14/11/2009
0Ми все частіше переживаємо повені, смерчі чи особливо спекотні літні дні, стаємо свідками сильних засух в якомусь регіоні, навіть в Україні. А що діється на інших континентах! Але при цьому мало хто задумується, що такі «сюрпризи» – наслідки діяльності самої людини
Глобальна зміна клімату – одна з найболючіших екологічних проблем, які постають сьогодні перед землянами. За прогнозами науковців-дослідників, протягом століття температура підвищиться на два-три градуси. Основною причиною зміни клімату є використання викопного палива та неефективне споживання енергії, що виробляється. У наші дні з’явився термін «парниковий ефект». Надмірна кількість газів, які утворюються в результаті роботи теплових електростанцій, транспорту, промисловості, а також лісових пожеж, утримують сонячне тепло у нижчих шарах атмосфери, не даючи йому повертатися до космосу. І ми спостерігаємо добре помітні наслідки зміни клімату вже сьогодні.
Україна знаходиться на десятому місці по викидах парникових газів після таких країн, як США, Росія, Японія, Німеччина, Великобританія… І згідно з Кіотським протоколом, який Україна підписала десять років тому, ми навіть стали «експортером» квот на викиди парникових газів в атмосферу. Зокрема, Японія купує квоти, що належать Україні за Кіотським протоколом і які вона не використовує в повному обсязі. Виручені кошти (а це мільярди гривень) акумулюються на окремому рахунку і мають бути використані на вирішення важливих державних екологічних проблем. Уже є, до речі, конкретні приклади надходження «квотівських» грошей на Волинь. Зокрема, на утилізацію непридатних хімічних засобів, будівництво очисних споруд у Ковелі, Нововолинську.
Але це зовсім не означає, що нам можна, як кажуть, спочивати на лаврах. Бо якщо сьогодні в Україні менше викидів в атмосферу від стаціонарних джерел (до того ж це зовсім не пов’язано із запровадженням новітніх технологій, а лише із «затишшям» у промисловості), то викиди від автотранспорту, навпаки, з роками збільшуються. Нас насамперед цікавить рідна Волинь. Як і в Україні загалом, в області «пріоритет» – за викидами автотранспорту. З 2000 року вони збільшились майже удвічі. Торік, умовно кажучи, на голову кожного волинянина впало 51,5 кілограма тих самих важких металів, зокрема свинцю. І хоч це в чотири-п’ять разів менше, ніж десь у Луганську, все ж факт тривожний.
На жаль, той транспорт, від якого країни Заходу прагнуть позбутись,- осідає в Україні. А до 2003 року за кордоном автомобілі випускали без каталізаторів, які вловлюють всі важкі метали. Людей можна зрозуміти, бо такі наші статки, що вигідніше купити за кордоном старі автомобілі, як нові вітчизняні. Привіз чоловік таку іномарку – здійснилась його мрія мати «колеса», а чим обертається це для довкілля, для нас самих і дітей та внуків? Про це поки що не задумуємося. Ось так і живемо сьогоднішнім днем…
Тільки у цьому році, виявляється, вирішено питання про заборону ввезення з-за кордону «беушних» холодильників. Зокрема тих, від яких країни Європи стараються позбутись, тобто виготовлених до 2000 року і заправлених забороненим, найбільш озоноруйнівним газом. На кордоні представники державної екологічної інспекції у Волинській області відслідковують, щоб такі холодильники не потрапляли до нас. Бо уявіть, що агрегат вийшов з ладу, а, ремонтуючи його, газ випустять. Здавалося б, що тут страшного – це ж як крапля в морі?! А з таких «крапель» породжується проблема.
