25/09/2009
0ЕКОЛОГІЯ
Коли збирав у Олевську матеріали до статті «У краю Бульби-Боровця», то шкодував, що доводиться обмежитись лише історією. Ніби в лещатах був. Але, панове, якщо ви опинилися на Поліссі, то у вас неодмінно прокинеться не лише історик, але й еколог, художник, поет… До речі, готуючись в дорогу, я прихопив із собою вірш сумського поета Анатолія Гризуна, надрукований в «КС» від 11.04.2008 року:
В кримських лісах іще водиться рись,
Як в уссурійських — тигри смугасті.
Кожен хижак собі ледь вкольоривсь
Тут, у зеленому щасті.
Добре сховали його ліси
І від берданки, й від снасті.
Вид тих тварин –
досконалість краси
Тут, у зеленому щасті…
Чому раптом пригадав цей вірш? Справа в тому, що на Житомирщині живе один з відомих дослідників рисі – Сергій Жила. Він працює директором Поліського заповідника, і його наукові праці мені доводилося читати кілька років тому. Про рись у Криму там не було нічого; сумчанин міг видавати бажане за дійсне. А може, екологи завезли з десяток? Про це Сергій Жила, напевно, знав би.
Ну, Крим Кримом, а зовсім інша справа — ліси Житомирщини! Саме тут і знайшли собі притулок три-чотири десятки граціозних красунь. Звичайно, це менше, ніж було в часи князя Мала… Але в таку вже епоху ми живемо: природа відступає, незайманих лісів практично не залишилося, а рись любить безлюдні місця. Де ж їй такі знайти?
РИСЬ – ОПТИМІЗМ НАШ
І все ж, цей хижак якось виживає на півночі області. Про це зайвий раз нагадують агітаційні щити вздовж автомагістралей. Ви їх не побачите на Хмельниччині, Полтавщині, Черкащині… Де немає рисі, там немає потреби і в наочній агітації. А тут рись є предметом гордості. Недаремно ж писав поет: «Як в уссурійських тигри смугасті…». Або як ведмеді в Карпатах. Рись — це своєрідна «візитівка» краю; якщо і не всієї області, то, принаймні, Олевського району.
Навіть неподалік контори Олевського лісгоспу я побачив майстерно вирізьблену з дерева граціозну фігуру рисі, що сидить на дереві. Я ж кажу – символ… Мало того, у лісгоспівському музеї є опудало справжньої рисі. Ох, як не хотілося б зустрітися віч-на-віч з таким звіром! Великі гострі кігті, такі ж гострющі зуби, та й розміром рись з добру вівчарку. Тільки лапи товщі.
Пригадалися розповіді сибіряків про те, що рись з дерев любить нападати на мисливців. З літератури знаю, що такі випадки вже давно ніде не фіксувалися. А ось на козуль із засідок рись, дійсно, нападає.
І, все ж, я цілком солідарний із сумчанином Анатолієм Гризуном, коли він пише:
Хай і надалі існує хижак,
І хай заткнуться ханиги.
Рись – оптимізм наш,
і рись – мій жаль, –
Звір із Червоної книги…
Зрозуміле бажання поета: хай би рись водилася і в кримських лісах! Адже так хочеться жити з усвідомленням того, що є в Україні куточки дикої природи! Ось тут пляж із галькою, а он там, в гірській ущелині, можливо, й рись причаїлася… А усвідомлення того, що природа скрізь відступає і відступає назавжди, безповоротно, — комфорту вашій душі не додасть.
ІЗ ЗАХОДУ НА СХІД, ЧЕРЕЗ ВЕСЬ ЗАПОВІДНИК…
Із Олевська до Майдана-Копищенського можна доїхати автобусом. Це сорок з гаком кілометрів по трасі, вздовж Уборті. Уборть – ріка мальовнича, зі швидкою течією, навколо неї — соснові ліси, є й вікові дуби із закріпленими на них бортями. Так тут колись добували, а дехто й досі добуває мед диких бджіл. Причому, 20 років тому «діючих» бортей було небагато, а ось тепер вони траплялися мені досить часто. Безробіття примушує людей займатися і таким древнім промислом. Непросто закріпити борть на високому дереві, але для нащадків древлян — це не проблема. За комфортне «житло» дикі бджоли згодом віддячать медом.
