12/01/2010
0Малодоступні гірські ліси для Євдокії Федорчак миліші за будь-які блага цивілізації
Важка дорога до унікальної жінки
Один із керівних верховинських лісівників, вичерпавши чималий запас епітетів, ніяк не міг довершити образ Євдокії Федорчак якимось останнім ефектним штрихом. А потім таки знайшов. «Розповім, — каже, — вам курйозний випадок, але не для преси». Коли ми послухали, то зрозуміли, в чому полягає «закритість» інформації — вона зачіпає вразливий гонор чоловіків-горян. Однак удалося переконати співрозмовника в тому, аби, не називаючи прізвищ, переказати читачам «УМ» почуту оповідь.
Отже, у високогірному Яловичорському лісництві, котре упродовж останнього десятиліття очолює пані Євдокія (колеги сильної статі по-приятельськи називають її Дусею), сталася незвичайна подія. Бригада лісорубів, намахавшись за півдня сокирами, розсiлися просто неба обідати. До принесених з дому нехитрих наїдків з якоїсь причини додалася трилітрова банка самогону. Коли жінка-лісник побачила цей сервірований випивкою «стіл», то на очах отетерілих чоловіків розбила посудину із сивухою, пояснюючи свої дії приблизно таким коротким коментарем: «Хтось хоче потрапити під стовбур? Поки я відповідаю за ваше життя під час заготівель лісу, про випивку в робочий час забудьте».
Вочевидь, іншій жінці такий зухвалий вчинок загрубілі від важкої праці лісоруби не простили б. Цю послухалися мовчки. Вона в них справді незвичайна — вимоглива, але справедлива; стріляє і їздить на коні не гірше легендарних амазонок; вправно водить мотоцикл і машину; взимку на лижах може обійти по периметру угіддя всього лісництва.
Про Євдокію Федорчак ще років зо три тому мені не менш жваво розповідав начальник обласного управління лісового господарства Олексій Голубчак, Він тоді так і сказав: «Унікальна жінка. У цьому самі переконаєтеся, якщо ризикнете поїхати у верхів’я Білого Черемошу. Дорога там дуже важка».
Що таке «дуже важка» дорога, довелося відчути на власних м’яких і не дуже частинах тіла. Справді, аби досконало зрозуміти вислів «витрясти душу», треба обов’язково проїхати джипом або всюдиходом уздовж Білого Черемошу від Голошинської сільської ради до Яловичор. На подолання 16 кілометрів розбитої гірської дороги витрачається ледь не година часу.
Останній «оплот цивілізації» на шляху до витоків Білого Черемошу — присілок Яловичори. Власне, цей невеличкий населений пункт складається з двох частин — чернівецької і івано-франківської, розділених рікою. На буковинській стороні — 26 дворів, на прикарпатській — лише два. Тут мешкають сім’ї Євдокії Федорчак та її помічника по лісництву.
Дивовижного зілля — хоч косою коси
За всіх часів і влад у Яловичорах жили лише гуцули-українці. Привезли якось недавно двоє хлопців собі дружин аж із Росії, але вони тут довго не втрималися — немає ні школи, ні медпункту, ні клубу. Зате довкола на півтора десятка кілометрів незаселені, малоходжені людьми гірські смерекові масиви. Є території, на які десятиліттями не ступала людська нога і про які кажуть, що там чорти навкулачки б’ються. Та влітку довколишні полонини застеляються суцільним, незвичним для приїжджого ока, килимом дикої зеленої цибулі, духмяної материнки, арніки, звіробою, а вище, понад 1100 метрів над рівнем моря, — густим темно-червоним цвітом ведмежих вушок (толокнянки). Коли все це багатюще різнотрав’я побачив учений-ботанік із Барселони, то від захвату довго не міг слова вимовити. Лише згодом сказав, що неймовірно зачарований цією дивною природою. У вас тут, мовляв, косою можна косити таке рідкісне зілля, яке в Альпах чи на Піренеях уже лиш де-не-де зустрічається як поодинокi рослини.
