22/04/2010
0Нехлюйське ставлення до природи на території Оваднівської сільської ради Володимир-Волинського р-ну – норма життя. Дивно, але тамтешній люд не товаришує з деревами. Якщо всюди їх насаджують, збільшуючи тим самим розмір легенів планети, то тут навпаки – вирубують на дрова. Не всіляка деревина, звісно, на таке годиться, але дармове – гріх не взяти! Тож і йде на «промисел» кожен другий без жодних докорів сумління. Навіть більше – ніхто не криється: сокиру чи пилку взяв, та й подався…
260 ГЕКТАРІВ НЕХЛЮЙСТВА
Почалася тотальна вирубка у 2003-му, коли розформували вертолітний полк, що базувався у Жовтневому. Це й стало початком… кінця, адже село, що входить до Оваднівської сільради й колись носило доволі символічну назву – Могильне, із процвітаючого поступово перетворилося в депресивну глибинку. Люди, які працювали, як тепер кажуть, на курорті, бо платили добре навіть цивільним (та й позмінний принцип «доба через троє» давав можливість і коло худоби позаглядати, і городи обробити), лишилися без роботи.
Тепер за Жовтневим, де простягалися залишки унікальної злітної смуги, – справжня зона відчуження. Із 17-ти тисяч плит не лишилося жодної. Та й узагалі від стратегічного військового об’єкта, що заклали ще поляки (а після війни радянська влада не пошкодувала 19-ти мільйонів рублів на розбудову), нічого не зосталося: техніку вивезли, плити розікрали, будівлі розібрали на цеглу. Дійшла черга і до дерев…
– Як вибралися вертольотчики, то все було в ідеальному стані, – розповідає Оваднівський сільський голова Сергій Панасюк. – Передали об’єкт дивізії, тепер то – механізована бригада. З цього все й почалося… Приїхав командир – і давай роздавати вказівки. Закінчилося тим, що йшли сюди всілякі вояки і брали, що кому треба було. Як де в казармі дах прогнив, то тут у нас дошки на стелю є. Отаким чином дивізію і підлатали. Потім поставили охорону. А їм і грітися треба, і їсти наварити. А як? От і стали різати дерева. Аби самим того не робити, кликали когось із місцевих на поміч. А люди що? Як воякам зрубають, то й собі теж. Я ходив і казав, що не має права охорона так чинити, та хіба мене хто слухав!..
Нині на військовому аеродромі, звідкіля, якщо вірити місцевим мешканцям, у часи холодної війни вели спостереження за країнами Європи, гонить куряву вітер. А ще тут масово влаштоовують пікніки. Відтак, гори сміття та лишки багать. 260 гектарів колишньої військової слави стали свідками… нехлюйства.
Урок, який продемонстрували військові, добре вивчили місцеві. Тамтешній люд, не надто переймаючись питаннями збереження довкілля та незважаючи на те, що летовище, перебуваючи на балансі Міністерства оборони, є державною власністю, вирубує дерева. Звісно, в селах відомо, хто ходить «на промисел». Героїв-різників знає і сільський голова, але…
– Не раз на власні очі бачив, – щиро зізнається Сергій Степанович. – Колись навіть бабцю стару за такою справою застав. А ото на днях хлопчину за руку зловив. Та об’єкт же – власність Міноборони. Я до того діла не маю, бо не моє воно!
Військових також особливо не турбує, що на їхній землі панує сваволя. Їх узагалі на колишньому аеродромі вдень із вогнем не знайдеш. Сюди вони навідуються вкрай рідко. Тим часом, пеньків більшає… – Гляньте, он головний по аеродрому їде, – вигукує сільський голова, киваючи на білі «Жигулі», що якраз припарковуються коло воріт сільської ради.
– А що зробиш, як ріжуть, – відповідає чоловік у військовій формі, який категорично відмовився назватися. – То ж – нічиє… А охорону не ставимо, бо нема до чого…
ДУБ РОЗБРАТУ
Як не дивно, але відповідним чином не охороняється в Овадному й інший стратегічний об’єкт – 500-літній дуб, котрого експерти Київського еколого-культурного центру та Державної служби заповідної справи Мінприроди України вважають ботанічною пам’яткою природи. Величезне дерево росте прямо на ділянці одного з місцевих мешканців. До хати – рукою подати. Однак велетень не обгороджений, хоча територія (0,01га), згідно із законодавством, входить до складу природно-заповідного фонду України, занесена в реєстр і перебуває під охороною держави. Про те, що це – рідкісна рослина, свідчить хіба що пофарбований білим щит із відповідним написом.
