23/07/2009
0Таку назву дістала експедиція-пленер лісами Волині й Волинського Полісся. Її започаткували обласне управління лісового та мисливського господарства і молодіжна громадська організація „Мистецький фотокіноклуб „Спалах-АРТ”. Пройдено сотні кілометрів, за плечима лишився ботанічний заказник державного значення „Воротнів”, феноменальний для України „Кривий ліс”, мальовничі урочища „Білі береги” та „Барвінок” Колківського лісгоспу, єдині на Волині сертифіковані ліси Маневицького лісового господарства, Національний природний парк „Прип’ять-Стохід” з трьохсотлітніми дубами і стоп’ятдесятилітніми корабельними соснами у володіннях лісомисливського господарства неподалік озера Біле Любешівського району, урочище „Кам’яна річка” у витоках Циру та соснові бори Камінь-Каширського лісового господарства. Уже вочевидь, що експедиція-пленер матиме продовження. Найближчим часом учасники мистецького дійства познайомляться з лісами, що їх славетна Леся Українка описала в драмі-фейєрії „Лісова пісня”. А значить шлях від Колодяжна проляже до обійстя дядька Лева на берег озера Нечімле, що неподалік Скулина у володіннях Ковельського лісового господарства.
Сьогодні наша розповідь про скарби Воротнівського лісу.
– Та чи є вони у лісах Волині та Волинського Полісся? – запитаєте.
– А де ж їм ще бути, як не в лісах – коморі людських статків і державної казни?!. Про це засвідчують численні легенди і перекази. Сотні фактів, тисячі свідчень. Зокрема, про державну скарбницю Речі Посполитої, яка у 1939 році потрапила на Волинь. Спеціальний загін війська Польського не здав її ані німцям, ані росіянам. Ймовірно, тут знайшли прихисток й награбовані цінності вермахту, ощадливо складені червінці польських осадників і українських хазяйновитих селян, вивезених до Сибіру. Ні ті, ні інші золота-срібла в небезпечну дорогу не відважувались брати. А скарби Української Народної Республіки, вояцтво якої знайшло прихисток на Волині? Червінці царської Росії і козацької доби, Наполеона і шведського короля? Й ще давніші, про які лиш цвіт папороті знає, на які лиш розрив-трава сліпому може вказати, легенько кольнувши в невидючі очі.
Звичайно, готуючись до цієї експедиції-пленеру „Мистецький фотокіноклуб „Спалах-АРТ” думав щонайперше про
скарби мистецькі. І начальник Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства Богдан Колісник їх задум-план підтримав.
– Давайте покажемо молодим митцям усі наші ліси! – запропонував Богдан Іванович. Волинська обласна молодіжна громадська організація „Мистецький фотокіноклуб „Спалах-АРТ” об’єднує до півсотні аматорів і професійних митців. А в творчому доробку фотокіноклубу – міжнародні, всеукраїнські і обласні виставки. Частина із них уже мандрує по Європі, експонується у поважних арт-галереях світу. То ж, чом би й не показати?
…І ось всі приготування позаду. Спаковано рюкзаки і валізи, складено спальні мішки… Подано мікроавтобус, за кермом якого водій-ас Володимир Панасюк. Рушаємо, за вікном, мов кадри кіно, замерехтіли останні будиночки міського кварталу. Вперед, за скарбами!
Заходь у ліс, як у храм
Такий незвичний напис побачили у Ботанічному заказнику загальнодержавного значення „Воротнів”. Він знаходиться за півгодини їзди від Луцька у Воротнівському лісництві ДП „Ківерцівське ЛГ”. Тут починається Волино-Подільська височина. Вона, мов кужелиця льон, у пасмурну погоду вичісує ковтуни із хмар.
Ось і в’їзд до заказника. Затихає двигун, солов’їне „ф’ю-ф’ю-їть”, мов кулеметна черга, скошує нашу міську байдужість. Нараз здається, ніби хтось пильно дивиться в очі. Глянув перед себе й стрівся поглядом із старезним дубом. Столітні велети в товаристві гламурних грабів виглядали мов гетьманське військо: старшини й козацтво зійшлись на раду й застигли у невимовній думі про матір-Україну. Поміж ними легко походжає-погойдується вкраїнський дівич-цвіт – горобина з калиною, ліщина, липа, черешня, берізки, сосна… Є в цім лісі й екзоти!.. Оцтове дерево лісничий Воротнівського лісництва Віктор Романюк привіз із Київського дендропарку, бук лісний і дуглазію – із Закарпаття, червоний дуб примандрував аж із Північної Америки, модрина європейська – з Австрії, дуб скальний – з Польші і Німеччини.
