12/02/2010
0Хоч що б там говорили про долю чи збіг обставин, але народився він саме на древлянській землі, що й назву свою отримала від місцевих предковічних лісів: древляни — то від «древа». Дерева, якщо по-сучасному.
За п’ять кілометрів — місто Овруч, яке в «Повісті временних літ» називається Вручин. А його рідне село Гладковичі в грізні часи Великої Вітчизняної війни послало на фронти і в партизанські загони 900 своїх жителів. Рівно третина з них додому не повернулися…
Микола Михайлович Тимошенко з’явився на світ у Гладковичах, коли війна вже давним-давно відгриміла. Народився майже водночас із гагарінським польотом у космос. Про його покоління, яке отримувало вузівські дипломи в сімдесятих, не сказано стільки, як про шістдесятників, та насправді воно виросло по-справжньому радянським — освіченим, творчим, працелюбним.
У 25 років Микола Тимошенко вже очолював у себе на Житомирщині колгосп-мільйонер «Україна». А в 28, коли країну лихоманило від «перебудови», став першим секретарем Житомирського обкому ЛКСМУ.
У 1991-у своїх переконань не зрадив, залишився комуністом, і вже в часи «незалежності» очолював у Житомирі найбільші в Україні навчальні заклади з підготовки фахівців для сільського господарства: ПТУ-15 і тамтешній агротехнічний коледж.
У 1997-у легко міг стати губернатором Житомирської області, але тоді йому, комуністу, поставили умову: вийти з «ворожої» партії. У відповідь Микола Михайлович просто припинив спілкуватися з людьми, котрі йому це запропонували. А в 2007 році він став депутатом Верховної Ради України від Комуністичної партії. Маючи дві вищі освіти — агронома та економіста, Тимошенко очолив підкомітет із питань реформування агропромислового комплексу, розвитку науки та земельних відносин. Працював там із великим задоволенням. Каже, що в нього й досі лежать 675 опрацьованих звернень виборців, котрим він тоді допоміг.
— Я завжди був людиною самодостатньою. В 18 років залишився без батька, по-суті, став ним для нашої сім’ї, де підростало дев’ятеро дітей. Просто так мені нічого не давалося, зате я з гордістю можу сказати, що в своєму житті не проминув жодної сходинки. Скажімо, до Верховної Ради прийшов, побувавши перед тим депутатом сільської, районної та обласної рад. У науці — від викладача дійшов до заслуженого працівника освіти і став кандидатом економічних наук. Трудовий шлях розпочав різноробом, потім працював старшим агрономом, головним агрономом, головою колгоспу. А 23 липня 2008 року розпорядженням Кабміну мене було призначено головою Державного комітету лісового господарства України.
Відбулося цілковите і таке рідкісне як для нашого часу співпадіння посади та особистості. Ліс Микола Тимошенко глибоко відчуває ще змалечку. Як агроном-практик досконало знає лісову анатомію та фізіологію, як для менеджера незнайомих питань для нього не існує. Будучи заслуженим працівником освіти, чудово вміє спілкуватися з людьми («Дуже люблю аудиторію!»). Але найголовніше — цими обширними знаннями та багатющим різноплановим досвідом володіє саме комуніст.
— Чому я погодився обійняти цю посаду? Хотілося довести, що в Комуністичній партії є люди, котрі вміють хазяйнувати. Показати, так би мовити, обличчя партії. І, звичайно ж, зберегти українські ліси як державну монополію, оскільки вони становлять національний інтерес. Це та єдина позиція, з якої я згоден керувати галуззю. Нині ліс на 69% підпорядкований Держкомлісгоспу, і ми будемо добиватися, щоб із 2010 року він повністю перейшов у підпорядкування єдиного державного власника. Нам же є з кого брати приклад — краще, ніж Володимир Ілліч Ленін про це не сказав ніхто!
Микола Михайлович знімає зі стіни в своєму кабінеті заведену в красиву рамочку копію звернення «Совета народных комиссаров». Воно рясніє «ятями», а датоване 5 квітня 1918 року і підписане — «В. Ульянов (Ленин)». Читає:
«Все леса не составляют собственности ни сёл, ни уездов, ни губерний, ни областей, а представляют собой общенародный фонд, и ни в коем случае не могут подлежать какому-либо разделу и распределению ни между гражданами, ни между хозяйствами».
— Чим глибше вникаю в ленінські ідеї, тим більше підсилюються мої комуністичні переконання. І, звичайно, прагну на практиці доводити їх правоту. Будь ласка: за минулий рік ми перерахували до бюджетів усіх рівнів практично 950 мільйонів гривень. Тобто на 1 гривню, отриману з держбюджету, лісова галузь повернула державі 2 гривні. Ось вам живучість і ефективність державної форми власності! Назву ще деякі складові нашого успіху: чітка організація праці та зростання її продуктивності (на 11% до кінця року), пошуки альтернативного ринку збуту деревини, підвищення ефективності праці керівників (тридцять сім із них я замінив або понизив у посаді, в основному тих, котрі мали заборгованість із зарплати перед підлеглими, а себе ні в чому не обділяли).
Зменшилась кількість нелегальних рубок — ліс почали менше красти. Зрозуміло, що причина таких крадіжок — в нинішньому суспільному устрої. Безробіття, зубожіння, голод штовхають людей на цей крок. Тим більше, що існують приватні пилорами, які скуповують крадену деревину. Ми підняли штраф за незаконну рубку, але в перспективі плануємо ввести електронний облік деревини.
За площею та запасами лісу Україна посідає восьме місце в Європі (без Росії). Ведення лісового господарства у нас здійснюється на 10,8 мільйона гектарах. Цілюще повітря, чиста вода, гриби, ягоди, трави, затишна домівка для братів наших менших — далеко неповний перелік багатств, які дарує нам живий ліс. Саме дарує, бо природа ще не розучилася дарувати.
