Стежками зубра

Чомусь так склалося, що тварини-велетні не можуть вижити без сторонньої підтримки. Попри свої розміри, вони поволі щезають, залишаючи по собі лише пам’ять. Звісно, протистояти колосальним змінам природного середовища та такому агресору, як людина, досить складно. Сьогодні людство повертається до проблеми збереження звірів. Чимало працюють над цим і на Волині. І хоча для зубра проживання у лісах не є властивим, проте відновленням популяції звіра займатися доводиться саме лісівникам Волині.

Зубр за своїми морфологічними особливостями дуже схожий на американського бізона. Вони досить тісно пов’язані й за походженням. Але на відміну від бізона зубр не утворює великих стад. Вони тримаються групами із п’яти-десяти тварин, на чолі, зазвичай, – самка, самець же – охоронець.

Історично зубр мешкав на великій частині Європи і на Кавказі, де загнаний переслідуванням людини, він поволі щезав.

До XVIII ст. зубрів у Європі майже не залишилося. 500-700 особин жило у Біловезькій пущі і стільки ж на Кавказі. Ці місця були призначені виключно для царських полювань, і тому тварин не винищили.

Але Перша та громадянська війни прокотилися не тільки по життях людей – у цей період не стало й диких біловезьких зубрів. До 1927 р. на Кавказі не залишилося жодного ссавця-гіганта. У Біловезькій пущі – ситуація не краща. Збереглися лише ті тварини, які мешкали у приватних володіннях і зоопарках. Коли людство схаменулося, було надто пізно, відтак, почалася кропітка робота із відновлення популяції зубра. Справа не з легких, адже розмножуються зубри на другому-третьому році існування. Потомство приносять раз на 3-4 роки. Тривалість життя червонокнижного велетня лише 21-24 роки. До речі, у період гону дорослі самці приєднуються до стада і виганяють молодих бичків. У «гаремі» зазвичай – від двох до шести корів. Вагітність триває 262-267 днів. Новонароджений важить 22-23 кг і одразу може слідувати за матір’ю.

У 1929 р. у Польщі з’явився перший розплідник із розведення зубрів, а у 1949-му – під Москвою на базі Пріоксько-Тераського заповідника. Там були створені ідеальні умови для життя звірів: вони мешкали у величезних загонах, могли пастися, люди займалися підкормкою тварин і їхньою охороною.

У 90-х поголів’я зубрів досягло двох тисяч. Усі тварини вже не могли розміститися на території розплідників. Постало питання їхнього розселення.

Але справа в тому, що місця історичного перебування велетнів-ссавців дуже змінилися. Їм потрібні величезні простори, де б не виникало конкуренції за територію, особливо з людиною. Адже вони можуть знищувати посіви, бути агресивними. Сьогодні із близько трьох тисяч звірів частина розселена у Литві, Україні, Білорусії, на Кавказі і Карпатах загалом.

У Польщі зубр – майже свійська тварина. Він звик до того, що ним опікуються, майже не відчуває потреби боротися за виживання. Впевнений, що його нагодують, збережуть. І… не помиляється. Тут діє дуже поважна програма. Велетня вважають національним звіром, а Польщу називають «Країною зубра». Проте не забувають: ссавець-герой – тварина агресивна, відтак, на всіх відповідних вказівниках зазначено, що людина має стерегтися і не підходити до нього.

…Сьогодні в Україні проблема збереження зубра стоїть досить гостро. Держава опікується питанням звіра-велетня. Проте на місцях цим займаються здебільшого лісові господарства, принаймні на Волині питання відновлення популяції піднімають усі, а ось реальні кроки та власну позицію має лише управління лісового та мисливського господарства. Але нерідко не тільки не отримує підтримку відповідних структур, які б мали допомагати, але й стикається із перепонами, що створюють псевдозахисники. Розподіл зони впливу бере гору над здоровим глуздом і замість того, аби разом взятися за справу і спільними зусиллями досягнути потрібного і такого очікуваного результату, розгортається боротьба, у якій зубр – лише засіб для задоволення власних амбіцій. Звісно, критикувати легше, ніж працювати!

Уже чотири роки управління надсилає запити щодо виділення коштів на охорону цієї тварини із обласного бюджету. Тривалий час фахівці лісового та мисливського господарства залишалися непочутими. Пропозиції управління просто не розглядалися.

На замовлення державного мисливського господарства ”Звірівське” природоохоронним підприємством “Київський созологічний центр” розроблено “Регіональну програму збереження та відновлення зубра у Волинській області”. У Програмі узагальнено досвід збереження тварини в інших країнах, передбачено заходи, які конкретно проводитимуться на Волині. Нарешті зроблено перший крок: програму затверджено на сесії Волинської обласної ради.