…Площа ботанічного заказника „Воротнів” 680 гектарів. Його утворено 3 серпня 1978 року. Хоч у поле зору науковців
він потрапив набагато раніше. У 1956 році у селі Воротнів знімався фільм „Сліпий музикант”, його творці не оминули увагою і ліс. Згодом у Воротнівському лісі звели дамби і на місці сінокосів захлюпотіли водою п’ять ставків… А там і будиночок з’явився, провели до нього світло й ожила-засвітилася пуща. Заповідного ж статусу Воротнівський ліс став набувати аж в 1968 році. Саме тоді начальник Волинського обласного управління лісового господарства і лісозаготівель Дмитро Телішевський підписав наказ про створення дендропарку „Волинь”. Його площа була невеличка, всього 100 гектарів. Як не дивно, але до цього заповідного куточка причетний і наш співрозмовник. А трапилось ось як. Віктор Романюк у лісове господарство прийшов працювати ще у 1971 році, згодом вступив на навчання у Львівський лісотехнічний інститут, в 1956 році на відмінно захистив дипломну „Проект організації і розвитку зеленої зони міста Луцька”. Йшлося в ній і про Воротнівський ліс. Віктор Романюк пропонував створити дендропарк, зібрати на цій благодатній землі дерева зі всього світу. Захистився і поїхав за направленням працювати на Волинь. Про дипломну небавом забувся, садив ліс, беріг його від пожеж, організовував рубки по догляду. Аж якось вбігає до нього схвильований головний лісничий управління лісового господарства Федір Агеєнко: „Романюк, що ти натворив?” Виявилося, його дипломну таки помітили, де потрібно, і прислали на Волинь припис: „Впровадити у виробництво”.
– Запропонував, тепер впроваджуй!.. – сказали в управлінні.
Ось так він став директором дендропарку.
З тих пір пройшло 22 роки. Віктор Сергійович тепер відомий лісничий, знає тут кожне деревце, всі особливості рельєфу. Вміє шанувати людей, кожному знайде потрібне слово, дасть пораду. Він багатьом допоміг у скрутну хвилину. Люди з навколишніх сіл шанують його, часто допомагають у лісогосподарській роботі. Здавалося б, що іще потрібно? Але не дає спокою та заповітна студентська мрія. Особливо ж, коли черговий відвідувач ботанічного заказника захоплено вигукне: „Та це ж маленька Швейцарія!” І це суща правда.
Створювався „райський куточок” за компартійних часів… Створювався, як заміська резиденція Калити – першого секретаря обкому партії. Модна на той час двоповерхова вілла, шеренги ялин, каскад ставків, а там забаглося водопаду і він заграв-зашумів, мов Ніагарський, додаючи сили і стрімкості в’юнистій річечці. Над нею на тригорі постала альтанка для закоханих і… вдумливих державних мужів. Цей рукотворний парковий комплекс серед природного деревостану і досі нагадує славнозвісну Уманську Софіївку… Можливо, з часом слава про неї розлетілася б світами й набула такого ж розголосу. Якби ж то вона стала доступною для широкого загалу… Але „Воротнівським дивом” могли милуватися хіба що особисті гості перших секретарів… А були ж, пригадує Віктор Романюк, зіркові люди… Тут походжали відомі співачки Едіта П’єха і Людмила Зикіна, партизанський генерал Федоров, радянські космонавти і американські діячі, польські колеги і, звичайно ж, високопоставлені партапаратчики з Москви, Києва і союзних столиць. Серед них було багато людей цікавих, навіть доблесних, вартих окремих розповідей. Однак ця таємничість довкола дендропарку „Волинь”, а пізніше заказника „Воротнів” позбавляла доступу до Луцької Софіївки людей мистецтва, які б могли оспівати її у піснях і віршах, зодягти її береги в кам’яні скульптури, витворити новий міф про люблячого господаря, котрий створив цю казкову країну для своїх людей…
Рукотворний парковий ансамбль підзанепав, але не зник… І сталося це завдяки Холодній криниці. В старі добрі часи вона била з-під серця гори, дивуючи всіх силою і свіжістю. Підземна річка неспроста вибилась на світ Божий у цім райськім куточку… Щось промовляє, гомонить до люду, птаства і трав… Та лиш стозілля чує голос води – цвіте, зеленавить, пахтить…
У давнину цікаві воротнівці вирішили виміряти глибину джерела, прив’язали до найдовшої мотузки важкенного каменюку і стали опускати вглиб… Тридцятиметрова мотузка дна не дістала…
Ми розшукали джерело серед густого квітучого буркун-зілля… Медоцвіти випромінювали дивовижні пахощі, гула бджола і звідкільсь йшов-долинав ледь чутний спів води… Шепотіла, освідчувалась у любові людям джерелиця…
Холодна, смачна, цілюща жива вода, мов сарна, мчить поміж лісових пагорбків до мальовничих ставків, щоб пірнути у них і погратись з диво-рибою, а там через гребельку шугнути вниз і, стрибаючи по камінню, петляючи-тікаючи, розчинитись десь серед хащ.
