25/12/2009
0У селі Устя, що на Рівненщині, в обійсті лісничого Миколи Шевчука живе вовк. З тих пір, як чоловік приніс сіроманця додому, минуло два роки. Тепер лісовий хижак – улюбленець родини. Хоч він і вовк, а до людей лагідний, дуже вже любить до господарів лащитися. Тим часом на подвір’ї лісничого нерідко бувають екскурсії, бо ж сіроманець – не єдиний лісовий мешканець, що оселився тут.
…Будинок Шевчуків – неподалік лісу. Інших хат поблизу й не видно. Прочиняю хвірточку. Першим мене зустрічає кудлатий пес. “Не лякайтеся, він не вкусить, – зустрічає мене Алла, наймолодша донька лісничого. – Він найбільш дружелюбний серед усіх наших собак, а в нас їх багато, бо ж батько – затятий мисливець. Та й взагалі тут цікавого вистачає”.
Так розпочинається моя екскурсія. За декілька хвилин наближаємося до просторого вольєра, обтягненого металевою сіткою. “А ось і наш вовчик”, – дівчинка іде до сіроманця. Великий, як вівчарка, ось тільки сірий з продовгуватою мордою, він лише нашорошує вуха. “Це зараз він у вольєрі живе. А як тільки з’явився у нас, то в хаті жив, а ночував у ліжку – розповідає Алла. – Було таке, що він і виходити з будинку не хотів – покаже носа на вулицю, і назад до кімнати, або на кухню, де може перепасти щось ласе. А перекусити він завжди не проти. А ще дуже вертлявим був, не міг всидіти на місці ні хвилини. У нас багато псів, та жоден із них так не поводився”.
Коли два роки тому пан Микола ніс сіроманця додому, не знав, як на цю “знахідку” відреагують домашні. “Вовченя знайшли в лісі, в іншому лісництві, а принесли мені, – пригадує чоловік. – Не знав, як до цього поставляться домашні, все ж таки хижака приніс”. Нині доньки зізнаються, спочатку таки було трохи не по собі, та варто було взяти вовчика на руки, як тривоги зникли.
Та й зараз, коли сіроманець виріс, до рук йде залюбки, коли кличеш, — прибігає, та й коли з вольєру випустиш, з подвір’я не тікає. “Якось було, наш вовчик зник. Шукали його, знайти не могли. Та до вечора сам прибіг, мабуть, зголоднів і відшукав дорогу додому, – розповідає Алла. – Потім стало зрозуміло, куди він тікає. Виявляється, за метрів двісті від дому неподалік річки у заростях знайшов нору й облюбував її”.
Нині ж для сіроманця менше волі, — все-таки хижак. Господарі бояться, аби сусідів не налякав. Тому й живе вовк на подвір’ї разом із псами. До речі, собаки його побоювалися, щойно з’явився. Відчували у ньому звіра, сильнішого за них. З сіроманцем лише один пес бавився. Вони й нині іноді граються. Ось лишень обіди свої вовчик ні з ким не ділить.
“Він – не перша лісова тварина, що оселилася у нас, – розповідає Микола Шевчук. – Була в господарстві і косуля, і зайці. Тому й знаємо, як із тваринами поводитися. А ось там далі у вольєрі — дика свиня. Вона якось і на полювання зі мною бігала”.
Її чоловік знайшов на лісовій галявині. Порося, найімовірніше, відбилося від своїх, ось лісничий і забрав його додому. Щоправда, клопоту з ним вистачало. Адже, як виявилося, порося ще й їсти не вміло. “Ми думали – пропаде. Але собака у той час якраз щенят привела. Дивимося ми якось, годує вона свою малечу, а серед них і поросятко, — продовжує пан Микола. — Так і вижила в домашніх умовах дика свиня. Пізніше почала пити молоко з миски. Нерідко до неї приєднувалися собака і кіт”.
Підходимо до загорожі в іншому кінці подвір’я. Зачувши господарів, до нас підбігає величезна свиня. І якось зовсім по-собачому наставляє рильце.
“Дуже любить, щоб її погладили, — пояснює Алла. – А іноді навіть здається, що вона не рохкає, а гавкає”. Надто багато часу з собаками проводила, тому й перейняла їхні звички. А щоб із ними на полювання не бігала, їй вольєр спорудили. “Ми просто хвилювалися, аби її випадково не підстрелили мисливці, свинка ж у нас дружелюбна,” — Алла заходить за металеву сітку, щоб нарешті почесати улюбленицю за вушком.
