Підранки з Воронового Стійла

— Маю новину: обзавівся маленьким зоопарком, — заінтригував телефонним дзвінком карбівничий Новоставського лісництва, що на межі з волинськими дібровами, Святослав Загайний.

Деталей не розказував. Мовляв, то довга розмова, про все — при зустрічі.

НА ЩОСЬ несподіване-неждане народ дивується: «Як сніг на голову». Так вразила нинішня зима.

Зранку Святослав чудувався світлою казкою місцини з милозвучною назвою «Пісняри», де лісівники створили білчаний заповідник, поки що єдиний в Україні. За щорічними таксаціями, цих пухнастих спритниць тут більше півтисячі. Хоча точно підрахувати важко: вони весь час у русі, розбіглися гаями на десятки кілометрів. У цьому кварталі не рубають дерев. Сюди частенько навідується єгерська служба, аби відвернути набіги браконьєрів.

Розповідь Святослава Олександровича, який віддав доглядові за лісом і його мешканцями близько двадцяти років, розкрила мені багато таємниць. А почуте про користь та мету створення такого заповідника підтверджує, що білки ретельно допомагають людям у насадженні лісів та диких ягідників. Узимку, харчуючись шишками, розносять насіння за десятки кілометрів, мандруючи з поживою в зубах у пошуках незаліснених галявин. Чому їх ваблять саме такі голі місцини — невідомо. Але завдяки цьому виростають нові сосни та ялини-самосійки.

А чому в лісах, переважно соснових, так рясно кучерявляться ліщинові зарості? Горішину ніхто ж не садить. Знов-таки — зерна розносять білочки, гублячи їх на шляху до своїх зимових комор. Так ці звірки сприяють розростанню лісових займищ, які для них улітку є основними харчовими плантаціями.

Кілька років тому небувалий у цих краях лютий смерч викорчував кілька тисяч гектарів лісу в Камінь-Каширському районі. Стихія тоді знищила майже весь білчаний рід, який жив у дуплах на верхніх поверхах лісу. Повільно, як людина одужує після тяжкої хвороби, відновлюються молоді посадки. А білочки вже тут, розкошують у ліщині та ягідниках. Завезли їх сюди на розплід із заповідника в Піснярах. Відловлювали спеціальними пастками, які вабили звірків лоскітним духом підсмажених волоських горіхів та смачних чорнично-суничних сумішок. І знову сповнилися життя спустошені буреломом зелені квартали — багатство й окраса Полісся…

ДО ПОЛУДНЯ небо хмарилося ніби на дощ. Та тільки-но сонце піднялося вище, стало в нахиленому до землі зеніті, хмари порідшали, заспішили, кинулися врізнобіч, наче дим од розпалахкотілого багаття. Над лісом напнулося блакитне шатро, негріюче, низьке, немов застигло в чеканні холодів, якими вже дихають північні праліси.

Ожив сіверко, що бозна-як завітав у цю непродувну гущавину. Злякано знялася зграя снігурів, рожевою хмаринкою промайнула над лісом і накрила розлогу калину. Завзято бенкетують птахи на кетягах кумачевих ягід.

Розкішшю гінких грабів, світлим спокоєм беріз почалося урочище Воронове Стійло. Листя старезних дубів у верховіттях поступилося вже золоту тонкого карбування. У дібровах завжди так осінь починається: спочатку мандрує по вершках, ніби приміряючись, а потім спускається все нижче й нижче, причепурюючи землю падолистом.

Ще кілька верстов — і ось вона, гаївка, світла, простора, з оборами для живності. Гнідий Буян стомлено чалапає, пофоркуючи, відчуває, що вже близько стайня з вівсом у яслах.

А при виїзді з останнього кварталу урочища кінь дивно й насторожено раз по раз шорошив-пряв вухами, озирався в діброви, в яких зароджувалося тривожне зітхання. За спиною лісника небо супилося густою млою. Швидко споночіло. Буян сам по собі наддав ходу, втікаючи від таємничого гулу, що наздоганяв воза. У двір вкотилися, коли вже лунко лопотів краплистий дощ, розбишакуватий вітрюган сердито роздягав дерева, які одразу розтали в листяно-зливній круговерті. А тоді закрутив віхолу, розгойдав снігові вали, що заткалися над землею. Ліс зайшовся стогоном від несподіваного урагану.

Майже всю ніч мело-сніжило. У глухому гулі проривалися то тяжкий стогін, то моторошне скавуління, а часом лящав дивний регіт. Здавалося, сам лиховісний Крутило-зимовик жбурляє у вікна дрібний сніг.

