25/07/2009
0"Урядовому кур’єру" першим серед вітчизняних засобів масової інформації вдалося сфотографувати в природі бородату сову – надзвичайно рідкісного птаха, чисельність якого в Україні фахівці оцінюють ліченими парами. А також побувати на Черемському перехідному осоково-сфагновому болоті – одному з найбільших і найкраще збережених в Європі…
ДІСТАТИСЯ СЮДИ НЕПРОСТО…
Від негомінкої траси Луцьк – Любешів, навпроти вказівника, що сповіщає про поворот на село Лишнівка, в’юниться у бір розбита лісовозами дорога. Аншлаг на її початку повідомляє, що за шість кілометрів від перехрестя – меморіальне урочище "Кухів Груд" та "Черемський" – єдиний на Волині природний заповідник.
Втомившись від піщуги, що панує тут на кожному кроці, дорога то притискується до болота, то закручує в ліс, то вискакує на квартальні просіки. А то вишукує кращі об’їзди, аби минути черговий шмат хронічно заболоченого лісу… Час від часу попри це таки доводиться долати мало не півметрової глибини баюри. І тільки розуміння, що дно їхнє піщане, а не з баговиння, в якому навіть всюдихід може залишитися надовго, до під’їзду рятівного трактора, знижує рівень адреналіну, що піднімається тут у кожного новачка.
На думку мимоволі приходить запитання: "Якими ж були ці місця шість з половиною десятиліть тому, коли тут, на відстані декількох кілометрів один від одного, стояли партизанський загін Антона Бринського та сотні Української повстанської армії?"
Адже тоді сюди, в глушину поліських боліт і лісів, і на конях добратися було непросто. Як і важко було тут, в царстві комарні та сліпаків, просто вижити… А ще ж це місця, де кожна звільнена від лісу і незаболочена нивка була безцінною в прямому розумінні. Бо ж давала найнеобхідніше для життя – хліб насущний. Чи не тому волинські поліщуки називають себе полешуками – від "поле шукати"? І чи не розуміння цих правдивих, а не вигаданих труднощів життя робило закинутих сюди, в тому числі із зброєю, людей людянішими?
Науковий співробітник Черемського природного заповідника Василь Коніщук якось на меморіалі червоним месникам, що нині сяє білизною на околиці природного заповідника, переповів оповідь старожилів; вона ніяк не вкладається в прокрустове ідеологічне ложе минулого.
У роки Другої світової війни в селі Грива, що до виселення в 1950-х сталінським режимом було неподалік від заповідника, загорілася хата. Першими на крик людей прибігли з відрами і почали гасити вогонь бандерівці, котрі стояли в одному з кутків села. Другими поквапилися на допомогу червоні партизани, що стояли ще в одному кутку села. А третіми на крик прибігли… німці, що були на постої в третьому сільському кутку. Позакидавши за плечі карабіни й автомати, всі дружно взялися носити відрами воду і заливати нею вогонь.
Коли ж його вдалося вгамувати, змішана в єдине ціле різномовна "пожежна команда" поволі почала ділитися. На чотири купки: місцеві – до місцевих, бандерівці – до бандерівців, червоні – до червоних. А німці, звісно, – до німців… Озброєні люди, які ще до пожежі домовилися про тимчасове перемир’я, стояли навколо загашеної хати, вогонь з якої міг знищити половину села, перемовлялися… Запахло тютюном: від німців – з цигарок, від решти – із самокруток. Вдячний господар, сини якого, до речі, воювали з німцями на фронті, кинувся до льоху і незабаром вискочив звідти з бутлем житнівки. Звісно, той бутель пішов по колу! А потім… усі розійшлися по своїх постоях. Жодного пострілу так і не пролунало. "Жити ж усім хотілося!.." – й досі пам’ятаю ці слова молодого науковця, який декілька літ тому чимало попрацював над описом видового різноманіття Черемського заповідника і нині працює над докторською дисертацією.
Пов’язаною, до речі, з охороною природи і того унікального біологічного різноманіття, яким володіє наша держава. І яке в майбутньому може стати основою для активного розвитку екологічного туризму в Україні.
– Тут – маю на увазі місцевість – мало що змінилося за сотні і тисячі літ… У нас є про що розповідати і що показувати!.. – ніби прочитавши мої думки про унікальність цих місць, озивається директор Черемського природного заповідника Степан Пащук. – От тільки б дорогу до заповідника вдалося зробити… Хоча в такого бездоріжжя є й свій плюс – воно краще за будь-яку охорону закриває від негативного впливу людей наше болото та території, що прилягають до нього!
