ЗАПОВІДНЕ ПОЛІССЯ

На північному кордоні України з Білоруссю знаходиться велична система басейну річки Прип`ять – славнозвісні прип`ятьські болота. В одному з її мальовничих куточків на межі Овруцького та Олевського районів Житомирської області розташований Поліський природний заповідник. Полісся – це слово неодмінно народжує в уяві безмежні простори хвойних лісів, що перемежовуються з топкими болотами. Як вважається поліські бори сформувалися на бідних піщаних ґрунтах, що були нанесені під час другого риського (дніпровського) зледеніння, коли льодовик вкрив собою північ України, досягаючи Середнього Подніпров`я. Згодом він відступив і на дерново-підзолистих та болотних торфових ґрунтах сформувалися сучасні поліські екосистеми. На згадку ж про льодовик залишилися поклади морени та деякі льодовикові форми рельєфу. Поліський природний заповідник був створений у 1973 році для збереження усього природного різномаїття регіону. Наразі він займає площу 20104 га. З них на охоронну зону припадає 9878 га. На сучасному етапі заповідник складається з трьох лісництв: Селезівського, Копищанського та Перганського. Дирекція та господарство заповідника розташовані в селі Селезівка Овруцького району. Заповідні території тягнуться з півдня на північ уздовж річки Уборть та її правої притоки – річки Перга, примикаючи безпосередньо до білоруського кордону. З інших річок заповідника слід згадати Жолобницю та Болотницю, що разом з системою меліоративних каналів утворюють розгалужену гідросистему заповідника. Виблискують широкими дзеркалами заповідні озера: Грибове в Селезівському та Дедове в Перганському лісництвах. Перемежовуючись з болотами тягнуться безмежні масиви лісу. Унікальний рослинний і тваринний світ, тисячолітня історія – головний скарб цього на перший погляд суворого краю. Перш ніж розповісти про загадковий світ Полісся, мені б хотілось подякувати усім співробітникам заповідника та його директору Сергію Миколайовичу Жилі, завдяки яким автор зміг побувати на заповідних територіях і побачити їх скарби на власні очі. Особлива подяка талановитому натуралісту, зоологу заповідника і справжньому поліщуку Григорію Бумару, що передчасно залишив нас…

Край лісів та боліт

За типом рослинності, згідно районуванню України, території Житомирського Полісся було віднесено до Південно-Поліського району Полісько-Придніпровського округу. Рослинність цього регіону має найбільшу схожість з прилеглими районами Білорусі, разом з якою характеризується домінуванням соснових лісів (до 70%) та значним ступенем заболочування (10-12%). Характеризуючи різні типи рослинності, треба враховувати, що їх формування чітко залежить від характеру материнських ґрунтів та ступеню підтоплення. На вершинах піщаних грив, залишених льодовиком, формуються соснові ліси з домінуванням в трав`яному покриві лишайників. Тут спостерігається велике видове різноманіття лишайників з роду кладонія та цетрарія. Площі такого типу лісів тут найбільші в Українському Поліссі. Ліси вересово-зеленомошні та зеленомошні формуються на середніх підвищеннях місцевого рельєфу. Соснові ліси з домінуванням довгостеблових зелених мохів, так звані довгомошні, займають невеличкі низинки. Серед них часто домінують угрупування з домішками заростей злаку молінії та деревостою з осики та берези пухнастої. У зв`язку з високим рівнем ґрунтових вод, більшість низинних територій підтоплена. По краях заболочених масивів розташовуються ділянки багульниково-сфагнових та голубіко-сфагнових соснових лісів. У цих же умовах досить часто формуються вторинні березові ліси на місці первинних соснових чи змішані березово-соснові угруповання. Фрагменти дубових лісів трапляються рідко, здебільшого на заплавах та у місцевостях прилеглих до Овруцько-Словечанського кряжу, на схилах та низинах. На болотах, більшість з яких сфагнові домінують торфоутворюючі мохи. Заплавні осикові болота сконцентровані в основному в заплавах річок Словечни, Желані та ії приток.