На ранок хурделиця склала натомлені крила. Лагідно заграло сонечко. На білих галявинах вляглися сизі тіні. Заклопотано походжають граки-зимувальники в чорних «бушлатах», дивуючись із ранньої зими. Загайний спорядив воза, кинув у вимощений сіном драбиняк пилку і сокиру та й подався у Воронове Стійло. Передчував, що там, звідки вчора гнала його у спину грозова тривога, буревій міг накоїти лиха. І не помилився. Від оболоней Путилівки углиб Воронового Стійла аж до Піснярів пронісся шалений смерч. Поклав могутні дуби, граби, сосни та явори у рівний, як під шнур, «покос» завширшки до ста метрів.

Святослав підкинув Буянові оберемок сіна і подався у витрощений ліс. У гілляччі товстелезного розлогого граба почув незвичний стогін істоти, що потрапила в біду. Обережно пішов на звук. На відчахнутій гілці із зачаєним страхом у сльозливих очах лежала білочка. Її задні лапки, геть перечавлені відколотою полінякою, висіли, немов шматяні. Знесилена, зболена тваринка жалісно дивилася на лісника. Загайний легенько відкинув колодку, витяг звірка з пастки. Відніс до воза, вмостивши горопашку в кубельці із сіна.

І ЗНОВУ пішов у буреломні хащі. У пошматованому, покрученому бересклетовому займищі вловив шарудіння. Там щось вовтузилося, силкуючись видертися з гіллячного плетива. Придивився — дятел. Праве крило перебите, тримається, як кажуть, на волосинці. Птах стрибає в гущавину, тікаючи від людини. Та лісник наздогнав утікача і також відніс до білочки в опалки.

Не залишати ж у біді цього «лікаря лісу». Все його життя пов’язане з гаями та дібровами, де знищує комах-шкідників — златок, вусачів, короїдів та їхніх личинок. Часто в лісі можна натрапити на суху обкоровану сосну. Це дятлова робота. Знайшовши відмерле, уражене шкідниками дерево, він, щоб дістати личинок, зриває дзьобом кору. Взимку за дятлами назирці літають синички, повзики, підкоришники і підбирають залишки їжі. Дятли корисні ще й тим, що, видовбуючи собі нові дупла для гніздування, залишають торішні, і їх заселяють інші птахи.

На цього трудівника можна натрапити в будь-якому лісі. Примостившись на дереві, він орудує дзьобом. Раз по раз дрібними стрибками перебирається на протилежний бік. Жартома кажуть, що він цікавиться, чи, бува, не продовбав стовбур наскрізь. Насправді це один із способів полювання. Стук дятла викликає струс стовбура. Він дуже слабенький, проте комахи, які ховаються в тріщинах дерева, його відчувають. Налякані, вилазять зі своїх схованок і потрапляють полювальникові.

По стовбуру-кладочці Загайний перебирається через лісовий потічок у потрощений хвойняк. Під вивернутим коренем угледів сіру сову. Вона сліпо дивиться на світ і навіть не міриться тікати, хоча добре відчуває наближення людини. Святослав підняв її, оглянув. Крила перебиті. Поніс і сову до фурманки.

Цей птах — осілий. Навесні можна почути крик: «ху-ху-хуу». То сова сповіщає сусідів про своє перебування в цій місцині. Гніздо влаштовує у покинутому білкою дуплі. Там відкладає яйця. Через місяць пташенята вже стають на крило. За літо сова з’їдає безліч мишей та полівок, зберігаючи велику кількість зерна. У роки, коли гризунів небагато, полює на дрібних птахів, плазунів, жаб, великих комах.

ДЛЯ ПІДРАНКІВ, скалічених буреломом у Вороновому Стійлі, Святослав Олександрович обладнав вольєр. У стайні, задильованій для дровітні-шопки, відгородив густою сіткою, аби не пробрався якийсь хижак, світлий куток із віконцем. З дощок змайстрував схованки-лази з годівницями для кожного. Удень випускає поселенців надвір. Одразу біля стодоли росте молодий сосняк і березняк. Тут і втішаються калічки.

Білочка полюбляє горіхи. Гризе їх, зграбно притримуючи передніми лапками. Пересувається поповзом. Дятел не зраджує вродженому ремеслу — шнуркує по стовбурах, перебігаючи по землі з одного дерева на інше. А сова любить висоту. Вибереться по дошці-підставці на двометрові ворота стайні і коротає день, настовбурчує пір’я, відчувши небезпеку. А вночі полює. Правда, її здобич, як і інших поселенців, залежить від того, що покладе в годівниці їхній рятівник або хтось із лісникової сім’ї.

Отак і живуть покалічені знайди. Трапиться диво, стануть на крило чи ноги — з Богом у рідну стихію. Вона ж бо одразу за стінами стодоли.

Рівненська область.