ЕСТАФЕТА ПОКОЛІНЬ

Петро Чворун родом із мальовничої Полтавщини. Село Бербениці Лохвицького району стало для нього колискою, а волинські Колки, що на Маневиччині, – другою батьківщиною. Сюди його закинула доля, і саме вона розпорядилася так, щоби чоловік став лісівником.

Але спочатку Петро Йовович планував бути медичним працівником, тільки вже на Сумщині, де планував навчатися, молодий хлопець змінив свою думку: вирішив відмовитися від кар’єри лікаря і здобувати інший фах.

У Роменський сільськогосподарський технікум плодоовочівництва та лісівництва Петра привів завуч цього навчального закладу. «Навіщо вам та медицина,от у нас нова спеціальність відкрилася. Краще йдіть до нас!», – загітував чоловік. На той час у технікумі був перший набір лісоводів. Попри те, що його рідна полтавська земля не була щедрою на ліси, відчув: саме це – його покликання.¬ Не довго думаючи, забрав документи з одного вузу і вже здавав екзамени, мріючи про ліс.

Вчитися було цікаво, але його долею знову покерували. Цього разу… війна.

…1941 рік став переломним для кожного. Мирне життя руйнувалося, наче картковий будиночок. Тому багатьом молодим людям не довелося продовжити навчання.

Коли німці наблизилися впритул до міста, приміщення технікуму швидкими темпами переобладнали під госпіталь. Уже на підсобному господарстві довелося студентам здавати екзамени. Потім у них відібрали паспорти – і відправили в армію.

Петро Чворун був у запасному полку: за віком не підходив (йому не було й 18-ти!). А вже у 1943-му – фронт і бої. Навіть сьогодні про це важко пригадувати…

– Курсько-Орловська дуга… Там був механіком-водієм. Коли відбили наступ німців, почали визволяти нашу територію, форсували Дніпро. А вже 28 жовтня мене поранили. Лікувався в госпіталі за Воронежем. Після того, як виписався, потрапив у запасний полк, а звідти – знову у Діючу армію. Звільняв від гітлерівців Житомир… Визволяли й Волинь. Якраз наша дивізія з боєм захопила Луцьк. Потім – Польща, відкіля німців погнали аж до Берліна. Уже після капітуляції третього рейху гітлерівські війська, які були в Празі, продовжили боротьбу, тому довелося швидким маршем рушити в столицю Чехії, і лише там закінчити війну… Минає час, і війна трохи забувається, проте бойова юність – це особлива сторінка мого життя, – сумно посміхається 86-річний ветеран.

У 1946 р. Петро Чворун демобілізувався і повернувся на навчання у технікум. Треба ж було завершити розпочате до війни! А, здобувши освіту, молодий спеціаліст їде працювати у Чернівецьку область. Там теж були гарні ліси і багато роботи. Два роки пробігли, як один день. Але завдяки міністерству лісового господарства та сталінському плану перетворення природи квітучий травень 50-го вже зустрічав на Волині. Хоча колеги на Буковині надали право вибору, проте вирішив поїхати саме сюди. Тим більше, тут уже працював хлопець із рідного села – Іван Бойко, з яким листувалися. Петро й попросив направити його у тодішнє Ровенське міжобласне управління. А звідти – у Цуманський лісгосп. 25 травня чоловік прийняв Черницьке лісництво, де до грудня 1958-го пропрацював головним лісничим. До речі, це лісництво з часом розділили на два. На його території розмістили протитуберкульозний диспансер, бо для хворих кращого місця важко знайти. Згодом Петра Йововича скерували організовувати колківську механізовану станцію. Отож, фактично саме Петро Чворун був першим директором Колківського лісового господарства, яке згодом створили на базі цієї станції.

А починав, як говорять, із нуля. Ветеран тепер каже, що був надто молодим та недосвідченим, проте, засукавши рукава, взявся до роботи. Отримав техніку: два новеньких «Урали», кілька тракторів Т-55, культиватори, плуги… Тоді рубок головного користування не було, тому займалися рубками догляду, садили ліс…

– Висаджували в той період багато – по 400 гектарів на рік, – пригадує чоловік.

– Взагалі, за своє життя я створив до 4 тисяч гектарів різних лісових культур.

…І тут випадок знову втрутився у життя Петра Йововича – перевели на посаду головного інженера. Проте ніколи не жалкував. На цій посаді пропрацював з 1961 р. і аж до виходу на заслужений відпочинок.

Порівнюючи різні періоди роботи лісового господарства Волині, Петро Чворун каже, що колись державні структури досить гарно забезпечували технікою. Були штатні робітники, три бригади лісокультурниць ( у кожній – до 10 осіб), та й сезонної робочої сили також залучали доволі багато. Навіть школярі допомагали! І не тільки вони: загалом на сезонних роботах працювало більше 500 осіб. Саджанці ж брали із свого розсадника, що мав площу до 2 га і де вирощували більше 20 тисяч різних лісогосподарських культур. Садили ж ліс у більшості під меч Колосова. Молоденькі деревця приживалися досить добре.

– Культури, які я садив, показували як еталон, – з гордістю розповідає Петро Йовович. – Приміром, дуби у Рудниках.