За даними флористичних досліджень, у флорі Поліського заповідника представлено 604 види судинних рослин, з них 582 види квіткових, 4 голонасінних рослин, 6 видів папоротеподібних, 5 видів хвощеподібних та 6 видів плауноподібних. Напрочуд різноманітна флора мохів – 139 видів. Відносна бідність поліської флори пов`язана з певною одноманітністю природних умов та низькою родючістю ґрунтів. Проте в таких специфічних умовах зустрічається цілий ряд видів рослин, які характерні лише для цих ландшафтів і в інших не зустрічаються. Такі рослини можуть існувати лише у непорушених екосистемах, тому дуже часто є рідкісними і потребують охорони. До найбільш рідкісних видів Поліського заповідника відносяться рослини, представлені однією-п`ятьма існуючими зараз популяціями. До них відносяться орхідеї: пальчатокорінники: плямистий та траунштейнера, а також гудайєра повзуча (Рис. 1-2, 5, 4 відповідно).

В останні роки перші два види стали у заповіднику вкрай рідкісними. Можна погодитися з ботаніком заповідника Бумар Г.Й. в тому, що це є наслідком припинення сінокосів на болотах. Пальчатокорінники – стрункі, квітуючи колосом з окремих пурпурних квіток рослини, витісняються з болотяних лук при наступі на них лісу. Тому фактор сінокосу, що знищує підріст дерев, є для них сприятливим. В ході інвентаризації, проведеної у 1996-97 роках виявилося, що більше ніж з 50-ти раніш відомих локалітетів пальчатокорінника плямистого залишився лише один, що знаходиться поза заповідною зоною, де болото постійно викошується.

Рис. 1. Рідкісні та зникаючи види флори, що охороняються на території Поліського заповідника: 1. – росичка проміжна, 2. – годуйера повзуча, 3. – шолудивник королівський, 4. –пальчатокорінник траунштейнера, 5. – пальчастокорінник плямистий, 6. – водяний горіх плаваючий, 7. – лікоподієла заплавна, 8. – діфазіаструм сплюснутий, 9. –плаун колючий, 10. – журавлина дрібноплідна (Рис. Парнікоза І.Ю.)

Виявилося також, що звуження ареалу цього виду на Поліссі в цілому пов`язане з осушувальними роботами. Ця орхідея виявилася вкрай чутливою до змін водного режиму. Пальчатокорінник Траунштейнера – орхідея характерна для півночі Росії та Скандинавії, належить до найбільш рідкісних видів Полісся. Нажаль єдине відоме раніше місцезнаходження рослини в урочищі Йосипове болото на сьогоднішній день не підтверджене. Причини зникнення цієї орхідеї також пов`язують в основному з меліорацією.

Ще однією північною орхідеєю пишається заповідник. Це гудайєра повзуча. Відомо дві популяції цієї червонокнижної рослини у Селезівському лісництві. Більшу частину року ця зимовозелена рослина представлена розетками з шкірястих ланцетних листків. Під землею ж знаходяться горизонтально повзучи кореневища, завдяки яким рослина поширюється вегетативно, утворюючи дочірні розетки. А у липні ця рослина квітує суцвіттям дрібних, але витончених білих квіток, що запилюються комахами і через 1-2 місяці перетворюються на коробочки з тисячами дрібних насінин, що легко переносяться вітром та слугують розповсюдженню. Ще однією цікавою особливістю цієї орхідеї є її підвищена чутливість до умов освітленості. В разі затінення вона здатна переходити до підземного існування, поглинаючи кореневищем перегніваючу органіку. Якщо освітлення поновлюється, вона здатна значно розширити зону існування вегетативним шляхом, квітувати, але ніколи не домінує в угрупованнях. У поліських лісах гудайєра вважається реліктом льодовикового часу. В умовах заповідного режиму орхідея має тенденцію до збільшення своєї чисельності шляхом вегетативного розмноження у межах вихідних локалітетів і до розселення шляхом насіннєвого розмноження в інші місцевості. У заповіднику трапляється також орхідея любка дволиста, що прозвана нічною фіалкою за приваблюючи сутінкових комах-запилювачів пахощі. Розетки цієї рослини складаються з двох шкірястих овальних листків, звідки й походить назва виду. Під землею знаходяться дві кулясті бульбочки: одна цьогорічна, інша закладається на наступний рік. Квітує любка розкішними білими квітками, що зібрані в колос. Квітка особливо вирізняється с-подібною тонкою і витонченою шпоркою. Любка є характерною для листяних та змішаних лісів, тому у заповіднику не є чисельна.