Відтак, навіть коли всі розуміють потрібність таких дій, рухатися назустріч не поспішають. Ось один із випадків: коли управління лісового та мисливського господарства домовилося про купівлю кількох особин зубра на іншому підприємстві, аби поновити кров популяції, яка мешкає на Волині, дозволу на переселеня тварин довелося чекати більше року. Зауважте, що про виділення коштів ще й мова не йшла. Волинські лісівники і мисливствознавці були готові винайти потрібну суму самотужки. А що залишалося робити, коли інші – мовчать?

На рахунок у підтримку збереження зубра не перераховано ні копійки. Хоча охочих поговорити було багато. От тільки далі балачок справа не пішла.

…Сьогодні на Волині перебуває близько 20-ти особин зубра. Основна кількість поголів’я наразі концентрується в осередку випуску та прилеглих територіях (ще у 2000 р. створено заказник місцевого значення “Зубр” на угіддях Звірівського та Муравищенського лісництв Ківерцівського лісгоспу. Його площа складає 4,05 тис. га). Зубри – тварини досить вибагливі. Троє самців та п’ять самок, випущених у сусідній Рівненській області, без створення належних умов та налагодження біотехнічних заходів загинули. Причини зниження чисельності окремих субпопуляцій детально не з’ясовано. До того ж, зубр не суто лісова тварина, це – звір прерій. Висока щільність його у місцях поселень призводить до погіршення кормової бази і спричиняє їхню міграцію. Це кваліфікують як відродження міграційного інстинкту і початок природного розселення на території України. Можна було б порадіти за тварин, якби не сучасний стан охорони природи та ведення мисливського господарства. Якщо взимку зубри більше прив’язані до місць підгодівлі, то з настанням тепла розходяться далі у пошуках їжі. До того ж, поруч із звичною для тварини місциною розселення не так давно влаштували господарство із розведення абердин-ангусів. Породистих биків уже більше п’ятисот. Для такої кількості потрібна потужна кормова база. Що ж залишається зубрам? Іти геть? Усі заклики, прохання та переконання не знаходять адресатів. На створення господарства саме на цих територіях був даний дозвіл, відтак, забирати свої слова назад ніхто не збирався, попри загальнодержавну позицію щодо відновлення зубра. Мовляв, жити треба всім. А от каміння сиплеться у город саме управління лісового та мисливського господарства, критиканів вистачає, а допомогу не пропонував ніхто.

Про те, що волинські лісівники досить ґрунтовно займаються питанням відтворення зубра говорить хоча б такий факт: тільки представник від Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства начальник відділу мисливського господарства Руслан Люшук як практик представляв нашу державу на науковій конференції, що відбувалася у Польщі. Сусіди були щиро раді бачити українців у себе. «Нам зізналися, що розгубилися у плані співпраці з Україною, – розповідає пан Люшук. – Мовляв, навіть до кого звертатися з такими питаннями не знали. Не знали ні практиків, ні науковців. Дані брали бог зна у кого. Досить часто та інформація була недостовірною. Цього ж разу, на конференцію потрапили чотири представники з України: я і троє науковців (один – із інституту зоології та два – з Київського созологічного центру). Щодо інших делегацій, то були росіяни, білоруси, голландці, канадці, румуни і поляки. З практиків – тільки представники «Parky narodowеgo» і ми».

Вітчизняні лісівники потребують більшої участі науковців. Охорона і відтворення зубра – справа спільна. Конференція ще раз підтвердила цю позицію. У Польщі наука з практикою іде крок у крок. У нас же ситуація дещо інша. Зубрів випустили, але ними науково ніхто не займався. І така тенденція типова для України. Так, у вольєрах, розплідниках тварин досліджувалис, а у вільних популяціях – ні. Поляки ж науково займаються цією справою вже більше вісімдесяти років. Високий відсоток зубрів у нашийниках. Спочатку вони були оснащені лише радіопередавачами. Тепер, окрім цього, ще й системою GPS. Відтак, практика – практикою, а наука – наукою.

У Польщі більшість витрат, пов’язаних із зубром, взяла на себе держава. Наприклад, «Park narodowy» має площу понад 10 тис. га. Кожного року держава виділяє йому на відтворення та підгодівлю зубрів 300 тис. злотих. Це – 900 тис. грн. Не так давно у Польщі завершилася програма «Kraina Zubra», яка стартувала у 2006-му. Відповідно до неї, фінанси (кошти і республіки, і Євросоюзу, згідно з виграним грантом), виділяли на науку і практику.

