13/10/2009
0– Мілко, ну ж бо фотографуватися!
А й вухом не повела. Та я вже дістаю із футляра фотокамеру і наводжу на симпатяшку. Мілка з цікавістю тягнеться до фотооб’єктива.
Мілка – плямиста олениця, їй трохи більше року, а живе вона у волинському селі Усичі.
Вперше побачив її на подвір’ї біля картопляної гори. Саме йшло копання і господиня зсипала бульбу, щоб просушилася на сонці. Мілка ж не проминула нагоди, щоб нею поласувати. Спробував відігнати, бо ж селяни кажуть, що корова і кінь від картоплі можуть здутися. Може, й оленятку така їжа буде на шкоду. Вирішив вберегти здоров’я зайди, але не тут то було. Мілка заглядала в очі, терлася об руки і, тільки збивши охоту, відійшла пастися в садок.
Це вже згодом дізнався, що картопля для Мілки, як цукерки для дітвори: шкоди від цього звіру ніякої.
Олениха тим часом перебралася на грядку до сусіда, який саме перекопував город і вже по тому, як чоловік став чухати їй спину, тріпати за вуха, гладити голівку, я зрозумів, що вони знайомі не перший день.
На дорозі з’явилася фура, запряжена парою гнідих, зупинилася біля поля і чоловіки зібралися обговорити господарські питання. Мілка одразу ж перебралася поближче до воза й стала прислухатися до розмови.. Було видно, що їй подобається у товаристві хазяйновитих усичан. І людям із цим звіром було якось затишно.
– Зовсім ручна!.. – сказав про неї сусід Микола. – Вчора до мене приходила в город, поласувала вволю гарбузами і пішла. У селі до неї вже звикають.
– Звідки вона тут взялася? – запитав у Юрія Ковалюка – помічника лісничого Шепельського лісництва ДП „Ківерцівське ЛГ".
– Звернувся один із природолюбів, – розповідає помічник лісничого. – Мовляв, має приручене оленятко й хоче віддати його у добрі руки. „У тебе і вольєр, і живеш біля лісу. Візьми оленятко, буде оберегом і окрасою Усичівських дібров і борів. Воно мирне, шкоди нікому не завдасть, їжу саме собі знайде. Та й ти, як ніхто, знаєш, як обходитись із цим звіром". Ось так воно й потрапило в наше село. Дивина якась і годі.
Олениха Мілка без господаря далеко від дому не відлучається. Тут для неї є все необхідне. Поруч ліс і річечка, багато різноманітної смачної трави, лан кукурудзи та й сусіди Юрія Ковалюка – люди не скупі, підгодовують Мілку, хто чим має. Особливо люблять бавитися з оленихою сільські діти. Лиш побачать, наввипередки несуть їй солодощі, всіляку смакоту. А Мілка, як тільки побачить, стає на задні лапки, мов би імітуючи ходу дітей. Тож потрібно бути насторожі, бо може обпертися-вдарити передніми лапками. Семикласник Усичівської ЗОШ І-ІІ ступенів Тарас Перхалюк каже, що діти вже вивчили її характер і намагаються витримувати дистанцію. З дорослими ж, зауважує хлопець, вона поводиться зовсім по іншому.
– Ми запустили у вольєр кілька диких кабанів та свиноматок, є й маленькі! – розповідає помічник лісничого Юрій Ковалюк. – З часом випустимо їх на волю. Усичівський ліс хоч і рукотворний та невеличкий за розмірами, але на дичину багатий. Є чимало диких свиней і навіть козуль, багато зайців і білок, водяться лисиці і водяні щурі, а птаства – і не перелічити. Всі різновиди качок … І гусей цей рік було вдосталь… Але олені в цей ліс давно не заходили. Побачимо, що з цього вийде.
Усичівський ліс має власну історію. З покоління у покоління переповідають про давнє замчисько, багатокілометрові підземні ходівки і заховані скарби. І дотепер добре збереглися окопи – тут квартирували фронти Першої і Другої світових воєн, були в цих лісах і повстанці. Про давню і непросту історію краю нагадують дерева-велетні – дуби, сосни, ялина, височезні дикі черешні. А ось розповідей про царські полювання, про диво-звірів не збереглося. Нема спогадок про оленів і в усній поетичній, і пісенній народній творчості. Олені збереглися тільки на картинах сільських вишивальниць. І хоч за останнє двадцятиріччя я неодноразово ставав мимовільним свідком ловів на вепра та лисиць, полювань на диких гусей та качок, про оленів чи лосів, які б водилися у цих лісах, не чув.
– Олень, що живе біля людей, – явище досить незвичне! – зізнається начальник відділу мисливського господарства Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства Руслан Люшук. – Знаю з власного досвіду, що самець особливо небезпечний у час гону. Щодо олениць, вони значно спокійніші істоти, однак, ніхто не знає, як вони поведуть себе в умовах напівдомашнього утримання. Це покаже лише час. Хоча любителі природи повинні знати, що українське законодавство забороняє утримувати диких звірів у „домашній неволі".
Як складеться подальша доля Мілки, ніхто не береться прогнозувати. Поки що серед людей їй затишно і добре. Олениця – улюблениця всього села, знаходить співчуття і прихильність у дорослих і малих, навіть має приятелів серед домашніх тварин.
– Ще один кадр, – прошу, – і ти будеш знаменита.
Мілка підводить голову, нашорошує вуха, навіть стає на горбок-п’єдестал, довірливо дивиться у фотооб’єктив…
– Мілка, ти справжня красуня