Слід згадати й про унікальну флору плаунів. Тут поширені плауни: колючий, булавовидний, діфазаструми: триколосковий, Зейлера, сплюснутий та вкрай рідкісна лікоподієлла заплавна (Рис. 1-7, 8, 9)

Всі ці рослини на своє лихо є зимовозеленими, їх пагони, що стеляться по поверхні ґрунту, даючи численні розгалуження, нагадують гілочки ялини і довго зберігають зелений вигляд. Тож не дивно, що їх активно винищують для різних віночків та композицій, які масово поставляються на кладовища Києва та інших прилеглих великих міст. Тут, через низький рівень освіченості населення, вони користуються постійним попитом.

Цей фактор мабуть зараз є визначальним для пояснення стрімкого скорочення площ популяцій плаунових. Адже наростання їх повзучих пагонів відбувається дуже повільно, а статеве розмноження взагалі триває десятки років. Тож будемо більш уважними з приводу того, що ми купуємо, бо відомо, що саме попит народжує пропозицію. У зв`язку з цим приємно дивує увага, що приділяється охороні плаунових у Поліському заповіднику. Існуючи в заповіднику популяції плаунів захищені від виривання і здатні довгий час підтримувати своє існування за умови збереження непорушеності місцезростань. Зупинімось докладніше на одному з найзагадковіших видів плауноподібних – лікоподієллі заплавній.

Цей плаун відноситься до видів нестабільних перехідних угруповань і зникає в міру зміни їх на стабільні. При цьому рослина переселяється на інші сприятливі ділянки. Цей переселенець “колонізує” за допомогою спор ділянки оголеного мокрого піску в зонах порушення лісової підстилки (колії доріг, обвали схилів). Тут він утворює мікрокуртини, які існують певний час, тож вид ніколи не досягає значної чисельності і не є стабільним. Зокрема, одна популяція лікоподієлли в заповіднику проіснувала три роки і зникла, як вважають, через прогресуюче підтоплення водами річки Жолобниця.

Куртини сфагнових мохів по краях боліт заповідника є середовищем існування унікальних рослин – росичок. Тут зустрічається два види цієї комахоїдної роcлини: звичайна або круглолиста та червонокнижна росичка проміжна (Рис.1-1).

В умовах бідних ґрунтів росичка підживлюється за рахунок розетки червонуватих листків. Вони несуть волосинки з краплею клейкої речовини на кінці. Необережна комаха приклеюється до них, а листок поступово складається впоперек і певний час перетравлює жертву. Квітують росички стрілкою з дрібних білувато-рожевих квіток. Обидва види різняться формою листків: у круглолистої вони круглі, а у проміжної – продовгувато-ланцетні. Обидва види тут є ще досить звичайними. Поряд з росичками на болотяних куртинах зростає славнозвісна журавлина. Але слід пам`ятати, що на більшій території Українського Полісся цю вітамінну ягоду збирати не можна. Це пов`язано з тим, що журавлина має здатність накопичувати в собі значні концентрації радіоактивних елементів, які вона поглинає з ґрунту разом з мінеральними речовинами і водою. Через це вона може інколи навіть “світитися” на рентгенівській плівці. А от для виду близнюка звичайної журавлини – червонокнижної журавлини дрібноплідної (Рис.1-10), такі наслідки Чорнобильської аварії сприяють збереженню її останніх локалітетів. Ця рослина відрізняється від своєї звичайної родички меншими розмірами листочків, що відбилося на її видовій назві, а також меншими ягодами. В Поліському заповіднику відомі окремі локалітети – куртини не біліші за площею 1м2, але стабільні. Такою ж стабільністю та малочисельністю характеризуються локалітети двох рідкісних видів верби: лапландської та чорничної. Ці види належать до тих, що залишилися з часів риського льодового наступу, тобто є реліктами льодовикового часу. Обидва вони зростають у формі низькорослих кущів. Верба чорнична дещо чисельніша і утворює зарості з 20-30 кущів, тоді як лапландська зростає поодиноко або групами з декількох кущів. На глухих болотах, що не зазнавали пресу випасу худоби, довгий час зберігався шолудивник королівський – велична рослина з родини ранникових (Рис. 1-3). Влітку він формує квітконос з квіток, подібних до квіток всім відомих садових ротиків. Трубчасті квітки шолудивника мають світло-жовтий колір з червоною плямою на нижній губі. Величне суцвіття нагадує царський скіпетр звідки й пішла назва рослини. Вид належить до числа найбільш рідкісних у заповіднику. Старі місцезнаходження на сьогоднішній день не підтверджено.

