнуків, мабуть, тому й прийшли усім селом провести його в останню дорогу до небес. А ще, мабуть, тому, що зумів він, разом із дружиною Феодосією, яка так і НЕ змогла далі іти життєвою нивою без чоловіка, й полинула у вічність напівшляху, зіпнути на ноги Миколу. Син на той час уже стояв на землі міцно і щедрував батьківську хату своєю поміччю, стримував найщемливіше почуття, що не здатен повернути батькам проминулих літ. Батьки навчили Миколу дарувати землі й дерева. Найдорожчі з них під вікнами отчої хати. Яблуня-яблунька, з розкішними білими віями весняного суцвіття. Колись батько приніс саджанець і з селянськими приповідками навчив сина бережно вправляти ніжний корінь у ямку. Ще й сьогодні смак яблук З СВОГО дерева нагадує гамірне дитинство, у якому є місце і сільській череді, і батогу, і маминому білому хлібові, яким ласували у сім’ї меншенького, а ще — обпеченим кропивою рукам, розбитим колінам, злизаними до крові мозолям. Вже тоді Микола з цікавістю спостерігав, як зводять ліс за його селом. Це було як зимниця зеленого мережива. Воно манило до себе неймовірно. Хотілося кинутись у цю роботу з головою. Батько помічав це і прагнув відверто відкрити нову й іншу невидиму для ока сторону лісівничої долі. Тут, де труднощі, де зло і спокуси, де пересуди й нашіптування, де огонь і браконьєрський постріл. Але не страхав старий Шершун юнака, а вчив, як цьому запобігти. "Просто щоденно роби добро людям, і вони поцінують твої справи, — повчав батько. — Інакше не бути. Бо щоб забуяв колос, у землю спершу треба з любов’ю посадити маленьку зернину".
Зерня друге
Майже тридцять п’ять літ невпинної праці вже віддано трудівникам лісу, господарству, лісові, Україні. Невпинної справді. Бо не звик Микола Шершун пасти задніх. "Як за що берешся, то роби до ладу", — ця батькова настанова теж вкарбувалася у пам’ять. А ще: "Пам’ятай про те, що все починається з людини". І він про це пам’ятав завжди. Тоді, коли, працюючи у Клевані, Деражному, Решуцьку, будував для працівників лазні, пар в деяких з них ще й донині вважається найкращим. Не забував і зовсім юним директором у Рокитному, асфальтуючи нижні склади, щоб його поліщуки не місили багнюку своїми гумовими чобітьми, та будуючи переробний завод лісових дарів, щоб більше людей мало добрий заробіток. Не забуває батькові слова Микола Шершун і нині — усе, що можна дозволити, вперто спрямовує на поліпшення умов праці лісівників, достатку їхніх родин. Переконаний, лише таким чином можна отримати від людей повну віддачу в праці. Пройшовши шляхом спроб та помилок, очолюване сьогодні Миколою Шершуном об’єднання "Рівнеліс" виробило свою, специфічну "карму" розвитку. Там, де міцний господар, — сильне й підприємство, а в ньому і добрий заробіток працівників. І навпаки. Де висока зарплатня, там і підприємство впевнено стоїть на ногах. Але спочатку був керівник. Микола Шершун першим і, можливо, єдиним яку галузі, так і загалом у промисловості, рішуче і сміливо пішов на ризикований кадровий експеримент: водночас дозволяв іти у відпустки всім сімнадцяти директорам держлісгоспів, а на їхні місця призначив так званих резервістів. Результат для тих, хто спостерігав за цим, виявився несподіваним. Та тільки не для Миколи Шершуна. Він знав, чим усе закінчиться. Деяким колегам довелося сказати "до побачення", іншим — запропонувати "ношу по силі". І вже за рік стало зрозуміло — ризик себе не просто виправдав, а відкрив зовсім нові можливості. І сьогодні в структурі об’єднання "Рівнеліс" практично немає слабких і сильних держлісгоспів. "Старшинська перехідна булава", яка кожного кварталу вручається генеральним директором кращому колективу, сьогодні крутиться по 17-ти держлісгоспах. А ще кілька років тому усе тут було відомо наперед. Тож і азарт до праці у людей з’явився неабиякий. Тим паче, підкріплений порівняно гарною зарплатнею. У багатьох держлісгоспах в середньому вона вже перемайнула позначку 400 гривень. А в Малинському цеху Березнівського ДЛГ, де виробляють євробрус, лише за два місяці зарплата сягнула з 250 до 640 гривень. Отож, хто працює, той і їсть.