І в тому-то наша біда, що сьогоденний погляд без думки про майбутнє часто превалює. Так і хочеться згадати, як Бог створив Землю і спочатку населив її різною пернатою птицею, звірами, рибами. «Вся Земля, осяяна променями ласкавого сонця, дихала спокоєм і дивною красою». Бог побачив, що це добре. Але на цьому не зупинився і вирішив створити ще й людей, щоб вони жили у цьому чудовому світі, насолоджувалися ним… Людині ж цього замало, і вже, дивись, у цю красу вона прагне втрутитись, підкорити своїм інтересам, забуваючи, що сама є часточкою природи. Так у радянські часи народжується сумнозвісний мічурінський лозунг з приводу того, що ми не повинні чекати милості від природи – наше завдання взяти від неї всі багатства.
Одне з таких втручань – меліорація на Поліссі, яка була в шістдесяті-вісімдесяті роки минулого століття прямо-таки наступальною. На думку екологів і навіть самих селян, якісь десять-п’ятнадцять років відвойовані в боліт землі давали непоганий врожай. Тепер же не тільки картопля, а й трава там не хоче рости. Екосистема пропадає: зникають рідкісні птиці, рослинність.
Ми вже переконались, що втручання у природу має бути мінімальним. Що треба по-науковому підходити до будь-яких починань, прораховуючи, який вплив матиме втручання в природу, те ж саме осушення. Природа-матінка – розумна й мудра. Якщо десь є болото, а в іншому місці – пустеля, то це об’єктивна закономірність, яка не витримує отого мічурінського безпечного лозунгу. Бо радикальні зміни в кінцевому результаті обертаються проти самої людини.
А тим часом ми самі «рубаємо сучок, на якому сидимо». І тут не треба вдаватись до якихось досліджень, щоб проілюструвати зневагу людей до нашого спільного дому – природи. Чим, як не цією зневагою, можна пояснити те, що ми самі себе заганяємо в полон смітників? В який бік не поїдеш від обласного центру – на Ківерці чи на Ковель, то побачиш, як чудові ландшафти зіпсовані отими стихійними звалищами. Чомусь так склалось, що, прибираючи у власному обійсті, люди вивозять непотріб на узлісся, на берег річки. Можна це пов’язати з тим, що ще не всюди налагоджено вивезення сміття, але багато залежить і від людей. Від того, як вони ставляться до довкілля. Візьмемо елементарне: чи приберуть відпочиваючі після себе, влаштувавши на тому ж узліссі пікнічок.
Щодо проблеми з облаштуванням полігонів для твердих побутових відходів, то вона справді є, починаючи від сільських населених пунктів і закінчуючи обласним центром. У цьому зв’язку доречно згадати, як минулого літа бастували мешканці села Брище Луцького району, які мають під боком полігон, куди вивозять сміття з Луцька. Після досягнутого компромісу між людьми і владою обласного центру пікет було знято. Але чи вирішено проблему? Адже, за проектною документацією, полігон вичерпує свої потужності в наступному році. І, за висновком державної екологічної інспекції у Волинській області, коли б тут, як це передбачено технологією, кожен шар сміття засипали землею, щоб воно не впливало на довкілля (в усякому разі не розліталось аж до села), то він уже був би переповнений.
Є, як сказав перший заступник начальника екологічної інспекції Олександр Ткачук, надії, що ось-ось у Брищі буде збудовано завод з переробки сміття. Інвестор справді дав гроші на проектну документацію. Але за ці кошти підготовлено лише майданчик під завод. І все. Якщо і будуть кошти, то в ідеалі будівництво заводу триватиме років два. А куди возити сміття? Знову шукати компромісів з людьми, які, доведені до відчаю, виставлять пікет? Але ж їх терпіння не безмежне. А варто декілька днів не вивозити з Луцька сміття і ми «потонемо» в ньому. А це не лише естетичні незручності, а й імовірність наразитись на інфекцію.