На території охоронної зони трапляються поодинокі популяції мучниці лікарської – цінної рослини, що здавна використовується у місцевій фармакопеї, півників сибірських та вкрай рідкісного на рівнинній території України ялівцю звичайного. Тільки тут знаходиться великий локалітет рідкісного ситнику бульбистого, а поблизу села Рудня Хочинська, в стариці річки Уборть було знайдено водяний горіх плаваючий (Рис. 1-6). Загалом можна зазначити, що для більшості рідкісних видів рослин заповідний режим є сприятливим. Але деякі види потребують заказного режиму, тобто помірного антропогенного впливу, як наприклад пальчатокорінники та мучниця звичайна. Окремі з рідкісних видів мають дуже нестабільну чисельність тому, що зростають в молодих несформованих ценозах, в яких проходять різноманітні зміни, що призводять дані популяції до деградації. Сюди слід віднести росичку проміжну та лікоподієлу заплавну.

Різноманітним і неозорим є світ грибів. Гриби є постійними компонентами лісових біоценозів заповідника. Вони сприяють живленню деревних і трав`янистих рослин, тим самим підвищують стійкість природних насаджень – це гриби мікоризоутворювачі. Частина з них утворює візуально помітні плодові тіла. Ці гриби належать до макроміцетів. Флора грибів заповідника ще вивчається, але вже є відомості про зростання 41 виду грибів-макроміцетів.

У володіннях рисі

Мовчазні соснові бори та непрохідні болота населені мільйонами тваринних організмів. Фауна безхребетних тварин заповідника потребує детального вивчення, а от з хребетними тваринами справи кращі. На території заповідника виявлено 1 вид круглоротих, 19 видів риб, 9 видів амфібій, 8 видів плазунів, 40 видів ссавців. Особливо помітні в заповідному світі заповідника птахи. У гніздовий період їх нараховують 136 видів.

Рис. 2. Рідкісні та зникаючи види фауни, що охороняються на території Поліського заповідника: 1. – миньок, 2А – мінога українська (доросла форма), 2б – мінога українська (піскорийка), 3. – мідянка, 4. – деревна жаба, 5. – глухар, 6. – чорний лелека, 7. – бородата сова, 8. – рись, 9. – трипалий дятел (Рис. Парнікоза І.Ю.)

В розпал зимових морозів в водоймах заповідника нерестує миньок – холодноводна риба з родини трескових, що наразі запропонований для включення у Червону книгу (Рис. 2-1, Рис. 3).

Рис. 3. Миньок (рос. налим) – рідкісна холодноводна риба, що наразі пропонується до внесення в Червону книгу України

Під час же літньої спеки, коли водойми міліють, миньок впадає в неактивний стан через задуху. А от інші поліські риби пристосовані до перебування в водоймах з недостатньою кількістю кисню у воді. До них належать лин, щука, золотий і сріблястий карасі, окунь, в`юн, голець, щипавка. В глибоких ямах мешкають соми. Досить рідко в водоймах заповідника зустрічаються лящ, головень, в`яз, йорж. Але докладніше зупинимось на таємничій тварині, що зрідка трапляється в протоках з піщаним дном і повільною течією, це мінога українська з класу круглоротих (Рис. 2-2). Більшість міног в дорослому стані живляться кров`ю риб до яких присмоктуються, використовуючи ротову воронку з роговими зубами (Рис. 2-2а). Ця мінога на відміну від інших її родичів живиться лише на личинковій стадії циклу розвитку. Личинка міноги – піскорийка фільтрує з донного мулу органічні частинки. Через 6 років вона перетворюється на дорослу міногу, що має плавці і вільно плаває. Вона – хоч і має ротову воронку з роговими зубами, але ніколи до них не вдається. Дорослі міноги розмножуються та через деякий час гинуть. Внаслідок меліоративних заходів, ця тварина на Поліссі стала дуже рідкісною.