"Сину, якщо простягає руку старість — пошануй, бо це чиїсь батьки, якщо неміч — доглянь, бо це чиясь біда", — і нині лунають слова Харитона Шершуна у синовім серці. Серці — не зчерствілім за роки, а по-поліськи щирим. Не може обминути генеральний директор ДЛГО "Рівнеліс" Микола Харитонович Шершун чужого болю. Призвичаїв до цього й свої колективи, завше наголошуючи: сильніший має обов’язково підтримати слабшого. Тому й вимірюється благодійність рівненських лісівників уже не тисячами, не десятками тисяч, а великими сотнями тисяч гривень. За рік, що минув, майже півтора мільйона — на газифікацію, школи, амбулаторії, інтернати, лікарні, церкви. Просто щоб зарадити людській біді. Земля ж чутками наповнюється швидко, і йдуть земляки у "Рівнеліс". Ідуть до Шершуна. Ідуть до начальника. Ідуть до Людини. І несуть свої біди та клопоти. А він терпляче їх вислухує і намагається зарадити. Пам’ятаю розмову у приймальні Миколи Харитоновича. Говорила секретареві жінка. Приїхала вона з півночі області. "Я — каже, — до Шершуна.— Мені люди в селі сказали їзжай до нього". Намагаючись зрозуміти суть справи, прислухався до бесіди. Виявляється, людина все життя віддала колгоспові, а тепер, після реформування, ніхто не повертає їй заробленого за той час важкою працею. Секретар намагається переконати жінку, що не сюди їй потрібно було приходити, а у відповідне управління. Та байдуже. Гостя невблаганна: "Мені люди сказали їхати сюди". На галас з кабінету вийшов генеральний директор. Вислухав. Зафіксував необхідні дані. І через деякий час ця жінка вже заїхала до "Рівнелісу", аби подякувати. "Я ж не лише керівник підприємства, а й депутат обласної ради. Тому жодне звернення людей не маю права пропустити повз вуха. Дарма, що у цьому випадку і галузь, як кажуть, не моя, і навіть виборчий округ інший. Але ж люди наші, земляки. Хто ж допоможе одне одному, як не ми самі", — наголосив тоді Микола Шершун. А це вже позиція. І кожен, хто мешкає на Рівненщині, позицію Миколи Харитоновича може простежити. Починаючи з першого року незалежності нашої держави. Тоді земляки довірили Миколі Харитоновичу свої не просто голоси — душі, і саме тоді його ім’я вперше закарбувалося на сторінках літопису молодої України, як депутата Верховної Ради держави першого скликання.
Зерня третє
Чотири роки пролетіли, мов мить, у клопоті справ. І нехай Бог та люди оцінять зроблене руками, розумом, нервами. Та не пройти повз найважливішу справу парламентської віхи життя Миколи Шершуна. Можна лише здогадуватися, які почуття наповнили душу, коли у сесійній залі залунали пропозиції ліквідувати Міністерство лісового господарства. Тоді десь підсвідомо зринали батькові повчання : "Чужий клопіт, сину, як колька у боці — аби здихатися. Та й чужих дітей глядять через паркан, а своїх пильно". І не просто зринали. Проходили крізь розум. Інакше не пояснити того послідовного і наполегливого спротиву, що його чинив Микола Шершун тим, хто спробував замахнутися на цілу галузь. Адже як керівник добре розумів, що позбавити лісовий комплекс господаря — рівноцінно кинути напризволяще українські ліси. А ласі до наживи ділки швидко й хо-лоднокровно вгризалися б у віковічні бори та діброви. Щодня обговорюючи, оцінюючи і по крупинках збираючи разом з головою Держкомлісгоспу Валерієм Самоплавським та іншими відданими лісові колегами аргументи проти бездумного користолюбства, Микола Шершун поспішав у комісії і переконував, переконував, переконував колег депутатів. Особливо зі східного боку України. Хтось назве це сьогодні лобіюванням. Якщо так, то було лобіювання державних інтересів. Генеральний директор "Рівнелісу" вважає такий підхід державницьким. Але гнів наповнює груди, коли на очах різноманітні "лобі" просто