– Зверніть увагу, – каже лісничий, – тут немає комарів, а значить і боліт… Тут височина, сухо… До води не докапаєшся. Одна криниця, що напуває звіра, птахів, рибу, увесь ліс… Не так було колись.
І розповів про селянина-одноосібника, що завжди жив тут, мов який сторожовий, вартував ворота – бо ж Воротнів – до диво-краю.
– Коли б не зайшов до нього, горілкою пригостить, а води напитись не дасть. Не було в нього колодязя, а відтак – і води. По воду ходив ген аж до Холодної криниці, возив її візочком. Мав п’ять голів худоби, сам може й не пити води, але корівок напоїть…
Віктор Сергійович, вже будучи лісничим, поклав до джерела камінні сходинки… Лиш по них серед зілля і можна відшукати Холодну криницю, бо самого джерела не видко. Хтось із всесильних світу цього запраг пустити підземну ріку в залізне ручище труби, а вода не пішла… Шумить поза муром, шукає прадавній шлях…
– Чим для вас незвичний цей ботанічний заказник? – поцікавився в інженера лісового господарства ДП „Ківерцівське ЛГ” Тетяни Неводнічик.
– Тут росте величезна кількість тридцятиметрових дубів-велетнів, яким від стап’ятдесяти до трьохсот років. Сто-двохсотрічний граб, який тут живе повноцінним життям, виглядає супроти них тендітним дітиськом… Але йому, як і лицарю-дубу, по сто-стоп’ятдесят літ…Їх тут незліченна кількість… Рідко в якому лісі зустрінеш таке колоритне товариство… – каже Тетяна Леонідівна. – А ще ж стільки рідкісних росли… Понад триста видів! Серед них венерині черевички звичайні, конвалія, копитняк… Водиться хоч і нечисельна, зате велика різновидність птахів, серед яких чорний лелека, дятел чорний і дятел середній… Це феномен природи…
Разом із лісничим схиляється над тендітним деревцем.
– Сергійовичу, щось вони не ростуть… Якими посадили, такими й лишились. Ось який крихітний…
– Леонідівно, не журіться, – заспокоює колегу лісничий. – Дуб до п’яти років сидить – коріння сили набереться, тоді й почне вгору дертися, – і додав, розглянувшись довкіл: – Тут йому любо-добре. Дуб любить рости у шубі з відкритою головою, – і помітивши наше здивування, роз’яснив: – Шуба – це коли має затінок з боків, а відкрита голова – вільний простір над кроною. Як тут.
…Ці дубочки лісівники підсадили кілька років тому. Старі дуби останнім часом часто хворіють, потрібно думати про майбутнє Воротнівського лісу.. Отож і розсадили по всьому заказнику півтори тисячі деревець, щоб дубрава не перевелась і за тисячу літ.
За своє життя Віктор Романюк посадив незліченну кількість дерев… Його ліси шумлять вже для онуків і правнуків… Це їм належить збирати „лісовий врожай”… Але нездійсненною залишається ще студентська мрія про дендропарк? у якому б росли дерева з цілого світу, з усіх лісів найвіддаленіших країн і континентів, і він з року в рік дбає про нові деревця. Найкращий подарунок для нього – саджанці рідкісних порід, так звані екзоти… Земля тут родюча, має поживу й Холодна криниця не здається. Найвибагливіші дерева приживуться. Потрібні лиш кошти на їх придбання, місце для садіння… Хоч ніхто достеменно не знає, як відреагує на підселення „чужинців” місцевий деревостан і як поведуть себе дерева з інших континентів.