Світ амфібій заповідника різноманітний. Слід відмітити, що тут є звичайними два види тритонів, деревна жаба (Рис 2-4), кумка, сіра та зелена ропухи. А от у світі плазунів заповідника наявні і рідкісні червонокнижні види, зокрема неотруйна змія мідянка (Рис.2-3). Відсутність отруйних зубів проте зовсім не заважає їй болюче кусатися. Розгалужена сітка поліських водойм є ареалом поширення болотяної черепахи – тварини ідеально пристосованої до земноводного існування. Але найбільшого видового різноманіття досягають в заповіднику птахи. Серед них багато рідкісних та занесених на сторінки Червоних книг України та прилеглої Білорусі. Емблемою заповідника обрано глухаря (Рис.2-5, Рис. 4).

Рис. 4. Глухар – тайговий вид, що зберігся на Україні лише на Поліссі та в Карпатах, занесено до Червоної книги України

Цей великий птах з ряду куроподібних мешкає в навколишніх лісах протягом усього року, харчуючись взимку бруньками берези та інших дерев. А навесні у глухих куточках боліт він починає токувати. Ще в темряві злітаються самці на токовище. Вони вибирають собі зручне місце, розпускають хвоста і прагнучи привернути увагу самок, що прилітають пізніше, видають звуки, схожі на тріск зламаних гілок. Під час співу глухар нічого не чує. Тож той, хто прагне його побачити, має обережно підкрадатися лише, коли глухар співає. Один необережний звук і самець зринає у повітря і скоріш за все на це місце сьогодні вже не повернеться. На відміну від яскраво забарвлених самців, одноманітно забарвлені самиці не привертають до себе уваги під час токування. Не менш цікавим є ще один рідкісний птах – чорний лелека (Рис. 2-6). На відміну від свого білого родича, цей вид обирає для гніздування віддалені від людських поселень ділянки. Хоча, як зазначав орнітолог заповідника Бумар Г.В, останнім часом чорний лелека перестав сторонитися людей, гніздує і харчується по сусідству з людьми. В заповіднику нараховується не менше 6-ти його гнізд. Ще одним великим куриним птахом заповідника є тетерук (Рис.5). Його токування, що нагадує булькотіння, можна почути навесні на узліссях та відкритих луках.

Рис. 5. Тетерук – найближчий родич глухаря, який на жаль не має червонокнижного статусу

Більшість денних хижих птахів на території охоронної зони є вкрай рідкісними. Лише під час прольоту можна зустріти скопу, малого підорлика і величного орла беркута. На одному з заповідних боліт регулярно тримається польовий лунь. В заповіднику достеменно відоме одне гніздо рідкісного змієїда, в харчовому раціоні якого дійсно часто трапляються змії. Не менше різноманіття нічних хижаків. Тут постійно мешкають сичик-горобець, бородата, вухата, сіра, болотяна сови. Поліський заповідник є єдиним на території України місцем гніздування бородатої сови (Рис. 2-7., Рис. 6).

Рис. 6. Червонокнижна бородата сова на території України гніздує у Поліському заповіднику

Просторі поліські болота дають прихисток популяції сірого журавля. В усі пори року ліси наповнені дрібними птахами з рядів горобиних та дятлоподібних. Найбільший з дятлів – жовна, досить часто повідомляє про свою присутність різким криком, що лунає на значні відстані. Зрідка можна побачити на стовбурі сосни, метушливого в пошуках їжі червонокнижного трипалого дятла (Рис. 2-9).