Але основне, попри те, що національним символом Польщі вважається орел, серед місцевого населення, а особливо дітей, поширюють ставлення до зубра як до візитної картки країни. Пропаганда в усьому: від закладок, марок до тематичних книжок на кшталт «Ostatni zubr», яка оформлена у вигляді коміксу-розмальовки і є не тільки цікавою, але й корисною у плані вивчення цього червонокнижного звіра. До того ж, кожному місцевому мешканцеві донесли, що зубр – сусід не стільки зручний, як вигідний. Поясню чому: зубр – тварина дуже велика, їй потрібно багато корму. Люди можуть отримувати від такого сусідства реальну вигоду. По-перше, стіжки сіна, які вони ставили на своїх полях, викупляли за чималі кошти або, якщо зубри сіно з’їдали, стіжок обміряли і селянам виплачували компенсацію. Така ж ситуація з посівами. Воєводство Білостоцьке – район не багатий. Працювати на великих підприємствах немає можливості. Тут розвинений зелений туризм, люди займаються власними господарствами, і, коли зубр їм робить потрави на посівах озимих чи ріпаку, то, згідно з певним механізмом нарахувань, їм у повному обсязі виплачують компенсацію за збитки. Чи ж не реальна вигода?

Вдалося домовитися й про подальшу співпрацю. Поляки проводять дуже глибокі генетичні дослідження. У червні в Брюсселі буде засідання комісії, яка виділятиме гранти на підтримку популяції зубра та інших червонокнижних тварин. Саме через поляків Євросоюз готовий із нами працювати.

Щоправда, умови роботи у Польщі та Україні дещо відрізняються, якщо не сказати більше… Приміром, поляки для присипання велетня використовують сильнодіючу речовину «Імобілон», у нас же її застосування заборонено. Учасникам конференції показали, як знерухомлюють тварину. Але в Україні цим методом скористатися не має можливості. Ситуація не проста. Адже якщо впіймати зубра можна живоловильницею (на зразок величезної мишоловки), то одягнути на велетня нашийника без присипання просто неможливо. У наших сусідів же зубри облікують саме завдяки таким диво-нашийникам. Задоволення не з дешевих: устаткування з їхньою мінімальною кількістю обійшлося полякам у 20 тис. євро. Один новітній нашийник вартує 2 тис. євро. А ті, які оснащені виключно радіопередавачами, – близько 300 доларів.

Поляки, показуючи свій досвід і здобутки, не оминули й проблемних питань. Для них це – генетика. Визнають: мають дуже слабеньке різноманіття. Потрібна нова кров. Польща граничить із Біловезькою частиною Білорусі, але вздовж кордону по лісовому масиву стоїть огорожа. Поляки хочуть її зняти, аби зубри могли переходити кордон, аби білоруська і польська кров змішалися. Ця тема широко розробляється. У Польщі – близько 500 зубрів, а у Білорусії – 860 (у її Біловезькій частині – 360 особин). Справа вигідна для обох. Усі – за, але результату немає. Політика втрутилася й тут.

Що ж з нашими зубрами, кількість яких поповнили особинами з Вінниці? Руслан Люшук зізнається: «Одну корову вже відловили. Вона перебуває у тимчасовому вольєрі. Чекаємо інших. Впіймали живоловильницею. Закриємо у дерев’яну клітку, погрузимо на машину і привеземо, поставимо у вольєрі і випустимо. Таким методом хочемо перевезти п’ять голів. Саме на стількох маємо дозвіл. Зробили правильний крок, найперше – збудувавши вольєр. Бо, якщо привеземо вінницьких і впустимо у вольєр ще й свого, тим самим змішавши кров, буде чудово. Звісно, для цього потрібні кошти. Ми чекаємо на допомогу, але осторонь не стоїмо. За вінницьких зубрів треба буде заплатити 75 тисяч».

Цікавлюся, як довго доводиться чекати, доки звір зайде у живоловильницю? Як виявляється, все пов’язано з індивідуальною поведінкою звіра. Приміром, коли вдарить мороз, ріпак стає солодким і зубри стоять на полі – пасуться. За таких умов тварину не впіймаєш: живоловильниці сховані в лісових масивах. До того ж, досить часто у пастки потрапляють самці. А хотілося б, аби самки, ще краще – вже запліднені.

Наостанок поцікавилася в Руслана Володимировича, що найбільше здивувало і вразило під час конференції? І почула: «Менталітет людей, ставлення до такої важливої тварини, як зубр. Ставлення держави до цієї проблеми. І головне – співпраця науки з практикою. Якби не було такого розуміння людей, державної підтримки і спільної роботи науковців і практиків, там зубра не було б. Ось три складових, які тримають зубра на горі, як три кити, що колись тримали світ».

Фото автора, Руслана ЛЮШУКА та із журналу «Mateсznik».