У Майдані-Копищенському знаходиться контора лісництва. Територія заповідника (а це близько двадцяти тисяч гектарів) розділена на три лісництва. Копищенське – найзахідніше. Щоб опинитися у Селезівці, де знаходиться контора Поліського заповідника, треба подолати відстань у 22 кілометри. Автобуси тут, звичайно, не їздять. Треба йти пішки. Добре, що мене трохи підкинув на мотоциклі лісничий Микола Мороз. Довіз до того місця, де сам нещодавно бачив рись. Хоч звір і рідкісний, але лісникам на очі час від часу потрапляє. Може, й мені пощастить? Проте, скільки я не напружував зір, тримаючи напрямок на схід, скільки не «читав» сліди звірів на піщаних дорогах, але нічого, що нагадувало б про рись, мені не потрапило на очі. Воно й не дивно, звір — рідкісний, надзвичайно обережний, і якщо Микола Мороз бачив рись минулої п’ятниці, то тепер вона може бути за п’ятдесят кілометрів від цього місця.
* * *
Шість років тому в мене була теоретична можливість побачити рись зблизька. Вона жила у вольєрі, на території Поліського заповідника; свого часу лісники зловили покинуте рисеня під час лісової пожежі… Проте, не встиг я доїхати до Селезівки, як Гапа (так назвали рись працівники заповідника) була вже на волі. Металева сітка не стала на заваді, адже рись добре лазить по деревах, стрибаючи з гілки на гілку. Ось так і опинилася за межами своєї зони «ув’язнення». На щастя, була вона з радіонашийником, тому її час від часу «пеленгували» в різних місцях. Пробігти за добу рись може дуже багато.
Прикро, що тоді ми з Гапою розминулися, але добре, що працівники заповідника встигли вивчити її поведінку, зробити багато фотознімків. Отже, наука свій шанс тоді не проґавила.
«Довго я не міг зрозуміти: чому козуля так швидко зупиняється, після того, як її «сідлає» рись? – писав у одній зі статей директор заповідника Сергій Жила. – Але якось сталося, що і я відчув на собі силу рисячих кігтів. Тримаючи звіра на повідку, я дозволив рисі вчепитися в свою ногу через щільні джинсові брюки. Відчуття були, дійсно, незабутні! Біль був настільки сильним, що паралізував усі мої рухи! До того ж, рани після того довго не загоювалися, шрами залишилися на все життя.
Необхідно пам’ятати, що рись атакує одночасно усіма чотирма лапами і зубами так, що відірвати її від себе вже немає жодної можливості. Звіра можна, скоріше, розірвати навпіл, аніж відчепити від себе. Після цього я зрозумів механізм полювання рисі на козулю. Варто лишень хижакові дістати жертву хоча б одним кігтем, як він тут же чіпляється в неї лапами і зубами. Саме з цієї причини через десяток метрів нещасна козуля падає в заціпенінні на землю… Кігті у рисі винятково гострі, загнуті і в момент атаки витягуються дуже далеко вперед. До речі, під час експерименту я розраховував, що прив’язана рись дістане мене лише краєчком кігтя, але не врахував справжню довжину лапи з кігтями…».
* * *
Ось так і йшов я, тримаючи курс на схід, намагаючись пригадати все, що читав про флору і фауну Житомирського Полісся. Був кінець квітня, і в лісах було ще багато води. Але це лише додавало краю мальовничості, піднімало настрій. Пригадав і улюблену пісню Бульби-Боровця:
Очерет мені був за колиску,
В болотах я родився і зріс,
Я люблю свою хату поліську
Я люблю свій зажурений ліс.