Завдяки заходам охорони на заповідній території спостерігається вища ніж на неохоронних територіях чисельність ратичних. Тут постійно тримаються лось та козуля, від чисельності яких в свою чергу сильно залежить добробут популяцій великих хижих тварин – вовка та рисі. Вовк, чисельність якого з року в рік коливається у відповідності до наявної кормової бази, є вкрай обережним і дуже рідко трапляється на очі людям. Він є невід`ємним компонентом поліських екосистем. Як зазначає Жила Ж.М, починаючи з 1980 і до 1992 року спостерігався спад чисельності популяції вовка по всьому Поліссю, за винятком Чорнобильської зони відчуження. А з 1992 року чисельність вовка почала знову збільшуватись внаслідок успішного розмноження та переселення хижаків з Росії та Білорусії. Та з 1996 року чисельність вовка знову почала падати, хоча успіх розмноження залишався високим. Причини цього спаду та сучасний стан популяції вовка потребують детальнішого вивчення. Зауважимо, що вовка занесено до Європейського червоного списку тварин та рослин, що знаходяться під загрозою зникнення у світовому масштабі. В більшості західних країн вовка винищено, а там, де він ще лишився, він має порушений генофонд і вкрай низьку чисельність. Це пов’язане з курсом на штучне підтримання високої чисельності ратичних, шляхом вилучення її природного регулятора – вовка. Зрозуміло, що така ситуація призводить у свою чергу до виродження генофонду ратичних. В умовах Полісся вовк все ще зберігає свій генофонд та природну структуру популяцій.

Від чисельності ратичних прямо залежить чисельність ще одного хижака – рідкісної рисі. В умовах Полісся для підвищення її чисельності необхідним є також деяке штучне обмеження чисельності її головного конкурента – вовка. У зв`язку з невисокою чисельністю ратичних на території заповідника трапляються лише поодинокі особини рисі, а також фіксуються заходи самок з виводком (Рис. 2-8).

Рис. 7. Рись – спритний та рідкісний хижак Полісся та Карпат

Зростання чисельності зайця-біляка і його розселення на нові території істотно не покращило кормність біотопів заповідника для рисі. Як зазначає Жила С.М, зараз настав час для вжиття термінових заходів для порятунку цього виду на Поліссі.

Край тисячолітньої історії

Неозорий поліський край з давніх часів освоюється людьми. На території Овруцького району відомі поселення пізнього палеоліту (близько 15 тис. років тому). На берегах Ужа, Уборті, Случи 12 – 18 тис. років тому з`являються короткочасні поселення мисливців, що вже користувалися луком та займалися рибальством. У добу новокам`яного віку (7-4 тис. до н. е.) відбувається перехід від збиральництва та рибальства до скотарства та мотичного землеробства. При цьому формується специфічний спосіб хліборобства – вирубно-вогнева система. На обраній ділянці ліс вирубували, а після підсихання ділянку випалювали. Очищену ділянку (так звану пасіку), розпушивши мотиками чи заступами, засівали: перший рік просом або льоном, наступні – житом чи вівсом, волочили засіяне гілляками. Після виснаження ґрунту лан лишали на природне заростання та обробляли іншу ділянку. Така система проіснувала на Поліссі аж до 19 століття. В добу міді (4-3 тис. до н. е.) та наступну за нею добу бронзи (3-1 тис. до н. е.) населення Полісся виробило комплексний тип ведення господарства з поєднанням скотарства та землеробства. Впродовж тисячоліть цей регіон був важкодоступним для проникнення зовнішніх впливів. Весь цей час в побуті місцевого населення оберталися в основному знаряддя з каменю та дерева. Наприкінці 2-початку 1 тис. до н. е. племена праслов`янської білогрудівської культури, що мешкали на півдні Житомирщини, навчилися виплавляти залізо з болотних глин. Але навіть у добу раннього заліза незалежне від скіфів-орачів населення лісового Полісся все ще користувалося кам`яними знаряддями. На початку нашої ери формується ранньослов`янський Антський племінний союз – виявлено велику кількість поселень і могильників на території Полісся.