Вочевидь, цей унікальний не лише в масштабах України, а й усієї Європи куточок Карпат зберігся завдяки малопрохідності тутешніх доріг. Однак те, що виявилося благом для природи, для горян перетворилося на найбільшу проблему . Її треба вирішити в найближчі роки, інакше від багатьох невеличких присілків-хутірців, де ще жевріють домашні вогнища, залишаться покинуті хати з навхрест забитими вікнами. Гуцули в пошуках комфортнішого життя починають активно зніматися з насиджених ще прадідами місць, перебираючись на рівнину. І якщо цей процес набуде масового характеру, то ще більше обезлюдніє і так рідко заселена південна частина Верховинщини. Звичайно, одночасно з будівництвом нових доріг (завдяки кредитам Євросоюзу це вже успішно зробили румуни у своїх Карпатах) нашій унікальній території варто надати заповідний статус, аби вберегти її первісну красу.
З маленьких Яловичор — на всеукраїнський п’єдестал
Усе життя 39-річної пані Євдокії пов’язане з лісом і горами. У лісі працював її батько, у лісі познайомилася з майбутнім чоловіком Михайлом, майстром лісу вже став старший син Микола — студент-заочник Львівського лісотехнічного університету.
До того, як їй довірили Яловичорське лісництво, на цій посаді, передаючи один одному керівне крісло як спринтерську естафетну паличку, за рік змінилося п’ять чоловіків — ніхто не міг дати ради занедбаному лісовому господарству, великої шкоди якому завдали післявоєнні понадпланові вирубки. Жінка ж за короткий час не тільки зуміла стабілізувати виробничу діяльність лісництва, площа якого — 3172 гектари, а й вивела його в передові. За словами головного лісничого Гринявського держлісгоспу Дмитра Пилипчука, Дуся стала для сильної статі еталоном фахівця і надійної людини, слово якої — закон. Вона без причини ніколи не посварить підлеглого, зате наполегливо відстоює перед вищим керівництвом інтереси своїх людей, справедливо вимагає, аби їхня важка праця належно оплачувалася.
Десятиріччя перебування на керівній посаді для Євдокії Федорчак увінчалося новим серйозним досягненням: на проведеному цьогорічного вересня Всеукраїнському конкурсі лісничих вона серед добірного чоловічого товариства посіла друге в державі місце, поступившись лише представнику Хмельницької області.
— Яким вам після цієї гірської неквапливості та малолюддя видався Київ? — запитую пані Євдокію. — Не було лячно?
— Ліпше не питайте. Після поїздки до столиці трохи в лікарню не потрапила. Мені спокій, оця гірська краса такі звичні й близькі до душі, що я нічого іншого не хочу.
— Але жити тут дуже важко. Молодь тікає звідси у міста. Чи не виникало у вас бажання перебратися поближче до цивілізації?
— Ніколи. Мені тут подобається, і я люблю свою роботу. Тут із давніх-давен жили наші родичі по татовій лінії. Мамин родовід також має гірські корені, але в Косівському районі. Зрештою, я нічого іншого не вмію робити, окрім як доглядати ліс.
— Це був ваш свідомий вибір чи батько наполіг?
— Ми лишилися без батька в ранньому віці. Мама хотіла зробити з мене медсестру, але після восьмого класу я не пройшла конкурс у медучилище. Після десятирічки почергово закінчила лісову школу, Сторожинецький технікум лісового господарства та заочно Московський лісотехнічний інститут.
— Чи часто, зважаючи на особливі природно-кліматичні умови вашої території, доводилося потрапляти в екстремальні ситуації — зустрічатися з хижими звірами, ночувати серед лісу?
— Для нас це звично. Страшно не в нічних горах, а в нічному місті. Ведмеді, вовки, дикі свині просто так людям зла не чинять. За 23 роки роботи в лісі траплялися різні випадки — і з ведмедями стикалася, і заходила поміж диких поросят, супроводжуваних маткою, але агресії щодо себе з їхнього боку не відчувала. Треба боятися злих людей, а не звірів. Звичайно, під час полювання лісові мешканці стають небезпечними, але це відбувається не з їхньої вини.
— Нам розповідали, що ви ще й влучно стріляєте. Пам’ятаєте, коли вперше взяли до рук рушницю і яким був перший трофей?
— У дев’ятому класі. Від тата залишилася новенька одностволка. Нікому нічого не кажучи, я взяла її і пішла в ліс. З першого пострілу завалила оленя. Ми з мамою закоптили м’ясо, і сім’я мала що їсти (окрім мене, росло ще двоє братиків).
— На відстріл оленя у вас, звісно, ліцензії не було.
