19/06/2009
0“Не будемо надто тішитися нашими перемогами над природою. За кожну таку перемогу вона нам мститься”. Ці слова належать одному з мислителів ХІХ-го століття. Але, як правило, людство згадує про подібні попередження запізно — вже тоді, коли руйнування навколишнього середовища сягає межі, за якою починаються природні катаклізми.
Так свого часу сталося і на Канівщині. Колись територія Канівських гір була густо вкрита дубово-грабовими лісами. І навіть наприкінці ХVIII-го століття лісистість цього регіону становила 42 відсотки. Та вже невдовзі, коли розпочався бурхливий розвиток промисловості і, насамперед, цукроваріння, лісове багатство почало стрімко зменшуватись, а через бездумне використання деревини на початку ХХ-го століття лісистість тут знизилась до 15-ти відсотків.
На великих площах ліси були просто вирубані, в тому числі, і на крутосхилах — на дрова для роботи заводів, розширення плантацій цукрового буряка, просто — для опалення житла. Великих втрат зазнали канівські ліси і під час війни. Відтак, грунти на пагорбах, не утримувані кореневою системою дерев, почали “розповзатися”, вражатися ерозією. Довершувала руйнацію стихія — дощові і талі води створювали оповзні та глибокі провалля, нерідко, довжиною в кілометри. Люди говорили: “Чорторий нори порив”. І, справді, це було схоже на злу діяльність якогось ветеленського підземного страховиська.
Насправді ж, уся ця руйнація була справою рук самих людей — тих, хто безоглядно порушив те, що було дано цьому краю самою природою.
Виправляти ж помилки минулого довелося вже нашим сучасникам — працівникам державного підприємства “Канівське лісове господарство”, з директором якого, заслуженим лісівником України Миколою Рижковим — й наша розмова.
— Миколо Федоровичу, ви очолюєте Канівське лісове господарство понад 20 років. Що вдалося за цей час зробити для того, щоб Канівщина знову стала зеленим краєм, а ерозія грунтів не завдавала цій землі і людям шкоди?
— Насамперед, хочу зазначити: активна боротьба з катастрофічними наслідками знищення канівських лісів на високопрофесійному, науково обгрунтованому рівні розпочалась півстоліття тому, коли в 1958-му році в нашому районі було створено гідролісомеліоративну станцію — одну з найпотужніших в Україні.
Це підприємство на той час уже стало життєво необхідним для регіону, бо земля, як-то кажуть, “розверзлася”. Близько п’яти тисяч діючих ярів щороку буквально “з’їдали” майже 200 гектарів орних земель, зсуви грунту замулювали озера і річки, перетворюючи їх у затхлі болота, через що в деяких місцях зникли риба, дичина, птаство. Врешті-решт, це було вже просто небезпечно — жити в місцині, де земля руйнується під ногами.
Запобігти продовженню цієї руйнації, перепинити шлях стихійним водним і сельовим потокам, відновити ліси — для цього і було створено це гідролісоохоронне підприємство.
І робота розпочалася. Причому по всіх напрямках: з заліснення крутосхилів терасовим методом, створення гідроспоруд, в які б спрямовувалися водні потоки, водовідвідних і водозатримуючих валів, яких за цей час було збудовано майже 440 тисяч погонних метрів. А ще сьогодні на території району діє 94 інженерно складних залізобетонних водоскидів різних конструкцій. Комплексними лісомеліоративними заходами укріплено близько двох тисяч ярів і майже 3500 вершин ярів, виположено 5 ярів, реконструйовано понад 28 гектарів орних земель тощо.
Особливо ж великий обсяг робіт було проведено в 60-70-ті роки минулого століття, коли ГЛМС очолювали Костянтин Пелих та Степан Іващенко. За високі заслуги у проведенні робіт по збереженню земель наше господарство було нагороджено в 1971-му році орденом Трудового Червоного Прапора.
Ми ж цю важливу справу — захист своєї землі від руйнації і відновлення її лісових багатств — продовжили. Тільки за останні 20 років лісгоспом було збудовано 70 кілометрів валів. А ще в 2001-му році прийняли на баланс понад 10 тисяч гектарів колгоспних лісів.
Сьогодні лісистість Канівського району становить 31,6 відсотки, і цей показник, — один з найвищих в області. Площа лісів перевищує 26,2 тисячі гектарів, змивання і розмивання грунтів зведено до мінімуму, а від подальшого руйнування врятовано понад 14 тисяч цінних сільськогосподарських земель.
Тільки в цьому році заліснено понад 150 гектарів площі, при плані 131,4 гектари. А до кінця року плануємо довести цей показник до 171,1 гектари. Причому, в основному лісові дерева висаджуємо на місцях зрубів, загиблих культур, галявинах, прогалинах. Вважаємо: лісу мусить бути не тільки багато, а він ще й повинен бути гарним, впорядкованим.
— Наскільки відомо, ви плануєте відновити на Канівщині й діброви?
— Колись тут переважали саме такі ліси. З міцних дубі в, які росли в цьому краї будувалися кораблі для флотилії Петра І, а запорізькі козаки споруджували свої знамениті “чайки”. Використовувався дуб і в оборонних спорудах минувшини, давніх промислах. Та й, взагалі, дуб — це сила природи, її непорушність у віках, окраса будь-якого лісу.
Тому, паралельно з виконанням основних планових показників, підрозділи нашого лісгоспу розпочали впровадження в життя і програму “Діброва”. Цієї весни ми вже посадили 14,3 гектари дубових насаджень.