І похмуре поліське болото –
Пів-Полісся вода залила,
Тільки де-не-де хутір самотній,
Тільки де-не-де клаптик села…
Мелодії не знав, а так хотілося заспівати! До речі, у 1977 році я вперше побував у цих краях. Три чи чотири дні прожив на Пилиповому хуторі – на самому кордоні з Білорусією. Жили там дві чи три родини, причому, без радіо і без електрики… Це було незручно і незвично, але тепер я радий, що була в моєму житті і така сторінка. Адже через два-три роки останні хутори на Житомирщині ліквідували, людям допомогли облаштуватися у найближчих селах. А я встиг пожити у тому патріархальному світі, який уже назавжди відійшов у минуле…
Тоді ж мені довелося відчути на собі підступність поліських боліт. Недалеко від Пилипового хутора було велике болото, яке вже почало заростати сосною і березою. Стрибаючи з купини на купину, я пройшов деяку відстань, а потім вирішив дістати з рюкзака компас і карту. Визначившись із курсом, я вирішив так і йти – з картою в руках. Тобто про довгу палицю я навіть не подумав; адже знав, що проведені недалеко від цих місць меліоративні роботи суттєво вплинули на місцевий мікроклімат. Болота, дійсно, почали трохи підсихати, ось і це болото вже заростає лісом…
Легковажним був, визнаю. Стрибаючи з купини на купину, я зробив необережний рух і тому «приземлився» трішки не там, де розраховував. Ноги, майже не зустрічаючи опору, провалилися в болотяну твань… Ось уже я провалився по пояс. А твердої опори досі немає… Інстинктивно намагаюся прийняти горизонтальне положення, хапаюся руками за найближчу купину. Пальці чіпляються за траву, але у такій ситуації трава не допоможе… Добре, що на купині росли дві маленькі берізки, і я встиг ухопитися за одну з них. Намагаюся робити ногами якомога менше рухів, знаючи, що болото може «затягувати»… Що ж робити далі? Пригадав Лізу Бричкіну з фільму «А зорі тут тихі…». Вона також, як і я, злегковажила, забувши взяти з собою довгу палицю… Отже, головне — спокій, витримка. Якось воно буде. Берізка поки що тримає мене «на плаву», але вона — тоненька, може зігнутися, зламатися. Треба дотягтися лівою рукою до сусідньої, та — трохи товща. Саме від неї і залежатиме мій порятунок! Про що думає людина у момент смертельної небезпеки? Якщо є час (а у мене його було достатньо), то згадує усе своє життя. Ось і я згадував, хоч воно у мене тоді було ще надто коротким. Згадав родичів, друзів. Про батьків подумав, звичайно. Добре, що не запанікував, «раціо» узяло гору. Дуже повільно почав витягати своє тіло з пастки; берізки, дійсно, допомогли. (З тих пір я люблю їх ще більше!), а ось з компасом довелося розпрощатися…
* * *
Ось так, у роздумах і спогадах, пройшло кілька годин. Намагався не втрачати темпу, йшов лише дорогами. Тож через деякий час був біля Селезівки…
ЗАКОХАНИЙ У СТАРОВИНУ
Із Сергієм Миколайовичем Жилою я познайомився того ж вечора. З радістю переконався, що керує Поліським заповідником не лише біолог, але й історик, краєзнавець. Вся прилегла до контори заповідника територія оформлена належним чином. Ось язичницьке капище, обнесене частоколом, а трохи далі — якийсь незвичний камінь у вигляді пам’ятника… Тут і напис є, читаю:
«Курган слави і скорботи, насипаний в честь дідів мудрих, волхвів, козаків, вовкулаків, знахарів та всіх тих, хто лягли в землю за стару віру».
Цікаво, яка ж «стара віра» мається на увазі? Відповідь на це запитання деякою мірою дає книга Сергія Жили «Вовче-брате». Тут навіть роздуми є: «Вовк і древлянські боги», «Вовкулаки Полісся – мало знань і багато фантазій», «Древлянська стара віра», «Вовчі ритуали древніх Волхвів».
Отже, «копнув» Сергій Миколайович дуже глибоко, бо йдеться про часи дохристиянські. Зацитую дещо з його книги: «Релігія в житті сучасного суспільства відіграє помітну роль. Релігійні люди складають 80% населення земної кулі. Але релігія лишається малозрозумілою для більшості людей, в тому числі для місцевого населення Полісся. Віру, як правило, розглядають виключно в тому вигляді, як вона трактується проповідниками, священиками, а не простими людьми з народу. Часто такі погляди освічені віруючі називають єрессю. Чому ж це єресь, коли вона протрималася тисячоліття в народному середовищі?».
Автор наводить у своїй книзі вислови українських істориків та письменників. Ось що писав свого часу І. Нечуй-Левицький: «Пантеїстична релігія дає широке місце для народної поезії: сповняє весь Світ, Небо й Землю Богами, дає Життя в фантазії чоловіка мертвій натурі, дає мисль, язик, голос Зорям, Сонцеві, Місяцеві, Лісам, Квітам, Птицям, Звірам, тоді як монотеїзм однімає од усього життя, і дає його тільки Богові та Людській Душі… Давня українська пантеїстична релігія була причиною того, що народна українська поезія розкішно розвивалася, за поміччю розкішної природи і багатої української фантазії…».