Не оминули ми й питання браконьєрства та самовільних рубок. Петро Чворун пригадав, як ще за сталінських часів одного із селян-лісокрадів засудили на 5 років позбавлення волі. Чоловік був із Гораймівки. Лісу тоді вирізали злодії досить багато. А от натрапити на їхні сліди було важко. Успіх прийшов, коли лісівник із оглядачем знайшли сліди чергового злочину. Згодом виявилося, що пожежний сторож із сусіднього лісництва був інформатором крадіїв. Якраз, забравши чергову сосну, вони вирішили приїхати за наступним деревом. Тут їх і зловили. Тоді, до речі, з лісокрадами довго не розмовляли, карали за всією суворістю закону, бо самовільно зрубати дерево – це було щось на зразок того, як забрати в голодні роки колоски з поля. Присуджували максимальні терміни ув’язнення.

…Загалом Петро Чворун пропрацював у лісовій галузі до 1984 року. Каже, за сталінських часів дисципліна була залізна. Люди боялися.

– При Хрущові розвинулася анархія, – розповідає ветеран. – Тоді лісове господарство приєднали до сільського. А вирубуванням лісів зайнялися колгоспи, а яка там дисципліна – всі знають. Окрім безгосподарності процвітали й махінації. Багато дерев тоді погнило на складах, гарну деревину доводилося переводити у дрова. Коли ж більшу владу отримали ліспромгоспи, порядку побільшало. А от березового соку ми не заготовляли. Хоча база для цього була велика. Натомість закладали плантації чорноплідної горобини, журавлини.

Коли почали говорити про особисте, чоловік розчулився. Саме у Колках він зустрів свою другу половинку. Якраз на старий Новий рік 1951-го об’єднали вони свої долі. Виростили трьох діток. Щоправда, син загинув у аварії. Дочки ж – батькова надія. Каже: «Маю двох зятів: один – татарин, другий – росіянин. От тільки дівчата далеко. Обоє в Італії».

А час летить. Справу діда перейняв онук Олександр Уфаєв. Він працює в Бродах головним лісничим. Зі щемом у серці Петро Йовович зізнається: все життя жодного разу не пожалкував, що пов’язав свою долю з лісом. Дружина ж нерідко скаржилася. Бо ж у лісівника робочий день – не нормований. За справами нерідко і сім’ї не бачиш. Хоча Олена, а саме так звуть обраницю Петра Чворуна, теж кілька років присвятила лісовій справі – працювала на шишкосушарці.

…На грудях Петра Йововича чимало нагород. Він бачив війну, бачив мирне життя. А сьогодні, при прекрасній пам’яті, чистому розумі, розумінні ситуації та – головне – розсудливості, радо ділиться своїм досвідом із молодим поколінням.

– Треба берегти наше лісове надбання, – переконує Петро Йовович. – Я вже давно на пенсії, а мій ліс – шумить. Йому вже шістдесят років! Уже можна з нього й балки, і крокви, і пиломатеріал отримати. Їдете трасою із Ківерців, а по обидва боки – ліс. Це – результат моєї праці і тих людей, з якими разом працював. Загалом нами понад 4 тисячі гектарів лісу.

Доки розмовляємо, до нас підходить молодий головний лісничий Колківського лісового господарства Юрій Рибчинський. Делікатно долучається до розмови, адже прекрасно розуміє, що славні традиції потрібно не тільки берегти, а й примножувати.

Юрій Олександрович закінчував Львівський національний лісотехнічний університет. Останній рік магістратури у нього переплітається із початком практичної діяльності. Перші кроки у лісовій галузі робив у Звірівському лісництві, на посаді помічника лісничого. У 2008-му перейшов на роботу у Колки. Каже, у приміщенні, де зараз розташована контора місцевого лісгоспу, мала бути районна лікарня. Тут, у теперішньому кабінеті директора, навіть хірурги встигли попрацювати – операційна була. Це – у шістдесяті роки.

– Мені дуже подобається моя професія, – зазнається Юрій Олександрович. – Робота дуже динамічна. Це не кабінет, не паперова колотнеча. Щодня спілкуєшся з природою, безпосередньо з людьми. День у лісі розпочинається досить рано. Хоча, буває, що й пізніше на роботу приходимо. Це у випадку нічних рейдів.

Запитала, з якими проблемами найчастіше стикається, і почула: свідомість людей, їхнє ставлення до лісу. Бо, як би там не було, але людина доволі суттєво впливає на навколишнє середовище. Особливо – на ліси. Пожежі через недбалість людей, самовільні порубки, браконьєрство – усе з цієї категорії.. Варто заїхати на будь-який рекреаційний пункт, що знаходиться біля траси, де все лісівниками зроблено для комфортного відпочинку відвідувачів і пересвідчитися, що варвари у людській подобі нищать усе, що потрапляє під руку. Тому щороку доводиться відновлювати всі зони відпочинку…

Юрій Олександрович зізнався, що сьогодні професію лісівника поважають. А найзавзятіше намагається допомагати у посадці лісу малеча. Дітям цікаво. І це добре, бо потрохи відновлюється свідомість, молоде покоління вчиться любити природу.

Що ж до того, як ставиться молодь до порад старшого покоління, то Юрій Рибчинський зізнався: немає такого тижня, коли б у понеділок не прийшов до контори Роман Паньків (ще один із колишніх директорів).

– Переймаємо досвід. Це досить поважні люди, які з погляду років можуть навчити чимало. Крім цього, ми дбаємо, щоб ветерани відчували до себе чуйне ставлення нинішнього покоління лісівників, щоб їхні проблеми з нашою допомогою вирішувалися швидко та по суті. Хіба можна в чомусь відмовити людям, які упродовж багатьох років створювали те, що нам залишається тільки примножувати?! – каже співрозмовник.

Цілком правильно, до речі, каже. Бо один із секретів успіху в роботі волинських лісівників – саме естафета поколінь.

Фото автора із сімейного архіву Петра Чворуна.