А ще на Єрмаківщині (околиця Воротнівського лісу, де колись селяни довколишніх сіл збирались на ярмарки) хоче відродити рекреаційний пункт, аби молодь і старші люди мали де відпочити. Тут вже був майданчик для відпочинку, стояли каруселі, дитяча гірка, гойдалка для молоді, бесідки, різні різьблення, місце для вогнища, та що розікрали, над чим поглумилися. Є ще такі люди: самі нічого не вміють, а зробиш що для них, поглумляться, потрощать, поламають. Он бо й овальний шар, який виточив з трудом до ворітець у „Софіївку”, якийсь бешкетник скрутив.
Все ж, Віктор Романюк, як і його помічник Сергій Рабцун, віри у людей не втрачає. Знає з досвіду, рукотворна краса й доброта природи здатні творити чудеса, навіть лікувати від варварських замашок. Ботанічний заказник, впевнені лісівники, якщо його вивести на „проектну потужність”, буде тим незбагненним скарбом, якого потребуватимуть дорослі і малі.
…Заповзято клацають фотокамери. Чи вдасться передати характер цього лісу, його звички і дивацтва? Пробую зробити портрет дуба-велетня. Я мов мурашка супроти цього героя… Мені лиш п’ятдесят два, декотрим „спалахівцям” всього лиш по двадцять, йому ж усі триста літ… Він все пам’ятає – добре і лихе, найспекотніше літо і найтріскучішу зиму… Він, напевно, бачив гетьманське військо Хмельницького, козацькі полки Мазепи, наполеонівську піхоту і царських драгунів, жовнірів Речі Посполитої і загони Української Народної Республіки. У війну в його груди летіли кулі й осколки. Тут були криївки українських повстанців. За його дужими плечима шукав прихистку запасний полк… Ось бо напівзасипані, порослі малинником і кропивою, окопи… Хтось ними біжить-петляє, мов од сліпої кулі ховається, припадає до землі, вичікує… Ф’ю-їть, ф’ю-їть, фіть-фіть-тьох-тьох!… Це ж соловей щебече, а окопом скрадливо біжить рудий лис, озирається… Зовсім поруч біля ніг прошарудів їжачок… Є тут і дикі кабани, зайці-русаки, кози, бобри-будівничі…
…Натискаю на спуск… Збликує спалах… Велет-дуб не поміщається в кадр… Але похмуре обличчя просвітліло, тільки козацькі плечі розправив, довгим вусом крутнув, оселедець поправив – позує… Визбирую велике частинами… Колір, тінь, побратимів, друзів-супутників, ватагу-військо на тригорі… І враз помічаю майже поруч під ногами мурашине місто… Ось бо якийсь сміливець продирається до нього крізь зілля-хащі, останній повстанець чи скарбонарій, тягне вп’ятеро важчу, ніж сам, скриню зі скарбом… Забачив мене, став, зупинився, приклав долоньку до чола, дивиться-розглядає, хто там забрів над його місто… Щось гукає до таких же малих мурах, метеликів, комашні, жуків, павучків – скільки ж бо тут живих істот! І всі одкинули свої справи, зіп’ялися, хто як міг, стали дивитись у мій бік, щось кричати, розповідати… Націливсь своєю „цифрою”… Пробую фотографувати… Замаленькі… Дуби – завеликі, а ця комашня, мурахи, жучки з павучками – надто маленькі…
Портрет лісу! Чи можна його зробити? Чи можна зрозуміти його життєву мудрість, шлях, яким він іде? Про що він задумався, як його розпитати, розговорити, щоб дізнатися, під чиїм корінням заховані золоті промінці, хто із них стереже срібло-злото, дзвін-червінці?..
І чую шелестить-посміхається зелен-листом велет-дуб: „Скарби тут скрізь!” Цей ліс – суцільний скарб! Не дарма ж усі чужинці прагнули його зрубати, вивезти, позбавити рідного коріння, власної землі… Тепер українські ліси бережуть лісівники, боронять їх від бродяг і нищителів, од мору і безпам’ятства.
„Воротнів” – ворота у дивен-світ Волино-Подільської височини, до Поліської праматірньої рівнинної землі, до диво-скарбів, яких тут неміряно.