Отже, якби не було язичницького періоду в історії українського народу, то не було б у нас і такої багатющої культури? Схоже, що так воно і є. Нагадаю, що в «Кримській світлиці» було чимало публікацій на цю тему. Скажімо, «Іван Хреститель чи Іван Купала?» («КС» від 13.07.2007), «Через минуле – до майбутнього» (у тому ж номері) та багато інших. Зацитую дещо з них: «Українські етнологи майже одностайні: коріння глибокої дохристиянської давнини і, зокрема, купальські традиції чи не найкраще збереглися на Поліссі…».
«Давні русичі обожнювали землю, де під яскравим килимом трав і квітів пульсувала вічна, неозора таїна – чорна, волога матір-земля…».
«Поліщуки вірили, що купальської ночі оживають добро і зло. Ніким не бачений цвіт папороті дозволяє чути мову птахів, квітів і трав…».
А ось яку думку висловив наш читач із Сімферополя Володимир Лещенко у статті «Поступ – від язичництва до християнства – чи навпаки?» («КС» від 26.12.2008): «Язичники вірували в духів, тобто, по-сучасному кажучи, в енергії. Для затятих противників «поганства» нагадую євангельське «Бог є Дух» (Ів. 4, 24). Отже, язичники не були дикунами. Вони також, як і ми сьогодні, по-своєму були заклопотані енергетикою…».
Очевидно, Сергій Жила, як людина допитлива й мудра, відразу збагнув оцю особливість Житомирського Полісся. У своїй книзі «Вовче-брате» він не оминає «язичницької теми»: «Двадцять років проживання у лісах дали мені багатий матеріал з архаїчного світоуявлення місцевих жителів, котре певною мірою можна назвати язичницькою вірою Землі Дерев. У народі її називають по-різному: Старою Вірою, Колишньою чи «Вєрою Дєдов». Не треба особливо перейматися тим, що в нас так все кепсько і ми втрачаємо древлянську етнокультуру. У нинішній час її вже не можна зберегти в народному родинному середовищі, і для цього повинні використовуватись інші форми: музеї, етнічні поселення, книги, фільми. Наш час, звісно, не додає оптимізму. Але добра збереженість архаїки на Древляні просто вражає. Кряж Гора – це останнє місце на Землі, де дожила до нашого часу Стара Віра Предків…».
* * *
З останнім твердженням я можу погодитись лише частково. Адже литовці прийняли християнство на чотириста років пізніше, ніж ми. А народи Півночі, Сибіру? Але якщо автор має на увазі саме українців, древлян, то що ж… Цілком можливо, що саме Полісся було останнім оплотом нашого язичництва.
ВЕДМЕДІ ПОВЕРТАЮТЬСЯ НА ПОЛІССЯ?
Коли у минулому році я відвідав Березинський біосферний заповідник (Білорусь), то не міг не запитати у місцевих екологів про рись у Криму і про ведмедів у Чорнобильській зоні. Відповідь на перше запитання була негативною, а ось стосовно ведмедя… Чули про чорнобильського самітника і білоруси! Причому, вони вважають, що у Чорнобильську зону він потрапив, скоріш за все, не із сусідньої Гомельської області, а з Брянщини, подолавши багато кілометрів лісами північної Чернігівщини…
Звичайно ж, користуючись нагодою, я поставив аналогічні запитання і Сергію Миколайовичу. Причому, висловив сумнів, що ведмідь міг пройти через усю Чернігівську область непоміченим. Тобто теоретично міг би: ліси від Десни до міста Щорса тягнуться майже суцільною смугою, а ось далі на захід вже є великі масиви сільськогосподарських угідь, а ліси там невеликі… «Спецназівець» із компасом і картою міг би прослизнути непоміченим, вибравши оптимальний маршрут, а на що може розраховувати ведмідь? Ось яку відповідь дав директор заповідника:
— Були випадки, коли з Брянської області ведмеді заходили на Харківщину, а там лісів менше, ніж на Чернігівщині… Якщо потрібен шлюбний партнер, ведмідь може проходити великі відстані. Переходи він робить у літній час, рослинної їжі йому вистачає, він не нападає на свійських тварин, а на нього самого полювання заборонено… До речі, під час гону самці агресивні до самців, а самки до самок. Йде пошук особини протилежної статі, тож ведмідь може йти дуже довго, і навіть така велика ріка, як Дніпро, не буде для нього серйозною перешкодою…
— Про чорнобильського ведмедя знають навіть екологи Білорусі. А від українських фахівців я чув, що в «зоні» може бути декілька ведмедів.
