18/09/2009
0Стати хорошим лісовим господарем зможе той, хто перш за все щиро любить природу. Щоб вести лісове господарство, бути його охоронцем, потрібно знати й розуміти глибину життя лісу, особливості цієї непростої сфери. Це під силу справжнім професіоналам – мудрим, талановитим.
Саме ці якості й притаманні колишньому багаторічному лісничому Бережанського лісництва Степану Олександровичу Ковальчуку – ветеранові праці, ветеранові Другої світової війни, учаснику бойових дій, котрий нині на заслуженому відпочинку, та для нинішнього покоління лісівників залишився досвідченим наставником, добрим другом і порадником.
С.Ковальчук – один із тих пенсіонерів, авторитетних людей, котрих завжди пам’ятають і дуже поважають. Мені було надзвичайно цікаво познайомитися з людиною, котру з любов’ю називають патріархом лісівничої справи, знавцем секретів збереження наших буйнозелених лісів – безцінної скарбниці краю та України.
У просторій кімнаті пана Степана ще й досі є куточки „другого робочого кабінету” (так називають оселю людини, котра працює ще й удома). Стоси журналів, книг, газет, увімкнуте радіо і …його архіви. За півстолітньої праці в лісовому господарстві їх назбиралося безліч. Тільки грамот і подяк у нього з півсотні. А скільки альбомів із фотографіями! Гортаєш – і мовби поринаєш у минуле, – у неспокійні будні й радісні свята нашого героя, його сім’ї і колективу. На чорно-білих світлинах – фрагменти серйозних лісівничих заходів, важливих зустрічей, відзначення професійного свята. Коли ми їх переглядали – приємне обличчя 82-річного Степана Олександровича, хоч і густо всіяне зморшками, по-молодечому усміхалося. „Напевно, любив такі свята”, – подумалось мені. І він, мовби вгадавши мої думки, бадьоро мовив: „Для наших лісівників це були справжні хвилини радості. Це, можна сказати, один із тих небагатьох днів у році, коли можна відпочити, поспілкуватися з колегами-однодумцями, бути близьким до суворого начальства. А ще коли до свята є нагороди – настрій на висоті!”
Люди з яскравими біографіями завжди є цікавими в товаристві. У долі С.Ковальчука яскравих, неповторних моментів було чимало. Народився 1927 року на Хмельниччині, закінчив Сторожинецький лісотехнікум (спеціальність – „лісове господарство”). Свій трудовий шлях розпочинав 1954 року на Тернопіллі – помічником лісничого у Завалівському лісництві Бережанського держлісгоспу. Тут працював до 1979 року.
– У Завалові були мої перші успіхи „лісової” роботи”, – розповідає п.Степан. – Ми виростили тоді більше 2 млн. сіянців модрини природним способом, зразки яких демонструвались на всесоюзний сільськогосподарській виставці й показовому семінарі в Москві.
Із Завалова С.Ковальчука направили в Тростянецьке (тепер Литвинівське) лісництво. Та пропрацював тут лише 4 місяці, оскільки його чекало наступне важливе господарство – Нараївське лісництво. Тут п. Степан господарював лісничим майже 20 років. А згодом мав можливість застосувати свої знання, досвід, талант у Бережанському лісництві.
– За рік садили ми тоді не менше 100 га лісових культур, – згадує. Особливо багато на ярах і балках. Тоді методи господарювання були дещо інші. Окрім основного, було ще підсобне, побічне користування. У лісництві тримали ферму, де відгодовували бичків (для їдальні на лісозаводі). Сіяли зернові, заготовляли гриби, березовий сік, лікарську сировину та інше, тож працювало тут немало людей. У ті роки були й великі рубки – десятки тисяч кубометрів деревини. Всюди велися будови, тож деревину відправляли в різні кінці області і країни.
Як кажуть у лісгоспі, Степан Олександрович тоді був задіяний у найбільш важливі справи підприємства. Тож недарма його записали в „Книгу пошани” Тернопільського обласного управління лісового господарства, нагородили значком „Лісничий першого класу”.
„Першокласний” лісничий і нині вболіває за долю господарства. Він так мріє, щоби гасло „Зрубав дерево – посади три”, популярне в роки його завзятої праці, було актуальним й нині, і в наступні роки. „Бо тільки тоді ліс відплатить людині сторицею,” – наголошує.
Те, що пан Ковальчук і в свої „80 із лишком” – душа компанії, бажаний і цікавий у товаристві, переконалась і я. Бо вміє-таки Степан Олександрович не тільки захоплено розповідати про свою юність, господарювання на Гуті чи в Раївському парку, про участь у війні, зокрема радянсько-японській, перебування в багатьох країнах світу, а й розважити товаришів веселим анекдотом, вдалим дотепно чи компліментом.
Спокійно й задумливо прогулюючись осіннім Раївським парком, на території якого п.Степан і нині мешкає (на жаль, один, бо дружина померла раніше, а діти – син та дочка – мають окремі оселі), вдихаючи аромати унікальних дерев і кущів, наш герой вкотре поринає у приємні спогади.
– Ось бачите ці розкішні клени, ці величні туї – це їх ми ще колись садили. Боже, яка велася велика робота! До того тут був хаос, а ми встановили 2 км огорожі, побудували 12 альтанок, почистили ставки, греблю, проклали доріжки й засипали їх піском – зробили відмінний благоустрій. Туї привозили з Одеси, Криму, Львова, інших куточків України. Рекламували парк усюди, і до нас приїжджали делегації туристів. Як і тепер, усі зупинялися біля дуба Хмельницького (зараз, на жаль, він уже не зелений, хоча є ще один дуб-богатир), милувалися красою озер і дерев, пили цілющу водицю й загадували бажання. Здається, що це все було недавно…
Патріарх-лісівник щиро зізнається, що сумує за цим усім, за дружиною, веселим щебетом своїх любих дітей. Зараз вони вже дорослі – у них свої діти. Син мешкає в Бережанах, а дочка – аж у Києві. Як він любить, коли вони приїжджають! Тішиться, що внук Анатолій пішов стежкою дідуся – працює помічником лісничого в Нараївському лісництві.
– У колишньому володінні свого дідуся! – жартую я, і Степан Олександрович не приховує радості:
– Це добре, що обрав він собі таку чудову професію. Бо той, хто щиро дбає про зелену красу, хто вирішив її оберігати, примножувати її багатства, хто хоче глибоко пізнати таїну лісу – стане воістину щасливою людиною.