НАЙКРАЩЕ БОЛОТО ЄВРОПИ
Заповідником Степан Пащук керує з моменту його створення у грудні 2001-го. Серед волинських лісівників цей невисокого зросту, підтягнутий чоловік має репутацію серйозного керівника, який вміє тримати слово. Понад 30 років пропрацював в одній організації – Маневицькому держлісгоспі, де свого часу був лісничим, головою профкому колективу, що налічував тоді 1200 людей.
– З чого починали, Степане Івановичу?
– З нуля. Не було ні приміщень, ні кадрів. Але завдяки Держлісгоспу України отримали і приміщення, і транспорт. Тоді це була для нас нова справа, на Волині до того ще не відома. Читали літературу, вчили закони і вчилися у сусідів… Заповідник розміщений дуже далеко від населених пунктів – найближчий із них на відстані 10 – 11 кілометрів, отож це наклало відбиток на специфіку роботи…
Площа заповідника становить нині майже три тисячі гектарів. Природоохоронна і науково-дослідна установа державного значення, яким він є, має, звісно, і своєрідну "конституцію" цієї території на найближчу десятирічку – затверджений Міністерством екології в 2006-му "Проект організації". До розробки його залучалися фахівці лісової галузі, інститутів ботаніки та зоології Академії наук України. Це документ, що регламентує ведення і господарських, і наукових, і біотехнічних робіт.
Головне ж завдання, що покладається на колектив лісівників, – забезпечити для майбутніх поколінь екологічну незайманість території та зберегти її біологічне різноманіття.
Коли готувалося наукове обгрунтування для створення заповідника, фахівці зазначили: тут налічується до десятка видів червонокнижних тварин і така ж саме кількість -рослин. Після візитів ботаніків та зоологів, проведення наукових експедицій червонокнижний список заповідника збільшився в чотири рази. Нині тут зафіксовано 44 види червонокнижних тварин і 36 – рослин. Серед перших -рідкісні в Україні чорний лелека, сірий журавель, скопа, рись, глухар…
Популяція останнього після створення заповідника, до речі, збільшилася, і нині становить 30-50 особин. Чисельність ще одного птаха, що є окрасою будь-якого лісу, – тетерука, -значно більша…
Територія заповідника відмежована, і кожна порядна людина, як твердить директор, знає, що це заповідник, і тут не ходять ні браконьєри, ні мисливці.
Але чи не найголовніша цінність заповідника – знамените Черемське болото, яке й є домівкою для десятків червонокнижних видів. Як унікальна територія, що має неабияку цінність для науки, воно відоме ще з кінця позаминулого століття. У 1970-х тут був створений заказник загальнодержавного значення – один із перших в УРСР.
Тисячі років тому на місці цього болота було озеро, що почало заростати рослинністю. Відмираючи, вона опускалася на дно, аж поки озерне ложе не було заповнене мулом і не утворилося перехідне осоко-сфагнове болото.
Обережно переходимо на нього з піщаного берега майже прихованою водною рослинністю кладкою із стовбурів дерев. Болото по боках загрозливо погойдується і мимоволі нагадує про свою десятиметрову глибину.
Вже на перших же кроках то тут, то там на гойдивому килимі з моху – червонокнижні рослини, що змушують урочисто бриніти душу не одного ботаніка: свідки льодовикового періоду – шейхцерія болотна, верби чорнична і лапландська, комахоїдні росички… А ще – куди не кинь погляд! – цілий розсип "винограду Півночі" – ягід журавлини болотної, що саме стигнуть під ласкавим літнім сонцем.
Саме любов до цієї ягоди, що, як кажуть поліщуки, є надзвичайно помічною при деяких хворобах органів травлення, і дала назву величним і надзвичайно обережним птахам -червонокнижним же журавлям. Заповідник став не тільки місцем, де вони можуть спокійно виводитися, а й своєрідним будинком відпочинку для тисяч птахів, чиї ключі на голубому небі під час весняно-осінніх міграцій майже у кожного з нас будять світлі спомини дитинства …
– Не дивуйтеся, що тут стільки усього рідкісного! – не без ноти гордості в голосі озивається знову Пащук. – Професор Яків Петрович Дідух, який займається охороною природи і об’їздив півсвіту, якось сказав мені: "Степане, у тебе найкраще болото! Я кращого за Черемське у всій Європі не бачив!"
Аби кинути погляд на Черемське болото з висоти пташиного польоту, піднімаюся на споруджену працівниками заповідника оглядову вежу.
Від побаченого захоплює дух – краса і велич!