Проте капіталізм, який ми допустили на свою землю, немов браконьєрська пилка, з усіх боків підточує цю безкорисливу щедрість природи. Іще б: деревина за ступенем важливості посідає 4 місце серед природних ресурсів після нафти, газу й вугілля! Тому потужний капітал прагне довести: державне управління галуззю — «неефективне», його неодмінно треба замінити приватним. Подібне свого часу говорилося щодо «неефективних» державних фабрик, заводів, колгоспів, радгоспів. І де вони тепер? У «священній» приватній власності, служать засобом експлуатації зубожілих, безправних трудящих.
Що буде з лісом, який містить у собі безліч природних багатств, якщо він потрапить до рук нуворишів — страшно навіть уявити!
До революції 1917 року 70% лісів українських губерній перебували в приватній власності. І це призвело до того, що загальна площа лісів рівнинної України зменшилася на 40%, а найцінніші ліси — соснові та дубові — практично зникли.
Зате в часи Радянської влади, скажімо, після того, як у 1966 році було створене Міністерство лісового господарства України, площа лісів збільшилася на 2, 3 мільйона гектарів, запас деревини зріс більш ніж удвічі, всі сипучі піски було закріплено й насаджено повсюди полезахисні лісосмуги.
— На сьогодні ліси займають 15,8% території України, — продовжує Микола Михайлович. — Згідно з науковими розрахунками цей показник має бути 20%. Минулого року ми посадили 69 тисяч гектарів лісу і в поточному плануємо посадити не менше. А от у повоєнні роки за часів Сталіна (уявіть собі!) в Україні насаджували по 260 тисяч гектарів за рік!
Взагалі-то у нас так заведено: зрізали ми дерево і практично відразу садимо замість нього інше. Ви знаєте, я завжди прошу колег: не кажіть «рубати ліс», краще — «збирати», як будь-який інший урожай. Ми ліс заготовляємо лише стиглий — згідно розрахункових лісосік, є також санітарна рубка старих або хворих дерев, щоб вони не заражали інших. Хочу, аби всі зрозуміли: лісівники — не хижаки. Наше завдання — лісорозведення та лісовідновлення, простіше кажучи — плекати ліс. Чуєте, яке слово — «пле-ка-ти»? Ліс — як маленька дитина: вкинули зернятко в землю і до 5—6 років треба вчити їсти-пити, оберігати його, захищати, тобто «виводити в люди».
Лісівники — народ особливий. Я сказав би — навіть «каста», в хорошому розумінні цього слова. Чужих тут практично немає. В цій галузі, як ні в жодній іншій, працюють виключно професіонали. Є багато чудових, просто дивовижних династій. Я люблю цих людей, і робитиму все для того, аби їм і жилося добре, і працювалося.
За минулий рік зарплата у нашій галузі зросла практично на 8%, заборгованості немає. Зате є багато серйозних планів. Зокрема — налагодити глибинну переробку деревини, яку ми нині експортуємо так невигідно для себе у вигляді кругляка. А
переробка — це й додана вартість і додаткові робочі місця. До того ж, ліс у нас сьогодні захаращений, треба підняти ту деревину, яка там лежить на землі й переробити її на тріску.
Одна з мрій Миколи Тимошенка — перетворити відходи, що валяються на лісосіках та смітниках, на додаткове джерело тепла. Таким чином, у лісі можна «спіймати» трьох «зайців»: і кошти для галузі заробити, і людям допомогти, і вітчизняній енергетиці підсобити. Це сприяло б і будівництву нових лісових доріг, адже без розвитку лісової інфраструктури важко втілити ці плани.
— Яка ж усе-таки багата Україна, навіть зараз, коли її безбожно розікрали! Одна з величезних наших бід — посередники, котрі наживаються на праці справжніх трудівників. Наприклад, лісгосп продає деревину шахті (для стояків) за ціною 140 гривень за кубометр, а на шахту вона приходить уже по 260–300 гривень! Хто «накрутив» ціну? Посередники-паразити! Я з ними борюся і боротимуся серйозно. Іду в бій з відкритим забралом, бо служу не комусь конкретному, а галузі, Україні і людям. Відстоюю не містечкові, а загальнонаціональні інтереси! Головне, що сьогодні відчуваю: лісова галузь почала дихати на повні легені. Є позитивні зрушення, і ще будуть! Мені нерідко кажуть: от ви, комуняки… Я відповідаю: а що зробила для держави нинішня, буржуазна влада? Хіба що в кожному населеному пункті України залишила руїни — пам’ятники власній безгосподарності. А ідея соціалізму була і залишається найпривабливішою.
Голова Державного комітету лісового господарства України, перший секретар Житомирського обкому Компартії Микола Михайлович Тимошенко — надзвичайно цікавий співрозмовник. Його думки буквально іскряться інтелектом і добрим гумором, а сам він вражає щирістю, тією внутрішньою свободою, яка притаманна духовно сильним людям із чистою совістю. Він чесний, а тому невразливий.
Найточніше ж про Миколу Михайловича сказав його син Михайло: «Мені здається, якби не було таких людей, як мій тато, цей світ би похолоднішав».
Повернути б оце Радянську владу та поставити на чолі всіх наших міністерств таких лідерів і професіоналів, як Микола Тимошенко, то й Україна була б врятована!
Хоч де б він був, хоч би чим займався, а думки його, наче птахи, кружляють над рідними лісовими просторами.
— Ось ми з вами розмовляємо, — каже мені під час нашої бесіди, — а ліс — росте…