Але ми повинні усвідомити головне – ніякі навіть добре обладнані полігони чи найсучасніші заводи з переробки побутових відходів нам не допоможуть, якщо ми не навчимося елементарної культури, будемо смітити там, де живемо, відпочиваємо. Варто прийти на Луцький пляж після вихідних, щоб пересвідчитись, як дехто проводить уік-енд. Там, де пили, їли,- пластиковий одноразовий посуд, пляшки. Особливо вражаюча картина, коли у міжсезоння тут нема прибиральників. Це ж саме у багатьох інших місцях, де збираються компанії, щоб «культурно відпочити».
А ось такий кричущий факт, який, на жаль, не є рідкісним. Кілька тижнів тому за тривожним викликом місцевого мешканця (певно, котрогось з рибалок-любителів) спеціалісти державної екологічної інспекції у Волинській області досліджували на річці Стир, нижче Луцьких очисних споруд, походження нафтової плями. І з’ясувалось, що було б дивно, якби її не було: зливна каналізація в обласному центрі не обладнана очисними спорудами. Тобто бензин, мастила, які хоч-не-хоч є на вулицях при величезній кількості автотранспорту, змиваються дощем і потрапляють в загальноміську каналізацію. Екологи ставлять перед міською владою питання про те, що треба виправляти ситуацію і робити очисні споруди для зливної каналізації, але до цього у нас ніяк руки не доходять.
У Луцьку й міські очисні споруди, як кажуть, на грані. Ще не зафіксовано перевищення гранично допустимих концентрацій у стоках, що потрапляють у Стир. Але наплив хімікатів у побуті робить свою справу. Адже за останні двадцять років миючі засоби буквально заполонили наш побут. Це наші мами і бабусі мили посуд харчовою содою чи порошком гірчиці. Нам же «Галу» подавай, яка без проблем змиє з тарілок будь-який жир. А система очистки, яка сьогодні працює, зокрема і в Луцьку, не налаштована на знешкодження цих хімікатів. Вони осідають, і мулу вже стільки, що постає питання, куди його дівати. Тим часом у цьому мулі – важкі метали, які вступають у реакцію, а в результаті «таблиця Менделєєва» потрапляє у Стир.
Зрештою, якщо ми й чуємо що гранично допустимі концентрації поки що у стоках не перевищені, то це ще не привід для заспокоєння. Бо самі екологи констатують, що сьогоднішня норма значно перевищує ту, яка була затверджена десять-двадцять років тому. А як це відіб’ється на всьому живому, що є у річці, зрештою, на нас з вами?
Неблагополучна ситуація з очисними спорудами у багатьох районних центрах – Локачах, Рожищі, Горохові, Володимирі-Волинському, Любомлі, Маневичах. За забруднення водойм екологи виставляють позови, стягують через суди штрафи. І ніякий район ще не виграв справи у випадку порушення природоохоронного законодавства. Але ж було б безвідповідально і зовсім не по-господарськи платити штрафи, тим більше, що вони, як правило, символічні і ніякою мірою не покривають завданої шкоди, і далі забруднювати довкілля. Тут якраз і треба апелювати до нашої совісті, до внутрішньої культури, до екологічної освіченості кожного з нас. А екологічна освіта має починатись не тоді, коли людина після вузу прийшла на роботу, а тим більше зайняла керівний пост на підприємстві і якоюсь мірою вирішує долю довкілля. Ця освіта має починатись з дитинства.
… Німецький природознавець Геккель першим дав визначення новій науці – екології, що проросла з товщі різноманітних знань про Землю. Завдяки йому людство одержало уявлення про свій дім (грецьке слово «ойкос» – житло, домівка, місце перебування) й потребу його оберігати. Батьки, вчителі мають відкрити дітям очі на красу довкілля. А, крім цього, навчити працювати на користь природи. Посаджене дерево, розчищений струмок, який живить маленьку річку, а вже вона поповнює більшу, – ось реальна турбота про довкілля. Без цього не буде того екологічного прориву, який сьогодні диктується необхідністю збереження балансу в природі, мінімізації шкідливих впливів на неї.