наносять непоправної і фінансової, і моральної шкоди Україні. Як це було із завезенням в державу цукрової тростини, сільгосппродукції тощо. Своє ж лобіювання Микола Шершун завжди спрямовував на добро для країни, області, галузі, на добро для людей. Ще разів з п’ять функціонери намагалися розхитати міцну лісову конструкцію, та марно. А у тому, що й донині збережено цілісність галузевої системи, її кадри і дисципліну, є й неабияка праця Миколи Шерщуна. У схові пам’яті зберігається картина дитинства, коли батько посадив на коліна і зі словами "Ламай !" дав у руки соломину. Хлопчина, сміючись і дивуючись батькові, легко впорався із завданням. "Ану, зламай тепер," — і знову простягнув малому цього разу вже цілу в’язку соломи. Тепер уже Харитон Шершун посміювався над тим, як пітнів син, так і не зумівши переламати віничка. "Звичайно, сину, на цей сніпець може знайтися ніж, але щоб його відшукати, нагострити і принести, треба буде час. Коли ж соломинка одинока — її зламає кожен. Так і в людей". Вже згодом, вийшовши на стежину науки, Микола Шершун зрозумів, що мудрі слова, сказані батьком, є у кожного народу. Але для нього це було одне з найважливіших татових повчань про людське життя.
Зерня четверте
Спогад: батько бере в руки сито на ремені, знімає чоботи і босими ногами ступає на власну оранку. Зачерпує повну жменю пшениці і широко, наче хоче обійняти увесь світ, розсіює її по землі. Так повторюється сотні, тисячі разів щороку. Коли Микола підріс, соромився свого простого запитання тоді до тата: "А навіщо отак розкидати зерно, хай мама ліпше хліба спече?". На що батько, погладивши сина по голівці, спокійно і тихо відповів:" Із зерня виросте колос, у якому буде вже 20 зернин. 19 піде на хліб, а одна, найкраща, знову повернеться в землю. І так буде, поки є життя на землі. Бо так уже влаштована людська доля — що посієш, те й пожнеш". Справді, у лісі майже так само, тільки те, що посієш, пожинатимуть покоління прийдешні. Тож і відповідальність має бути на голову вищою. Щоб не згадали діти лихим словом. Переконаний, саме тут криється вірний розподіл господарювання у лісі рівненських лісівників. Найголовнішим завжди були посадки зеленого дива, розширення насаджень. І хоч як би було важко, у держлісгоспах знають: за лісовідновлювальні роботи Микола Шершун спитає суворо. Ця вимогливість, мабуть, і сформувала стійкий позитивний розклад у рівненських борах та дібровах: кількість відтвореного лісу значно перевищує кількість вирубаного. Микола Харитонович із колегами попоїздив світом, вивчаючи, а як там, в закордонні, вирішується лісове питання? І скрізь, чи то в Австрії, чи у Словаччині, в Німеччині чи Фінляндії, у Франції чи в Польщі, скрізь садіння лісів — це фінансова прерогатива держави. Державний бюджет на це виділяє неабиякі кошти. У нас же процес лісовідновлення фінансується у кращому разі на відсотків 10—15. А решта? Решта скинуто на плечі лісівників на місцях. Добре, якщо розуміння необхідності садіння лісу таке, як на Рівненщині. А якщо не таке? Або просто нізвідки віднайти необхідні десятки мільйонів гривень? Тоді роками проїдатимемо те, що природа творила віками? А що ж робитимуть нащадки? Починатимуть усе спочатку? Позиція лісівників на Рівненщині протилежна. І це сьогодні визнала уся крайова преса. Сьогодні кожен журналіст в області може просто і без проблем отримати відповідь на будь-яке запитання стосовно лісу чи від самого генерального директора, чи від фахівців апарату, чи на місці від лісокультурниці або лісоруба. Відкритість перед людьми — це і політика, і тактика, і стратегія роботи генерального директора ДЛГО "Рівнеліс" Миколи Шершуна. "Ліс — це справа державна", — любить повторювати він. — "А держава — це ми з вами".
