31/07/2009
0«Скарби Волинського лісу» – так називається експедиція-пленер, яку започаткували обласне управління лісового та мисливського господарства і молодіжна громадська організація «Мистецький фотокіноклуб «Спалах-АРТ».
Пройдено сотні кілометрів, за плечима лишився ботанічний заказник державного значення «Воротнів», феноменальний для України «Кривий ліс», мальовничі урочища «Білі береги» та «Барвінок» Колківського лісгоспу, єдині на Волині сертифіковані ліси Маневицького лісового господарства, Національний природний парк «Прип’ять – Стохід» з трьохсотлітніми дубами і стоп’ятдесятилітніми корабельними соснами у володіннях лісомисливського господарства неподалік озера Біле у Любешівському районі, урочище «Кам’яна річка» у витоках Циру та соснові бори на Камінь-Каширщині. А невдовзі – знайомство з лісами, які славетна Леся Українка описала у драмі-феєрії «Лісова пісня».
Сьогодні наша розповідь – про скарби Воротнівського лісу.
«Заходь у ліс, як у храм!» – такий незвичний напис побачили у ботанічному заказнику загальнодержавного значення «Воротнів». Він знаходиться за півгодини їзди від Луцька. Тут починається Волино-Подільська височина. Столітні дуби у товаристві гламурних грабів виглядали, мов гетьманське військо: старшини й козацтво зійшлись на раду й застигли у невимовній думі про матір Україну. Поміж ними легко походжає-погойдується український дівич-цвіт – горобина з калиною, ліщина, липа, черешня, берізки, сосна… Є у цьому лісі й екзоти. Оцтове дерево лісничий Воротнівського лісництва Віктор Романюк привіз із Київського дендропарку, бук лісовий і дуглазію – із Закарпаття, червоний дуб примандрував аж із Північної Америки, модрина європейська – з Австрії, дуб скальний – з Польші і Німеччини.
Площа ботанічного заказника – 680 гектарів. Його утворено 3 серпня 1978 року, хоча у поле зору науковців він потрапив набагато раніше. У 1956 році у селі Воротнів знімався фільм «Сліпий музикант», творці якого не оминули увагою і лісу. Згодом у цьому лісі звели дамби, і на місці сінокосів захлюпотіли п’ять ставків. А там і будиночок з’явився. Заповідного ж статусу ліс став набувати аж в 1968 році. Саме тоді начальник Волинського обласного управління лісового господарства і лісозаготівель Дмитро Телішевський підписав наказ про створення дендропарку «Волинь». Його площа була невеличка, всього 100 гектарів. Як не дивно, але до цього заповідного куточка причетний і наш співрозмовник: мав дипломну роботу, котра стосувалася організації і розвитку зеленої зони Луцька. У Воротневі й пропонував створити дендропарк, зібрати на цій благодатній землі дерева зі всього світу. Віктор Сергійович тепер – відомий лісничий, знає тут кожне деревце, всі особливості рельєфу. Вміє шанувати людей, кожному знайде потрібне слово, дасть пораду. Він багатьом допоміг у скрутну хвилину. Люди з навколишніх сіл шанують його, часто допомагають у лісогосподарській роботі. Здавалося б, що іще потрібно? Але не дає спокою та заповітна студентська мрія. Особливо ж, коли черговий відвідувач ботанічного заказника захоплено вигукне: „Та це ж маленька Швейцарія!"
Створювався райський куточок за компартійних часів як заміська резиденція Федора Калити – першого секретаря обкому партії. Модна на той час двоповерхова вілла, шеренги ялин, каскад ставків, а там забаглося водопаду, і він заграв-зашумів, мов Ніагарський, додаючи сили і стрімкості в’юнистій річечці. Над нею на горі постала альтанка для закоханих і… вдумливих державних мужів. Цей рукотворний парковий комплекс серед природного деревостану і досі нагадує славнозвісну Уманську Софіївку… Можливо з часом слава про неї розлетілася б світами й набула б такого ж розголосу. Якби ж то вона стала доступною для широкого загалу… Але воротнівським дивом могли милуватися хіба що особисті гості перших секретарів… Тут, пригадує Романюк, бували Едіта П’єха і Людмила Зикіна, партизанський генерал Федоров, радянські космонавти і американські діячі, польські колеги і, звичайно ж, високопоставлені партапаратники з Москви, Києва і союзних столиць. Згодом рукотворний парковий ансамбль занепав, але не зник. І сталося це завдяки Холодній криниці. У давнину цікаві воротнівці вирішили виміряти глибину джерела, прив’язали до найдовшої мотузки каменюку і стали опускати вглиб: 30-метрова мотузка дна не дістала.
– Зверніть увагу, – каже лісничий, – тут немає комарів, а значить, і боліт… Тут височина, сухо. До води не докопаєшся. Одна криниця, що напуває звіра, птахів, рибу, увесь ліс…
Віктор Сергійович, вже будучи лісничим, поклав до джерела камінні сходинки. Лише по них серед квітучого буркун-зілля і можна відшукати Холодну криницю, бо самого джерела не видко. Хтось із сильних світу цього запрагнув пустити підземну ріку в залізну трубу, а вода не пішла… Шумить поза муром, шукає прадавній шлях.
– Чим є для вас незвичний цей ботанічний заказник? – цікавлюся в інженера лісового господарства Ківерцівського держлісгоспу Тетяни Неводнічик.
– Тут росте величезна кількість тридцятиметрових дубів-велетнів, яким від 150 до 300 років. 100 – 200-річні граби, які тут живуть повноцінним життям, виглядають супроти них тендітним дітиськом. Рідко в якому лісі зустрінеш таке колоритне товариство! – каже Тетяна Леонідівна. – А ще ж стільки рідкісних рослин, понад 300 видів. Венерині черевички звичайні, конвалія, копитняк… Водиться хоч і нечисленна, зате велика різновидність птахів, серед яких – чорний лелека, дятел чорний і дятел середній. Це феномен природи.
Кілька років тому у лісі підсадили молоді дубки. Старі дуби останнім часом хворіють, потрібно думати про майбутнє Воротнівського лісу. За своє життя Віктор Романюк посадив незліченну кількість дерев. Його ліси шумлять вже для онуків і правнуків. Це їм належить збирати «лісовий врожай». Але нездійсненною залишається ще студентська мрія про дендропарк, у якому б росли дерева з цілого світу. Найкращий подарунок для нього – саджанці рідкісних порід, так звані екзоти. А ще на Єрмаківщині (околиця Воротнівського лісу, де колись селяни довколишніх сіл збирались на ярмарки) хоче відродити рекреаційний пункт. Тут вже був майданчик для відпочинку, стояли каруселі, дитяча гірка, гойдалка для молоді, бесідки, було місце для вогнища. Та що розікрали, а над чим поглумилися.
…Заповзято клацають фотокамери. Велет-дуб не поміщається в кадр! Портрет лісу: чи можна його зробити? Чи можна зрозуміти його життєву мудрість, шлях, яким він іде? І чую: шелестить-посміхається зелен-листом велет-дуб: «Скарби тут скрізь!» Цей ліс – суцільний скарб. Недарма ж усі чужинці прагнули його зрубати, вивезти, позбавити рідного коріння, власної землі… Тепер українські ліси бережуть лісівники, боронять їх від бродяг і нищителів, од мору і безпам’ятства.
