12/02/2010
0У Сильненській сільраді досі працюють майстри-бондарі Не секрет, що без хорошої бочки годі заквасити огірочки чи капусту. Можна, звичайно, і пластиковою тарою скористатися, та смак вже буде не той. Його облагороджують дубильні речовини, які містяться у деревині дуба. Тому й завжди цінували бочки та шанували бондарів
Нині бондарні вироби можна побачити хіба на ярмарках. Проте у селі Городище Ківерцівського району й досі поширене бондарство. Тож охочі купити бочечку для огірків чи відро для лазні рушають саме туди. Один із майстрів – Іван Ройко – не тільки сам бондарює з дитинства, а й сина Юрія навчив цьому ремеслу.
…Разом з господарем заходимо в літню кухню, де він із сином працює в холодну пору року. Юрій сидить за верстатом, а навколо – цілі замети сухої дубової стружки. Вправно затиснувши заготовку, хлопець струже дно до бочечки чи відра.
– То бочка, щоб квасити капусту або огірки. А на лавці – відро для лазні чи сауни, – демонструє свої вироби Іван Ройко, який шоферує на «швидкій допомозі», а бондарює тільки у вільний від роботи час. – Та й інший посуд замовляють.
На лавці примостилося кілька файних виробів: дві бочечки, діжка, відро та барильце. Усі вони – з дуба. І на всі є попит. Найчастіше виготовляють дерев’яний посуд на замовлення. Часто-густо телефонують з обласного центру і просять бочку чи відро для сауни. А дерев’яне начиння недешеве: бочечка об’ємом дев’ять літрів коштує 200 гривень, а цебрик – 100 гривень. Тому можна прикинути, скільки потягне велика бочка заввишки метр і тридцять сантиметрів, з якою пов’язана одна з кумедних історій.
Замовили таку бочку для лазні, й уже за тиждень вона була готова. Замовник тільки руки потирав, мовляв, ото потішу начальство. Та за кілька годин Іванові Федоровичу телефонують: треба лазню розкидати, бо бочка не влазить ані у двері, ані у вікно – хіба стелю доведеться розбирати. Мусив майстер їхати та допомагати. «Розібрали ми ту бочку, – згадує чоловік, – пронумерували клепки й за кілька годин знову зібрали».
Поморочитися з будь-яким бондарним виробом доведеться чимало. Дубові клепки мають сохнути не менш як рік, адже в ідеалі навіть ненабрякла бочка не повинна пропускати води. Обробляє майстер усе вручну, а це нелегко. Інструменти – ще батьківські, або виготовлені власноруч, бо купити годі. Та й матеріалу треба чимало. Скажімо, щоб зробити бочку заввишки метр, знадобиться дві дубові колоди такої ж довжини. Клепки виготовляють тільки з колотого матеріалу, до того ж колотого неабияк, а радіально.
– Треба, щоб «літа» (річні кільця. – С.Н.) були не перерізані, інакше клепки лопатимуть під час згинання, – пояснює Іван Ройко. -Якось замовник захотів три бочки і запропонував власний матеріал – ідеальні дубові дощечки. Я одразу сказав, що з того нічого не буде. Так і сталося. Поки стругав, то нічого, а щойно почав гнути – дошки й полопали.
– Проблема номер один – це брак сировини, – пояснює ситуацію з бондарством голова Сильненської сільської ради Олександр Ходорчук. – Багато йде у відходи, а дуб недешевий. Кожна деревина колеться по-різному, а підходить тільки те, що колеться рівно. Та ще дерево від дерева відрізняється. Дуб, який росте серед густого лісу, тягнеться вгору, а тому його деревина м’якіша, легша для обробки. Тоді як дерево на просторі більше розростається вшир, і його нутро вузлувате, корячкувате й важче для обробки.
Тому, за словами Івана Ройка, для менших виробів, як-от відро чи цебрик, матеріал доводиться вишуковувати з-поміж дров. Колись його було більше, і майстри намагалися навіть у діжці для хліба ставити клепку так, як росло дерево, тобто не перевертати з ніг на голову. Бо вважали, що й від цього залежить якість хліба. Нині ці звичаї поступово забуваються і майже не передаються молоді. Хоча їх ще добре пам’ятає Іван Федорович.
– Бондарюю я з четвертого класу, – засміявся він і хитро примружив очі. – Якось мій дід пообіцяв купити годинника, якщо я зроблю ось такого цебрика, – махає рукою в бік лавки, де примостилися вироби. – Його він продав комусь за 15 радянських карбованців. А оскільки годинник коштував 18 карбованців, то дід наказав мені ще одного цебрика зробити. І тільки тоді з базару годинника привіз. То було таке неймовірне відчуття! Я навіть на руку боявся його чіпляти, тільки крадькома витягав з кишені й позирав на циферблат. І вже на уроках хлопці мене питали: «Скільки ще до дзвінка, бо в тебе годинник є». Після того така мене охота до роботи взяла! Дід сказав, щоб робив ще щось, і за це гармошку мені купить. Відтак потроху я взявся бочки робити.
Нині за плечима Івана Ройка більш як сорок років бондарювання. За стільки часу довелося попостругати клепок та попонатягувати обручі й на кількасотлітрові бочки, і на літрові кухлі, які, до слова, виготовляти найважче. Служать його вироби людям у багатьох селах та містах Волині й України. І є надія, що не перерветься невидима нитка традиції, доки спадає кучерями дубова стружка та скрипить уторник у руках майстра та його сина.