Жодного разу на Рівненщині ще не відійшли від традиційного правила, заведеного Миколою Харитоновичем: в розсадниках завжди повинна бути велика кількість високоякісних саджанців, щоб кожного року лісовідновлювати понад 3000 га площ. На Поліссі, на півночі краю, постійно розширюються ареали сосен. На півдні області, де дозволяють грунти, зростає промислове розведення черещатих дубів. А загалом з минулого року в області збільшується кількість дугласії та модрини європейської елітної. Адже високоякісне насіння клоноване харківськими вченими. Уже сьогодні можна стверджувати, що новинка тут гарно приживається і основи для подальшого її репродукування на Рівненщині створено. І це в добу молодої незалежної України.
Зерня п’яте
Ще й досі, немов у кінострічці, прокручуються в пам’яті щемливі враження від того, як батько бережно-бережно своїми згрубілими від праці руками збирав кожну пшеничинку, яку необачно зронив на землю похилений колос… Або як мати старанно збирала у жменю крихти, що лишилися на столі по обіді. "Усе, сину, що Господь дає людині, вона повинна використовувати сповна, не втрачаючи ні краплини. Бо в усе на світі вкладено важку працю" — ще тоді повчали у сім’ї дітей. Ні, це не скупість. Це — бережливість. Саме з цих спогадів і черпає генеральний директор ДЛГО "Рівнеліс" Микола Шершун сили, аби обминати усілякі камені спотикання на шляху раціонального використання деревини. І сила ця, очевидно, благословенна Богом, бо навколо його ідей супротивники стають колегами, колеги однодумцями, а ті в свою чергу — сподвижниками. Так міцніло не одне виробництво, яким сьогодні здатні похвалитися рівненські лісівники не лише в Україні, але й у закордонні. Так виникло й невідоме до цього у державі сірникове виробництво. Де тільки не пропонували збудувати фабрику вітчизняних запалок — і на Івано-Франківщині, і в Закарпатті, і навіть у Запоріжжі. Але там, зваживши "за" та "проти", швидко охололи до суперпроекту. Та й не дивно, адже сучасні технології, на перший погляд, чітко переконували у тому, що зайнятися реалізацією задуманого означає: "не мавши клопоту, купити порося". Микола Шершун, отримавши дієву підтримку обласного керівництва і особливо голови облдержадміністрації тезка Миколи Сороки, це "порося придбав". Бо знав, що "доколювати" його не доведеться, а навпаки, з часом воно стане "нести золоті яйця". І справді, вже за рік після запуску першої сірникової фабрики, стрічку якої власноруч перерізав Президент України Леонід Кучма, підтвердивши прихильність до людей ініціативних, виробництво дало очікувану віддачу. Вартість осики, а саме вона є сировиною для маленького сірничка, зросла майже до рівня вартості дуба! Це тієї осики, яку споконвіку добрий господар і за дрова не вважав. А дехто й взагалі вважав за лісовий бур’ян. Ось вам і раціональна розробка. Ось вам і з "будяка та в князі". Ось майже 300 робочих місць із середньою зарплатнею понад 400 гривень. Ось тут і економічний ефект. Таке ж становище і з тонкоміром — деревиною діаметром 10-12 сантиметрів. Дехто скаже: це ж звичайні дрова і в кращому разі гривень 100 за кубометр. На Рівненщині ж казали — це меблевий щит, який купуватиме Європа уже за валюту. Отже, Європа купує і платить кошти Україні. Чого тільки рівненські лісівники не виготовляють: і євробрус та фанеру, і євростолярку та паркет, запровадили безвідхідну технологію переробки хвойних порід. Що не рік, то об’єднання запускає у виробництво якусь новинку. Цьогоріч готуються рівненці попрацювати із дарами лісу — ягодами, грибами, створивши комплекс сучасних морозильних камер. А також збірні дерев’яні будиночки реально можуть вийти на потік у Березному. "Менше рубати — більше заробляти", — мабуть, так можна охарактеризувати виробничу модель об’єднання "Рівнеліс", яку сповідує Микола Шершун. І щороку зменшує площі вирубок лісу. А ще максимально сприяє заповіданню зеленого дива. Таких територій на Рівненщині найбільше.