Тут і досі жива пам’ять про давніх богів

У V-VII ст. н.е. відбувається широке розселення слов`ян по всьому басейну Дніпра, а в VIII-IX ст. формується феодальний союз древлянських племен з князем на чолі. Постають древлянські міста: Іскоростень, Вручий, Малин. Саме в цей час завершується процес формування традиційного поліського способу господарювання, що в цілому не порушував природної рівноваги. Формується специфічна галузь бджільництва – бортництво. Незважаючи на християнізацію, пам`яткою якої залишився унікальний собор св. Василя в давньому древлянському Вручому (Овручі), духовний світ поліщуків мало змінився.

Рис. 9. Церква св. Василя у Овручі, XII ст.

Вони все ще бачать таємничі сили, що живуть в усіх природних явищах. Але з настанням XX століття вплив людини на поліські екосистеми різко посилився. У 30-х роках на Житомирському Поліссі будується один з укріплених районів “Лінії Сталіна” – Коростенський УР. Його окремі ДОТи і досі стоять на території заповідника, слугуючи місцем зимівлі декількох видів метеликів.

Великої шкоди завдала необдумана програма меліорації земель. Внаслідок побудови системи каналів і шлюзів, різко змінився гідрорежим. А в умовах повного занедбання усієї меліоративної системи навіть ті результати, що були досягнуті, зараз звелися нанівець. Бо ж зрозуміло, що забезпечення поліського регіону хлібом можливе за рахунок повного використання рівнинних житниць України і не потребувало таких радикальних заходів. Актом вандалізму була компанія з переслідування хижих птахів, що відбувалася на початку XX ст. і особливо посилилася в його середині. Згодом переслідування послабилися, але на птахах та інших тваринах позначилися результати хімізації народного господарства. Застосування хімікатів проти комах-шкідників призводило до накопичення в організмі тварин, що ними живляться, отруйних речовин. Це викликало ослаблення їх життєдіяльності, зниження успіху у розмноженні або загибель. Зубожіння населення на рубежі XX-XXI століть призвело до різкого посилення фактору браконьєрства. Об`єктом полювання стають навіть види вкрай рідкісні і зникаючі, такі, як, наприклад, рись. Браконьєрство підриває чисельність ратичних і, як наслідок, вовків та рисі. Боротися з цим явищем дуже важко. Лише стабілізація рівня життя населення може змінити ситуацію. Тож існування заповідників хоч і покращує, але не змінює ситуацію докорінно. Зазначимо, що напевно одним з вирішальних факторів, що сприятимуть обдуманому ставленню до природних багатств Полісся і України в цілому є обізнаність. Тож необхідною складовою діяльності заповідників є екологічне просвітництво. Зараз саме просвітницька діяльність може привернути увагу громадськості до проблем охорони природи і сприятиме формуванню екологічного світогляду.

Словничок

1. Релікт – вид рослини чи тварини, характерний для екосистем минулих геологічних періодів, що завдяки певним обставинам зберігся до нашого часу. Наприклад, верба лапландська та карликова береза були характерні для рослинності другого льодовикового періоду, тож є його реліктами.

2. Риське зледеніння – друге велике зледеніння, що в плейстоцені (2 млн – 10 тис. років тому) охопило Східну Європу. В цей час льодовик доходив до Середнього Дніпра, тож його ще називають Дніпровським.

3. Морена – осадкові породи, що утворилися під час руху льодовика. Являють собою суміш каміння та глини.

Вперше опубліковано “Країна Знань”. – № 4-5, 2003 р. – С. 44-47 (частина перша);

“Країна Знань”. – № 6(10), 2003 р. – С. 38-40 (частина друга);

Молодший науковий співробітник історико-архітектурної пам’ятки-музею “Київська фортеця”

Література

1. Археологія Української РСР, Т 1. – К: 1971. – 456 с.

2. Зеленая книга Украинской ССР. Редкие и исчезающие и типичные, нуждающиеся в охране растительные сообщества. – К: Наукова думка, 1987 –-216 с.

3. Мельник В.І. Редкие виды флоры равнинных лесов Украины. – Киев: Фитосоциоцентр, 2000. – 211 с.

4. Поліському заповіднику – 30 років. Збірник наукових праць. – Випуск 1. – Житомир, 1999. – 144 с.

5. Червона книга України. Рослинний світ. – К: Українська енциклопедія ім. Бажана, 1996 –670 с.