Станіслав Рибицький – господар обійстя, вже два роки поривається зрізати дуб. Чоловік переймається, аби дерево, в стовбурі котрого утворилися величезні дупла, не впало на хату. Його позиція зрозуміла: якщо влада не переймається долею ботанічної пам’ятки, то вона, певно, не настільки цінна, аби пожертвувати своєю оселею та безпекою власних дітей. Однак зрізати старого велетня – зась. Як і довести до пуття…
– Ніхто нічого не робить із тим дубом, – нарікає Станіслав Рибицький. – Він весь трухлявий. Коли вітер зривається, то шумить крепко, аж спати не можна. А як упаде мені на хату, що буду робити? Одна гілляка мені прямо на дах лягала, то я взяв і зрізав. Бачиш-но, закон порушив! А ті, кому до цієї ситуації байдуже, що – не порушують?.. Хай обгородять, хай полічать його, а ні – то зрубають.
Зі своєю проблемою чоловік звертався… до Президента та Прем’єр-міністра. Обом писав листи. Реагування пан Рибицький так і не діждався. Цього, врешті, й слід було очікувати, адже то – питання недержавної ваги, і його повинні вирішувати на місцях.
– Зараз чекаємо, що створять комісію, яка приїде і зробить експертизу, – розповідає деталі Сергій Панасюк. – Має бути документ на руках, що робити із тим дубом: чи його рятувати, чи зносити. На лікування треба зо 5 тисяч гривень. У сільраді таких грошей немає. Будемо звертатися в район, а вони хай – в область. Що ми можемо? Хіба обгородити. Але й на те необхідно гроші – тисяча гривень. Порахуйте: одна штахетина коштує дві гривні, а їх треба зо 200 штук, а ще – стовпчики.
На виконкомі сільради це питання розглядалося. Вирішили, що ботанічну пам’ятку таки обгородять, але…
– А якщо комісія скаже лікувати, то що – зносити паркан? – розмірковує голова. – Певно, ліпше дочекатися результатів.
Приїзду експертів в Овадному очікують уже півроку. Тим часом, господарі обійстя живуть, наче на пороховій бочці. Щовечора моляться, аби величезне дерево не впало на їхню хату…
Хоча в 2007-му в селі вже працювала комісія в складі заступника голови Володимир-Волинської райдержадміністрації Миколи Супруновича, Оваднівського сільського голови Сергія Панасюка, спеціаліста районного ДЛМГ пана Козія та заступника начальника відділу ЖКГ пана Форманюка. Висновки доволі цікаві: «Дерево пошкоджене стовбурними гнилями, на стовбурі наявні плодові тіла дубового трутовика та дубової губки. Стовбур дуплистий із внутрішньою трухлявою, серед гілок крони значна кількість мертвих гілок. Дерево неодноразово уражалося блискавкою. Однак на сьогодні небезпеки сім’ї та будівлям заявника не становить». Тоді ж фахівці винесли рішення обрізати мертві гілки, провести консервацію дупла стовбура, спорудити огорожу. І все це – до 10 червня 2007 року!
Тож чи не спіткає біологічну пам’ятку доля дерев, що росли на аеродромі в Могильному? Цілком можливо, бо ж якщо не почати рятувати велетня зараз, то, врешті, він загине й піде під сокиру.
Хто ж винен в оваднівській колотнечі з деревами? У місцевих одна відповідь – держава. Мовляв, знищили аеродром, та й коштів на утримання дуба ніхто не виділяє. Все, як у анекдоті про невістку. Але така позиція – доволі зручна. Бо в будь-який момент можна піти до злітної смуги і нарубати дров. Навіть більше – набити цегли (її, правда, лишилося зовсім мало) і продати по 40, а то й по 70 копійок за штуку (ціни розкажуть на кожному кутку). То куди ж дивиться оваднівська влада?..
Чомусь у радянські часи голову сільради боялися, як вогню, і нікому в голову не приходило всім селом вирубувати дерева. Врешті, управу на різників із Могильного, яких кожен знає в обличчя, можна знайти. Та й чинне законодавство передбачає покарання за такий злочин! Шкода, що за бездіяльність посадовці не понесуть жодної відповідальності. От і виникає питання: навіщо така влада, яка нічого не вирішує, й армія, яка нічого не захищає.
