19/06/2009
0Які на Поліссі поля? Вже за самою назвою цієї географічної зони нашої країни неважко здогадатися, що вони невіддільні від лісу — розташовані впритул до нього, або на тому місці, де він колись ріс. Тисячі гектарів таких полів у нашій області нині не обробляються. А тому ці поля, колишні сільгоспугіддя, не тільки заполоняються бур’янами, але й вкриваються самосійними лісами.
Ще відтоді, як багатьом поліським полям не могли давати раду колгоспи, на них вже виросли міцні сосни, берези, осики, різноманітні чагарники. А після ліквідації колгоспів та розпаювання земель сільськогосподарського призначення запустіння поліських полів (точніше їх здичавіння) стало масовим. Посиланням на їх низьку продуктивність воно немовби було легалізоване. Принаймні в Іванківському, Поліському, Вишгородському районах, де більшість власників паїв не обробляють свої гектари і не мають змоги віддати їх в оренду, величезні території всіяні тепер стихійними заростями — сумішшю дерев, чагарників і злісних бур’янів. І вже будь-кому сторонньому, який не бачив цих полів раніше, важко навіть здогадатись, що тут впродовж десятиліть, а можливо, й століть, зростали жито, овес, картопля, льон, просо та інші культури. Хоч і невеликі були врожаї на бідних піщаних грунтах, та мали з них певний достаток і люди, і держава.
Однак мову про те, чи варто сьогодні відновлювати на покинутих полях сільгоспвиробництво, спробуймо відкласти на потім. Бо ще й фахівці аграрної справи, яким належало б сказати вирішальне слово, говорять про це не дуже активно. А серед небайдужих до своєї землі людей теперішній стан поліських полів породжує і здивування, і нерозуміння. Чому ці поля, хоч і маловрожайні колись, нікому нині не потрібні і чому вони геть занедбані? Чому природна стихія безладно освоює ці поля, а не розумна, раціональна людська діяльність? Хіба чорнобильське забруднення, яке впало на багато їх, настільки велике, що не дає змоги людям впорядковувати землю?
Поширеною думкою про те, що природа всесильна і ми не здатні перевершити її, навряд чи маємо втішатися. Щодо цієї конкретної ситуації, в яку потрапили поліські поля, варто було б зробити уточнення. Природа всесильна тому, що підказує нам тепер, що маємо і що можемо зробити для впорядкування, якщо хочете, окультурення, своєї землі. Підказку цю можна побачити на кожному залишеному кілька років тому без обробітку полі. Скажімо, сосна, якій понад десять років — вже чимале дерево. Такою вона зросла після розпаювання земель. А з часу Чорнобильської катастрофи, після якої багато полів ніхто не обробляв, за понад двадцять років могли б постати справжні ліси — з дичиною і характерною рослинністю.
Про минуле, кажуть, не варто говорити в умовний спосіб. Та все ж жалкувати за втраченим часом нам в житті доводиться часто. От і тепер мусимо констатувати: якби не залишили бездоглядними колишні сільгоспугіддя, а подбали про їх використання, могли б мати тисячі гектарів гарних, як мовиться, високопродуктивних лісів. Доцільність правильного заліснення поліських полів видається безперечною. Бо якщо на них не дуже врожаяться сільгоспкультури, то ліс росте дуже добре.
Відомо, що розорюваність земель за радянських часів досягла в Україні критичних меж, а заліснення території нашої країни було й залишається чи не найменшим у Європі. Як екологи, так і господарники вважають необхідним тепер, як і кілька десятиліть тому, вдатися до виведення малопродуктивних земель із сільськогосподарського користування. І от, здається, склалися сприятливі обставини — багато поліської землі не обробляється і навряд чи буде найближчим часом оброблятися. Та, на жаль, вирішення такої важливої для країни еколого-господарської проблеми, як заліснення території, залишається на манівцях. Надто довго доведеться нам і нашим нащадкам чекати, поки природа сама вкриє покинуті поля гарними лісами і зростить їх. Здається , маємо той випадок, коли дійсно не варто, як заповідав Мічурін, чекати милостей від природи. Ці "милості" маємо змогу не брати, а наближати, прискорювати. З нашою допомогою, завдяки людській турботі й праці, ліс на покинутих полях постане швидше, і буде він добірнішим, краще і швидше служитиме нам.
З прадавніх часів людство не тільки використовує ліс для своїх потреб, але й дбає про його відтворення, вирощування. Наші лісівники, як господарі "зеленого друга", стверджують, що діють так само. Але господарюють вони тільки на землях так званого лісового фонду, а до тих земель, які залишили аграрії, не мають жодного відношення. Заліснювати поля, хоч би й ладні це були зробити лісівники, не дозволяє земельне законодавство. Земельна реформа, застигнувши у своїй початковій стадії, так і не наблизилася до проблеми дбайливого і раціонального використання нашого найбільшого багатства. Певно, тому й бачимо на Поліссі масиви стихійних здичавілих заростей там, де мали б здійматися зелені крони струнких лісів.
Втім, загалом ця ситуація видається на такою вже й безнадійною. Маємо тимчасово свою суспільну, людську проблему з розподілом землі між власниками та з господарюванням на ній.
А щодо лісу, то він, як завжди, буде добре рости на Поліссі, незалежно від того, приватизували ми його землю чи усуспільнили, висаджуємо його на ній чи насівається він сам. Бо сама природа, сам Господь Бог визначили йому це місце, витіснити з якого у нас забракне сил. І тут вже не лісові варто співчувати, а нам, самим собі. Адже це ми нині втрачаємо час і можливості залишити по собі гарний слід і добру пам’ять, занедбавши поліські поля і збайдужівши до лісу, який сам проситься на них.
