21/09/2009
0Размещаю эту статью и задаюсь вопросом: "Кто-нибудь в нашей Системе знает возрастное распределение и средний возраст "лесокультурниц"?". Лично у меня создается впечатление, что это – умирающая профессия. А кто будет новые леса садить? М.П.
Проект «Лісові вісті»
Спільний проект сайту «Ліси Черкащини» і газети «Смілянські обрії» (газета смілянських райдержадміністрації та районної ради). Метою проекту є інформаційна підтримка діяльності ДП «Смілянське лісове господарство».
Ніхто із нас особливо не задумується над тим, як росте ліс. На перший погляд, здається, що сам по собі. Але це тільки на перший погляд, бо насправді за могутніми кронами дубів, стрункими станами сосон та задумливих ясенів стоїть велика робота людей, котрі присвятили своє життя служінню цьому величному смарагдовому скарбові.
Віра Йосипівна Дудник виросла серед казкової природи села Сунки Смілянського району, де на пагорбах та крутосхилах, куди сягне погляд, хитали своїми вітами віковічні дерева, ніби кликали дівчинку зазирнути за лаштунки прадавніх таємниць. 37 років свого життя жінка віддала лісові, присвятила йому всю себе без останку.
14-річна трудівниця
Доля не дозволила Вірі подовше залишатися дитиною і насолоджуватися цією безтурботною порою життя. Навпаки, продиктувала інші настанови, порушити які дівчина не могла.
Вона дуже рано зрозуміла, що має сама заробляти на власний шматок хліба, адже в оселі — суцільні нестатки. Батьки жили не заможно, будувалися, тому у 14 років Віра мусила шукати собі роботу. Тільки куди податися цій тендітній дівчині, майже дитині? Хто візьме на себе відповідальність?
На це зважився лісничий Сунківського лісництва Афанасій Коцюбенко, який запросив у ланку лісокультурниць — з того часу і починається її трудова діяльність.
Вона рано стала дорослою, але не шкодує і на мить, бо переконана, що саме у праці гартується характер людини, її воля до життя та бажання чогось досягнути. У кожного із нас — своя вершина, яку треба здолати протягом життя. Але ця проста сільська жінка ніколи не жила захмарними мріями. Вона працювала, щоб стати у своїй справі першою.
Перші мозолі
Хоч і не новою для Віри була робота на землі і вона добре знала усі секрети цієї немудрої справи, спочатку було нелегко. Доводилося звикати до напруженого ритму, спекотного сонця, колючих, чіпких бур’янів. Від сапи та важкої праці до сліз боліли руки, всипані мозолями. Але дівчина невтомно торувала нелегку дорогу, яку послала їй доля.
Наполеглива, невтомна і завзята до роботи, Віра Йосипівна кожний робочий день починає із посмішки. По-іншому не можна, адже вона торкається своїми ніжними жіночими руками до тендітних паростків, які за кілька десятиліть перетворяться на могутній ліс.
А перші мозолі нині згадує з посмішкою, бо сьогодні у її руках сапа бринить по ріллі, виграє, ніби танцює свій власний танок, чим тішить свою господиню.
Ростіть, дубки, кремезні та міцні!
Робота лісокультурниці полягає у постійній турботі про майбутній ліс. Спочатку крихітний сіянець треба посадити, а згодом протягом трьох-п’яти років необхідно по кілька разів за сезон виполювати його, звільняючи від надокучливих бур’янів. Так радісно стає на серці у жінки, коли вона бачить, як тендітні дубки тягнуть до сонечка свої долоньки, гріючись у його теплих обіймах.
З року в рік плекає Віра Йосипівна смарагдовий скарб природи, набираючись у нього життєвої снаги, невичерпної енергії та гармонії.
– У своїй справі Віра Йосипівна незаперечний професіонал, – говорить про свою підлеглу лісничий Сунківського лісництва Володимир Гнатюк, здається, вона знає про неї усе. На таких працівниках, як вона, три-мається будь-яке підприємство і ми усі пишаємося нашою лісо-культурницею, яка працює на совість і вчить цього інших, адже природа помилок та прорахунків не пробачає.
Не задля орденів та медалей
Славну трудівницю Віру Дудник орденом «За заслуги» III ступеня торік нагородив Президент України Віктор Ющенко. Приємно і щемно стало на серці у ту мить, адже не за нагороди та медалі вона працює, присвятивши усе своє життя лісові. Віра Йосипівна займається справою, яку любить понад усе. Тому ліс, посаджений з любов’ю, росте і розвивається, вклоняючись своїм дбайливим господарям густими вітами до землі.
Колись Віра Йосипівна спрагло і натхненно вчилася новій справі, уважно слухаючи поради помічника лісничого Ніни Шевченко та ланкової Катерини Дем’яненко. Це вони навчили її усім премудростям, розкрили професійні таємниці. Тепер для жінки лісокультурна справа — розкрита книга, яку завжди цікаво перечитувати знову і знову, адже вона дарує їй втіху та задоволення.
А той орден лежить вдома на полиці в оксамитовій коробці, до якої час від часу зазирає рідня, аби помилуватися високою державною нагородою своєї дружини, мами та бабусі.
Розкриваючи секрети справи
Сьогодні Віра Йосипівна і сама стала відмінним наставником для початківців. Не вагаючись, розкриває секрети, передає багатий трудовий досвід молодому поколінню.
А головний секрет у будь-якій справі, стверджує орденоносна лісо-культурниця, любов до неї та людей, котрі працюють поряд. Відкрита душа і щире серце обов’язково знайдуть вірний шлях.
Найбільшим щастям у своїй роботі Віра Йосипівна вважає своїх колег: тих, з ким починала працювати і тих, хто трудиться з нею зараз. Їй завжди таланило на хороших людей. Ось і зараз Віра Йосипівна щаслива, що разом із нею трудиться її донька Лариса Подвіженко, та самовіддані лісокультурниці — Олена Скородід, Людмила Вострікова, Надія Ликова та інші. Поряд із чарівними лісокультурницями у «гарячу» пору на прополюванні молодих дерев трудяться і чоловіки — Віктор Терещук і Павло Хоменко, які зазвичай займаються рубками догляду, прочистками та освітленням. У потрібну мить вони без вагань підставляють своє міцне чоловіче плече, аби допомогти.
Започаткована династія
Летять за сонцесяйні горизонти роки… Не зогляділася Віра Йосипівна, як вже й доньки Лариса і Наталія стали дорослими. У злагоді й любові зростили їх із чоловіком Іваном Лукичем, навчили любити людей та рідну землю. Нині серця бабусі та дідуся тішить онучка Валя.
Сьогодні вже можна говорити, що та юна 14-річна дівчинка із далекого минулого, започаткувала династію працівників лісу, адже її стежиною пішли племінники, у ланці лісокультурниць працює донька Лариса, а її чоловік Сергій — звалювальник.
Чудова традиція продовжувати справу рідних робить родину міцнішою, адже в усіх них є спільне — велика любов до справи, якою займаються.