Під білими хмаринками в ажурному обрамленні лісів привільно, і в той же час велично дивиться в голубизну неба одна з найцікавіших і найзбереженіших природних територій нашої держави. А посередині смарагдового, зрідка вкритого низькорослими сосонками і берізками болота, в якому збереглося чимало небезпечних для необережних туристів "вікон", – озеро Черемське. З попереднього купання в його чистій воді знаю: після виходу на берег шкіра стає такою, ніби її змастили гліцерином. Ефект цей, до речі, поки що ніхто пояснити не може.
У бінокль з оглядової вежі добре видно, що над рослинністю невеличкого острова, біля самого озера, добре попрацювали найдавніші гідротехніки української землі – бобри. Але стара сосна, що росте, там вціліла. Потужна оптика наближує гніздо на її верхівці та великого птаха, що з рибиною в пазурах підлітає до пташенят. Невже це пернатий хижак, що в нашій державі вже майже пропав, – скопа?
– Ну, а хто це ще може бути!.. – сміється С. Пащук. -Беркута ж у нас, на жаль, поки що немає!.. У Німеччині, розповідали мені, коли в минулому столітті залишилося лише одне його гніздо на всю державу, командування бундесверу взяло територію навколо нього під свою охорону. Був встановлений спеціальний армійський пост, і протягом усього гніздового періоду спокій цього найбільшого пернатого хижака охороняли озброєні вартові…
ТРИ ПАРИ…
НА ДЕРЖАВУ
– Але читачів "Урядового кур’єра" у нас теж є чим подивувати!.. – несподівано продовжує директор заповідника і пропонує підготуватися до фотозйомки на великій відстані.
Разом із лісником Андрієм Мельником, який несе чергування на лісовому кордоні, заглиблюємося у ліс. Йдемо мовчки, непоспіхом, ноги ставимо акуратно – аби не наступити на гілку, що зрадницьки трісне і наробить непотрібного шуму.
– Ось вона! – показує Андрій на великого, під півметра завбільшки, хижого птаха, що сидить на одній з гілок.
Оце так удача!
Потужна оптика "підтягує" силует великої сови, що внизу голови має білувату "бороду" з пір’я. Саме вона і дала назву цьому птаху – бородата сова.
Символ мудрості знаходиться неподалік гнізда, і, час від часу повертаючи голову, здається, не звертає на нас жодної уваги. Впевненість в собі, гордовита постава і зрідка -погляд виразними очима на нас, нещасних, які не вміють літати…
Непоспіхом, уникаючи різких рухів, роблю цілу фотосесію птаха. Через свою рідкісність він навіть не потрапив у перше видання української Червоної книги. А у другому зазначалося, що на всю державу зафіксовано аж… три пари цих нічних хижаків.
В якийсь момент птах беззвучно перелітає на іншу гілку, і з’являється можливість фотографувати в іншому ракурсі. Є довгоочікуване фото!
Один із кращих знавців українського тваринного світу, науковий співробітник Шацького національного парку Василь Матейчик, пізніше зазначить: "Птах не просто рідкісний -надзвичайно рідкісний! Урядовій газеті просто пощастило, бо, наскільки я знаю, бородату сову в природі, можливо, фотографувала в Україні ще лише одна людина…" – і назвав прізвище.
Причина такої оцінки стала зрозумілою, коли поцікавився описом одного з найменш вивчених птахів Євразії. Як вважають науковці, раніше в Україні він не гніздувався, але зараз спостерігається повільне просування його популяції на українське Полісся. Екологічною нішою птаха, який зовсім не боїться людей, є листяні чи мішані ліси біля великих боліт. Звісно ж, таких, в яких забезпечені спокій та охорона від браконьєрів.
Нині, як твердять науковці, бородатих сов в Україні вже не три пари, а кілька десятків. І те, що наша з вами земля стала багатшою на один біологічний вид, – звісне, радує. Значить заходи, яких держава вживає для розвитку природно-заповідної справи, дали ще один позитивний результат.
… Виїжджали із заповідника мовчки – половою слів не хотілося засмічувати враження від побаченого.
Думалося про те, що не так вже й далеко від "Черемського" -створеного державою острівця екологічної стабільності -тисячі людей внаслідок елементарного безкультур’я, в ім’я виробничих інтересів чи в силу своєї обмеженості, свідомо чи несвідомо ведуть нічим не виправдану війну з тим, частиною чого є вони самі. І без чого не буде нормального майбутнього у нашого людського племені – з Природою. Її тваринним і рослинним світом, чистотою води та атмосфери…
Коли до нас усіх, нарешті, прийде мудрість, щоб зрозуміти це? І, як це у воєнні роки було зроблено у згаданій вище Гриві, хоч укласти перемир’я – щоб зберегти безцінні природні скарби рідної землі. Це наше національне надбання, що буде стократ потрібніше нашим дітям і онукам!..