Природно, що не може Микола Шершун зрозуміти людей, яким меркантильні інте-реси застилають очі реалій. Зрештою тих, хто позицією своєю, а швидше навіть її відсут-ністю готовий зрадити себе, своїх земляків, свою землю. Так сталося з Білим озером, яке згідно з Указом Президента увійшло до Рівненського природного заповідника. Здавалося б, добра справа. Але знайшлися люди, які з піною на вустах кричать, що у них "забрали волю". Ще й пресу намагаються використати для підбурювання людей. А деякі за певну "дяку" і про фахову етику забувають, і про те, "звідки будуть і чийого роду", й стають звичайними "моголами" на своїй землі. Але Бог їм суддя. Хто має рацію — покаже час. Вже нині в області чітко окреслено загальнозоологічні, гідрологічні, ботанічні, ландшафтні заказники, де збережено майже ЗО видів тварин та 50 рослин, занесених до "Червоної книги": верби чорнична і лапландська, шейхцерія, багнова осока, оспівана в легендах азалія, чорна береза тощо. Саме тут добре приживаються лосі й бобри, ондатри й борсуки, чорні лелеки. Внаслідок збережено і світові раритети краю. Наприклад, най-старіші дуби України, а один — Європи. Патріархові понад 1300 років. А навколо "дітлахи" по 300, 500, 700 літ. Чим не музей просто неба? У якому думається про плинність життя та його вічність. І мабуть, не випадково поряд лісівники збудували дерев’яний монастир, де звертаються до Бога з молитвами юні черниці.
Зерня шосте
Сьогодні може переповісти Микола Харитонович Шершун розповіді батька про Вовчий Брід, яким старші лякали дітей. А Харитон Шершун не лякав, а розповідав правду. Бувало й моторошно від неї, але така вже у правди філософія. У тих татових розповідях вперше зустрівся Миколка з поліськими сіроманцями — вовками. У цих краях їх було доволі, а у Вовчому Броді вони виводилися і зростали. Звідти й здійснювали свої "татарські" набіги на поселення, де ласували м’ясом, пожираючи людську худобу. Сельчани тоді гуртувалися і разом влаштовували справжнісіньку війну сіроманцям. Харитон Шершун з вовками не воював, а просто пильно беріг свою череду. "Бог створив його, отже, йому місце на цій землі", — приструнював вельми надокучливих мисливців. — "Природа сама вирішить, кого у лісі має бути більше. Тільки б людина не втручалася". Ця родинна філософія не раз служила Миколі Шершуну. Якщо в часи легендарного Вовчого Броду мисливців у селі було на пальцях перелічити, то сьогодні зброя є ледве не у кожній хаті. В декого офіційна, в когось ні. І уся ця 15-тисячна братія до лісу йде лише з однією метою — здобути трофей. І так з року в рік. Генеральний директор об’єднання "Рівнеліс" прекрасно розуміє, що на таку мисливську дію обов’язково має бути протидія. І не лише в охороні фауни від браконьєрів. Хоч і з цим у рівненських лісівників все в порядку: проведено реорганізацію єгерської служби, лісової охорони, створено мобільні, добре оснащені підрозділи відомчої міліції, які ефективно зарекомендували себе. Але є інший аспект. Він чітко сформульований у комплексній програмі розвитку мисливського господарства в області і патронується особисто генеральним директором ДЛГО "Рівнеліс". Це і проект формування кормових ремізів з першочерговим розширенням плодово-ягідних насаджень, і створення у кожному обході кількох біокомплексів з полями коренеплодів, критими годівницями. Таке піклування про братів наших менших вже за два роки дало якнайкращі результати — добре адаптувалися у рівненських лісах завезені в край олені кількох видів і зокрема незвичні для Полісся плямисті красені. Вже перше їх літо в угіддях "Рівнелісу" принесло численне поповнення. А про насиченість ду-бровицьких борів дикими вепрами вже ходять легенди.
