18/09/2009
0Таємницями свого ремесла пан Ворон ділиться з усіма охочими
ТРК Рівне 1
Дерева та кущі у формі ваз, келихів, свічок, колон та куль. Це не цитати з казки, а реальність, яку створює майстер ландшафтної архітектури з селища Клесів Сарненського району Олексій Ворон. Садові ножиці, 35 саджанців та 20 хвилин натхнення — от вам і розкішний зелений диван, півтори години — й олімпійська чаша, що не поступається розмірами справжній.
Майстра з озеленення Олексія Ворона знають далеко за межами області. А на Рівненщині й поготів. Адже за весь час роботи у Клесівському лісництві майстер створив свою галерею: виставку скульптур, які власноруч вистригає з вічнозелених рослин. До речі, вибір “матеріалу” для пана Олексія принциповий. Переконаний, що красою треба насолоджуватись і влітку, і взимку. А тому й рослини обирає такі, що свого кольору не втрачають — туї, ялини та ялівець.
Першу свою ялинку Олексій Ворон посадив у 12 років, коли батько-будівельник взяв його з собою на будівництво. З того часу зародилось у пана Олексія бажання пов’язати життя з лісом. А 30 років тому взявся за оформлення нової, тоді майже порожньої, території лісництва.
— На місці цього дендропарку було пусто, лише корпус адмінприміщення вже стояв, — пригадує Олексій Федорович. — Треба було все робити: доріжки, якісь клумби. Словом, усе. От тоді я посадив у два ряди туї уздовж асфальтованої доріжки. Вони погано приймалися, але з часом почали розростатись. Тоді я їх вперше підстриг. Нині ж це — чудовий живопліт метр завширшки.
Відтоді пан Олексій висадив більше двох кілометрів живоплоту. Кожен відрізок цієї відстані прикрашений різноманітними фігурами. Їх пан Олексій не вигадує. Каже, щойно погляне на дерево — одразу знає, яку фігуру з нього вистригатиме.
— Посадити такий живопліт та надати йому форми можна й за день, важливо тільки мати підходящі для того саджанці та добре обдумати, як це все має виглядати. Щоб, наприклад, вистригти гарний живопліт з фігурами, треба посадити три метри туї по 70 сантиметрів, а через кожні 3-4 метри — пишні ялини висотою десь по півтора метра, — розповідає техніку роботи пан Олексій. — Потім потрібно лише підстригати регулярно, щоб форма не втрачалася.
Що ж до форми, то руки майстра створили чимало оригінальних скульптур: “Свічку Діви Марії”, “Чашу Богдана Хмельницького”, “Гриб”, “космічні супутники” “Січ-1” і “Січ-2”, “Олімпійську чашу”, “Райські ворота”. Про кожну майстер може розповісти цікаву історію чи легенду, до того ж так, що складається враження, ніби саме без цієї фігури у дендропарку було б не так гарно. На території дендропарку створив Олексій Ворон і “Острів любові“ (одне з найулюбленіших романтичних місць закоханих), декоративну гірку з оглядовим майданчиком, яку тримають на своїх вічнозелених крилах глухарі з фанерними головами, міст закоханих та ворота до райського куточка, де частенько фотографуються молодята.
Поглянувши на цього чоловіка, аж ніяк не скажеш, що йому нещодавно виповнилося 75 років. Він браво сідлає моторолер й не менш вправно ним керує. А швидкості, з якою працюють його ножиці, заздрять його послідовники. Кажуть, цей дідусь не дає спокійно спати молодим, постійно щось вигадує, сам працює й іншим спокою не дає.
— А воно інакше й не можна, — усміхається Олексій Федорович. — Поки маєш сили, треба працювати, щоб все гарно було, гармонічно. Не можна на місці стояти.
І хоч майстер не знає спокою, є кілька дуже постійних у його житті речей. Наприклад, місце роботи. 50 зі своїх 75 років пан Олексій пропрацював на одному місці — у Клесівському лісництві.
— Після закінчення школи я поїхав поступати у Київ, — пригадує Олексій Федорович. — Адже вже тоді хотів працювати лісником. Подав документи, а потім з’ясувалося, що конкурс там дев’ять чоловік на місце. Тоді мене товариш підмовив забрати документи й їхати у Львів. Так ми наступного ранку й зробили. І хоч у Львівському лісотехнічному інституті теж конкурс був серйозний (п’ять чоловік на місце), мені пощастило стати студентом. Коли навчання вже закінчувалося, я сам попросив направлення в Рівненську область.
Олексій Федорович зізнається, зробив це не лише для того, щоб бути поряд з батьками.
— Я тоді вже придивився собі дівчину у сусідньому селі — Федорівці. Вона працювала у бібліотеці, тому я попросився помічником лісничого Федорівського лісництва Клесівського лісгоспзагу.
Юна бібліотекарка згодом стала його дружиною. А кар’єра так і розвивалася в Клесівському держлісгоспі.
— Якщо чесно, то вже не можу дочекатися, щоб на пенсію піти. От до наступного червня ще попрацюю — і на заслужений відпочинок. Та й дружині кажу: їй теж досить вже працювати. А то за тими роботами удома ремонт ніяк не можемо закінчити, — посміхається майстер.
— І скульптури свої покинете вистригати? — не стримую інтерес.
— Та як же можна? — дивується Олексій Федорович. — То ж не робота, то моє хобі, а воно не набридає.