— Так, то був незаконний постріл. Тепер ми з чоловіком Михайлом, котрий працює у лісництві єгерем, самі оберігаємо ліс та звірину від браконьєрів. А законослухняним мисливцям ми завжди раді. Ось-ось відкриємо мисливський будиночок на 12 осіб, де до послуг гостей — затишні номери, кухня, сауна, басейн. Думаю, що таких комфортних умов у окрузі поки що немає.
— Отже, і в лісництві, і вдома у вас диктатура матріархату?
— Ні, вдома я цілковито визнаю чоловікове верховенство: він — газда.
Натуральне господарство з поправкою на XXI століття
Їхнє обійстя — справжня гірська автономія. Сім років тому на царинці Кривий подружжя Федорчаків збудувало сучасну садибу, яку вважають останньою на Прикарпатті обжитою українською хатою. Далі, за 16 кілометрів, — румунський кордон. Найближчий сусід — на буковинській стороні, за стрімким Білим Черемошем. Під боком — гора Смітяний, висотою в 1400 метрів над рівнем моря.
Щоб виживати в подібних умовах, потрібно організовувати замкнуте натуральне господарство. Сім’я Федорчаків і в цій сфері сягнула досконалості. У них на утриманні — двоє коней, дві корови, телиця, теля, свиня з малими поросятами, кролі, качки та кури. Удень тут — спокій і благодать: корови і коні зранку самі йдуть пастися, куди хочуть, а під вечір із власної ініціативи повертаються додому. Уночі домашню живність від лісових хижаків охороняють троє собак. Господарям треба вставати дуже рано і лягати дуже пізно, аби дати всьому лад. Продукти харчування, включаючи випічку запашного домашнього хліба, вони виробляють самі.
На моє запитання, чи вміє пан Михайло доїти корову, він, поблажливо всміхнувшись, відповів: «Усе ми тут уміємо робити. Мусимо, бо ні на кого сподіватися. Ведмедиці ще не навчилися нам допомагати».
З гумором у глави сімейства все гаразд. Він так невимушено і вправно пересипає розмову жартами, що відразу й не збагнеш, де каже правду, а де кепкує. Мабуть, людина з похмурим характером навряд чи тут довго втрималася б. І ще — треба особливо зауважити: завдяки мешканцям ізольованих від глобалізованого стилю життя населених пунктів збереглися обряди і звичаї, відомі хіба що етнографам вузької гуцульської спеціалізації. Я також не думав, що й тепер, як на початку минулого століття, в Яловичорах на Святвечір не сідають за стіл, поки не пальнуть із рушниці.
«Коли все покутали, тобто управилися з домашньою роботою, дали німоті (худобі. — Авт.) попробувати святкових страв, — каже пані Євдокія, — то виходимо надвір і стріляємо, аби було далеко чути, що починається вечеря. Потім набираємо зі столу потроху всякої їжі та йдемо в гості до сусідів, запрошуємо їх до себе. Ми святкуємо багато: як починаємо з різдвяного вечора, так гуляємо аж до Василя — 14 січня. І весілля у нас обов’язково триває три доби. Лише в понеділок розбираємо молоду, тобто знімаємо віночок. Святити паску йдемо (лише пішки, бо ми ж побожні люди) гуртом за 16 кілометрів у село Шепіт. Вирушаємо вночі, аби вранці повернутися додому. Буває, що й дорогу снігом замітає, але то для нас не перешкода».
Дивні та й годі ці горяни-яловичорці: скільки відкриттів за день, і пригадати важко. Мало не забув про ще одне. При знайомстві з панею Євдокією, зважаючи на її віддаленість від гамірливого світу, я почав ретельно розповідати про існування «України молодої», та співрозмовниця відразу спустила мене на грішну землю: «Не треба реклами — я давно передплачую і читаю вашу газету». А ввечері того ж дня дивовижні враження довершив Сергій Матійчук, лісничий «найглухішого» у довкіллі Перкалабського лісництва, де ведмежу душу, мабуть, зустрінеш частіше, ніж людську. Коли ми переступили поріг його скромної службової оселі, на очі потрапив майже свіжий номер «УМ». Господар теж виявився давнім симпатиком нашої газети. Ось так! А на рівнині продовжують жартувати, що гуцул спускається з гори лише у двох випадках: аби купити солі та дізнатися, чи не змінилася влада. Насправдi, він ще принаймні встигає передплатити «Україну молоду».