— Я теж схиляюся до цієї думки. Адже фахівці неодноразово зустрічали сліди ведмедів, фотографували їх. У мене є чіткі, гарні знімки. Судячи із розмірів слідів, ведмедів може бути до п’яти особин.
— Слухайте, але ж це сенсація! Ведмеді повертаються на українське Полісся!
— У безлюдних лісах північної Київщини і північно-східної Житомирщини клишоногі у невеличкій кількості справді є… Проте, немає жодних гарантій, що популяція збережеться. Є великі проблеми виживання ведмедя в цьому регіоні. Тому варто подумати ось про що: у Росії є багато ведмежат-сиріт, часом їх важко прилаштувати у цирк чи в зоопарк. Найчастіше це не виходить… Тому росіяни чітко відпрацювали методику відселення ведмедів у безлюдні місця. Отже, треба везти з Росії! Не з Карпат, — там мало хто полює на ведмедя, — а саме з Росії. І тоді в лісах Чорнобильської зони може відновитися популяція ведмедя. Але, повторюю, повинна бути спеціальна програма.
ЧИМ СЛАБША ЕКОНОМІКА, ТИМ БІЛЬШЕ ВОВКІВ
— А як стосовно вовків? Їх треба знищувати чи охороняти? Пригадуються статті російського журналіста Василя Пєскова, в яких він захищає вовка. Щоправда, читав я їх давно і не певен, що журналіст досі дотримується цієї ж точки зору. Мої батьки були родом з Чернігівського Полісся, вони добре запам’ятали, яку проблему становили вовки під час війни і у повоєнні роки. Були навіть напади на людей, зокрема на дітей, підлітків…
— Справа в тому, що під час війни людям не до вовка, на нього мало хто полює. І тоді, звичайно ж, їхня кількість збільшується. У мене є деякі дані, щоправда, тільки по Росії. Так ось, в 1930-х роках у Росії було 60-70 тисяч вовків. У 1939 році було відстріляно 39 тисяч особин. А от у воєнному 1942 році знищили тільки 13 тисяч вовків. 1945 року цих хижаків стало за мінімальними оцінками 100-120 тисяч! І тільки тоді вовкам оголосили війну. В 1946 році було знищено майже 63 тисячі особин. Як бачимо, майже у 5 разів більше, ніж у 1942 році! Але навіть при такому інтенсивному полюванні знадобилося ще 20 років, щоб чисельність вовка скоротилася до такого рівня, коли щорічні збитки від нього стали вже незначними…
— Саме в ці роки Пєсков і почав писати статті на захист вовка…
— Чисельність вовка, звичайно, треба регулювати. У степовій зоні його треба знищувати! Він не може існувати на Півдні без конфліктів з людиною. Хижак збивається у зграї і нападає на домашніх тварин, навіть на людей.
— За останніми повідомленнями, вовк з’явився і в Криму. Фахівці вважають, що його може бути до 20 особин.
— Це говорить про те, що в Україні зараз спостерігається пік чисельності вовка. Тому він і з’явився в Криму. На нього треба активно полювати ще років 5, треба скоротити його чисельність до рівня 60-х років. І до Червоної книги заносити вовка ще ранувато…
— А в яких країнах вовка найбільше?
— Життєздатна популяція вовка є в Росії, Казахстані, Канаді. Є він у Білорусі та Україні. Можна зустріти вовка на Балканах, у Скандинавських країнах. Але там він не дуже чисельний. Існує дивна закономірність: чим більше проблем з економікою, тим чисельнішим стає… вовк. У Західній Європі є великі масиви лісів. Але ліси там доглянуті, як декоративний сад. А вовку для розмноження потрібне відчуття затишку; він любить вивернуті з коренем дерева, масові завали дерев, густі кущі верболозу, великі купи хмизу тощо. Все це є у нас, але не у Західній Європі. Тому там чисельність вовка дуже невелика. Я ж кажу: чим слабша економіка, тим більше вовків! Зате менше копитних: лосів, оленів, козуль… Екологам завжди треба враховувати критерій економічного благополуччя країни.
І дуже важливо, щоб люди поважали закон. Якщо в законі є слабкі місця, то його треба змінювати. Але обов’язково зробити таким, щоб люди його дотримувалися!
ТО ЧИ З’ЯВИТЬСЯ РИСЬ У КРИМУ?