Миколі Шершуну батькове "краще раз побачити, ніж десять разів почути" відкла-лося в свідомості. І саме такий підхід до праці зробив Миколу Шершуна мисливцем. Якщо для когось мисливство — це відпочинок, то для нього — частина роботи. Міг би розповісти генеральний директор "Рівнелісу" про те, як уперше, стріляючи дику сарну, схибив, і вона, зранена, з таким докором поглянула в його очі, що солоні краплини мимохіть сколихнули душу, опалили сніг. Цей спомин щоразу навертає на ту хвилю жалю, яку забути неможливо. Відтоді рушниця рідко коли злітає з плеча Миколи Шершуна, а ще рідше плює вогнем. Бо вважає він, що справжній мисливець той, хто здатен провести дичину на мушці, і…. опустити зброю, милуючись грацією стрибка чи польоту. Неординарно. Як неординарно те, що, скажімо, у Клевані після полювання можна прийти на єдиний у системі Держкомлісгоспу України іподром і довго-довго спостерігати за тренуваннями діток. Можна спробувати й самому, адже рисаки, завезені із кращих конезаводів країни, відзначаються спокійним норовом і грацією. Та й відчуваючи присутність Миколи Харитоновича, вони стають ще спокійнішими. Неначе знають, йому належить ідея створення потужного осередку конярства в області. Про те, що це серйозна програма об’єднання, свідчить аналогічна база, створена у Дубровиці. Незабаром там буде відкрито й іподром. Можливо, як і в Клевані, з’явиться тир, зарибнені стави. Ідея створення умов для сімейного відпочинку на туристичних стежинах віковічних поліських пущ вже помалу набуває реальних обрисів. І Микола Харитонович Шершун переконаний, що, подорожуючи лісом на баскому коні, людина обов’язково зустріне його мешканців — полохливих зайців чи гордих оленів, хитрих вепрів чи обережних вовків. Аби створити для цього умови, вже нині рівненські лісівники під час рубок догляду обов’язково залишають на корені горобину, ліщину, вербу, ялівець, крушину тощо. На кожній тисячі гектарів обов’язково залишено зони тиші, де заборонене будь-яке ведення лісогосподарських робіт. Микола Шершун проти суцільних рубок у лісі, які за інерцією багатьох років залишаються поширеними й тепер. Бо вважає, що вибіркові рубки і ефект виробничий покращать, і ліси оздоровлять. А якщо ще й кожне дерево пронумерувати і внести у комп’ютер — ото заслін буде перед крадіями! Для декого це далеке-далеке майбутнє. Та тільки не для працівників "Рівнелісу". Тут у двох лісництвах вже розпочали такий експеримент і відразу побачили його вигоду. Тож працюють над створенням глобальної реєстраційної облікової мережі, яка об’єднала б комп’ютери центрального апарату з держлісгоспами та нумератором кожного лісника.
Зерня сьоме
"Тату, а чому все, за що ви беретеся, завжди у вас виходить?" — це, здавалося б, просте запитання ніяк не давало спокою малому Миколі.
"А тому, сину, що я люблю роботу на селі. А якщо працю любиш, то вона завше за-вершиться вінцем", — серйозно відповідав Харитон Шершун.
Генеральний директор "Рівнелісу" працює з любов’ю. Він понад усе любить свій поліський зажурений ліс, який був колискою не одного покоління українців. Обожнює його запахи. Особливо, коли виблискують на сонці своїми очиськами кучеряві конвалії або ко-ли верховіття у спокої і тиші. А ще коли вітер витринькує віковічними стовбурами лиш йому відомі мелодії зелених лісових озер. Микола Шершун каже, що не любити ліс не можна. Адже саме ліс дарував йому перший самостійний життєвий досвід, солодкі сни в обіймах лісотравного стіжка на узліссі, тривогу вогняних стихій і буреломів, обпалені брови і руки,товариську чарку коло багаття. Зрештою, саме ліс подарував Миколі Шершуну зустріч з першим і єдиним на все життя коханням — Галиною, у якому зросло трій-ко діточок: Оксана, Ольга і гордість-синочок Сергій. Це кохана дружина кожної миті го-това зреагувати на якнайтонші зміни настрою і лагідно зупинити гнів простими словами: "Все буде добре, Колю!" І завжди не помиляється. А час біжить невпинно. І вже трійко онуків невимовно втішають неспокійне дідове серце. І вже настає черга йому передавати батьківські зерна мудрості своїм нащадкам: "Якщо у тебе, малечо, кине хто камінцем, не повертай гнівом, а простягни окраєць".