Втім, у наших розсадниках, які є в кожному з шести лісництв лісгоспу, вирощуються різні породи дерев. Переважають сіянці сосни звичайної та дуба черешчатого. Але є і горіх, липа, береза, ялина та інші породи дерев, в тому числі і фруктових, які можуть рости у лісі. Це черешня, вишня, абрикос та ін. Є попит і на декоративні рослини — тую, самшит, ялівець.
Сіянці висаджуємо як у своїх лісах, так і продаємо. Приміром, у минулому році реалізували один мільйон штук сіянців різних порід. Із них — півмільйона сіянців сосни звичайної.
— Чим дивують ліси Канівщини, так це цвітом акації навесні.
— Акація для нас — це й справді, як дерево “номер один”. Її коренева система має найбільший водозатримуючий ефект. Тому яруги і вибалки ми вже багато років обсаджуємо саме цим деревом. В цілому, вже створено понад 13,5 тисяч гектарів таких захисних насаджень.
Але це лише частина природоохоронної роботи, яку проводить наше господарство. Головне — це утримування в належному стані захисних гідроспоруд — лотків, водостоків, земляних валів, перекопів, інших інженерних конструкцій. Ці споруди потребують ремонту, ті ж вали — поновлення.
Безумовно, все це вимагає відповідного фінансування, в середньому — 400 тисяч гривень на рік. Ми ж отримуємо 100-150 тисяч. В основному — це кошти природоохоронного фонду Черкаської облради та ще ті, які ми заробляємо самі. Ні в минулому, ні в цьому році з Держбюджету на водоохоронні заходи для Канівського району не виділено ні копійки, хоча це проблема загальнодержавного значення.
— У минулому році, відповідно до доручення Президента України, постало питання про розширення Канівського природного заповідника Київського національного університету ім.Т.Г.Шевченка та створення біосферного заповідника. На якому етапі знаходиться сьогодні цей проект?
— Поки що — на рівні переговорів у КНУ.
Ми не проти виділити землю для такої справи, але — в певних межах. Є ще й цілий ряд моментів, які потребують узгодження та детального вивчення. В тому числі, це стосується територій, на які претендує університет, його фахових та технологічних можливостей щодо належного догляду за лісовими масивами та інженерними водоохоронними спорудами, які в цій місцевості розташовані, тощо. Є й соціальний аспект цього питання. Пов’язаний він, передусім, з місцевими громадами, які не хочуть давати згоду на передачу лісів, які знаходяться на їх території, у заповідник бо в цьому разі їм не дозволятиметься збирати в ньому гриби, ягоди, випасати худобу. До речі, селяни вже написали з цього приводу протестні листи до влади.
Це на перший погляд усе дуже просто: передати ліси (а вимагається, між іншим, 20 тисяч гектарів), а там хоч трава не рости. Насправді ж, цей процес вимагає великої підготовчої роботи, професійної готовності тих, хто відповідатиме за збереження флори і фауни цих лісів. Між іншим, на території, яку хочуть відчужити у Канівського лісгоспу, знаходиться 6 приватних мисливських господарств, які немало зробили для збільшення поголів’я звіра. Як бути з цими товариствами? На це теж потрібно дати відповідь.
Хочу також зазначити: на території Канівського лісгоспу знаходиться немало пам’яток природи, історії та культури нашого краю. І всі вони дбайливо оберігаються — від дуба, якому майже триста років, до братських могил солдат Великої Вітчизняної війни.
— Лісівникам нерідко закидають, що от вони, мовляв, вирубують ліси.
— Ми це робили і робитимемо, бо ліс потребує очищення від старих і хворих дерев. Це необхідно для того, щоб лісові масиви були сильними, здоровими і доглянутими.
Але у нас є обов’язок: зрубав одне дерево — посади замість нього два. Так ми працюємо, а тому й маємо таку потужну і розгалужену систему лісів у районі.
З продажу деревини, отримуємо певний прибуток. Але аж ніяк не надвисокий, як дехто вважає. В минулому році, приміром, це було 56 тисяч гривень.
Ділової деревини у нас не так уже й багато. А от до акації білої підприємці почали ставитися більш уважно: її гарна текстура може прикрасити будь-які вироби з дерева — паркет, меблі тощо. До того ж, і коштує ця деревина дешевше, що в теперішніх умовах важить немало.
— Наскільки економічна криза вплинула на роботу лісгоспу?
— Безумовно, і у нас є складнощі. Але попри все, ми не скоротили жодної людини і у відпустку за свій рахунок не відправили. Працюємо повний робочий день і зарплату. а це в середньому 1360 гривень, намагаємось виплачувати вчасно.
Для мене, як директора, головне завдання — це зберегти колектив. Бо якою б не була криза, а ліс садити треба. І дбати про нього.
Наші працівники — це висококваліфіковані спеціалісти, які прийшли працювати в лісове господарство, як-то кажуть, за покликом душі. І таких людей потрібно цінувати, бо на них, в повному розумінні цього слова, міцно тримається канівська земля, яку вони професійно, відповідально, з великою любов’ю оберігають від руйнації та зміцнюють лісам
Довідка від lis.ck.ua
Рижков Микола Федорович народився 30 листопада 1956 року в селі Засулля Недригайлівського району Сумської області. Вищу освіту отримав у 1983 році, закінчивши Українську сільгоспакадемію за спеціальністю «лісове господарство». Працював помічником лісничого, лісничим, головним лісничим. З 1987 року – директор державного підприємства «Канівське лісове господарство».