— Сергію Миколайовичу, один наш читач запевняв, що у Криму водиться рись. Видно, йому дуже хочеться, щоб існував цей екологічний «бренд». Таким своєрідним «брендом» є ведмідь у Карпатах, уссурійський тигр, або зубр – для Білорусі, Біловезької Пущі. А як стосовно рисі на сонячному півострові?
— Ні, в Криму рисі немає.
— Але могла б бути, якби завезли з десяток…
— Я думаю, могла б, адже вона непогано почуває себе у гірських лісах. Але справа в тому… Я не думаю, що у нас буде такий проект.
— Це небезпечно для популяції козулі у кримських лісах?
— Не в тому річ… У нас велика кількість серйозних проектів, в тому числі з відродження популяції поліської рисі, або рисі в Карпатах. Поки що нашим біологам не до Криму. Звичайно, якби знайшовся якийсь «фанат», а той у свою чергу знайшов спонсорів, то і такий проект можна було б реалізувати. Нічого фантастичного в ньому немає…
— А скільки рисей зараз у лісах українського Полісся? Якщо не помиляюся, шість років тому було близько 30 особин…
— Ареал цього хижака дещо збільшився. Рись уже зустрічається навіть у Чернігівській області! Ну, і, звичайно, це північ Рівненської, Житомирської, Київської областей. Важко сказати, яка точно кількість рисей. Зараз у них з’явилося потомство, думаю, що особин 70 буде.
— Отже, кількість зростає?
— Восени буде менше, адже не всі виживуть… Але є певна тенденція до збільшення популяції.
— Чув, що поляки кілька років тому випустили 16 рисей в ліси під Варшавою. Отже, у них і кошти знаходяться, і «фанати» справи є?
— По рисі в Польщі у мене об’ємна інформація. У поляків, дійсно, є серйозні проекти. Вони вирішили відновити популяцію рисі у Кампінському національному парку. Там висока чисельність козулі, тому, щоб не мати клопоту з її відстрілюванням, вони зробили декілька спеціальних випусків рисі у природне середовище. Там було багато самок, тому є вже приплід. А висока чисельність козуль пов’язана з тим, що поляки успішно борються з браконьєрством.
— У них є бодай відносна повага до закону.
— І це дуже важливо! От ми згадали про уссурійського тигра. Їх у тайзі залишилося 450-500 особин. Ніби й небагато… Але цим хижакам потрібно щорічно 45-50 тисяч копитних! Отже, виникає проблема не лише браконьєрського відстрілу, але й забезпеченості відповідною кількістю «жертв». Тобто берегти треба й оленів…
— А чи не перешкоджають вовки збільшенню популяції нашої рисі? Адже у цих хижаків однакові харчові ніші?
— Так, однакові. І тому кількість вовків треба регулювати. Цікаво, що вовк і рись не нападають одне на одного, хоч вони є гострими конкурентами. Здавалося б, вовча зграя могла б винищити усіх рисей у місцях свого «компактного» проживання. Але ці хижаки дотримуються своєрідного «пакту про ненапад», не заважають виховувати потомство. Зате вовк скрізь, де тільки може, знищує лисицю. І рись також це робить. А от у ставленні одне до одного вони — «джентльмени»…
Якщо про рись у Криму говорити поки що рано, то поліська рись уже може використовуватись як об’єкт екотуризму. Зараз є багато бажаючих пожити у засніженому лісі і походити слідами рисі… Я особисто маю намір попрацювати з такими волонтерами. Для цього у Поліському заповіднику облаштовано 50 спальних місць. І вовк, і рись здатні самостійно заробити кошти на створення про них фільмів, телепередач, написання книг, організацію нових наукових досліджень. І все це треба робити!
* * *
Ось такий він, Сергій Миколайович Жила. Майте це на увазі, любителі мандрівок! Повертаючись додому, чомусь довго думав про рубрику Катерини Криворученко «Мандруємо зі «Світлицею». Завжди із задоволенням читаю кожен новий матеріал. Справді, багато найрізноманітнішої інформації! Та ще й заклик до мандрівних душ: «Надсилайте зображення і опис тих місць України, де, на вашу думку, варто побувати…».
Тож нехай ця стаття буде моїм скромним внеском у справу. Адже у кримчан малувато інформації про українську північ. А Полісся – воно тягнеться від Волині до Сумщини – це такий казковий край! І «серцевиною» його, безумовно, є Житомирщина, літописний Древлянський край
