Волинські скарби бережуть прикордонники

Перлиною небаченої краси називають озеро Біле на Півночі Волинської області. Нею пишаються українці і білоруси. Адже воно – спільна власність двох братніх народів. Водним плесом проходить й україсько-білоруський кордон. Його охороняє загін державно-прикордонної служби «Дольськ». Головне завдання українських прикордонників – патрулювання державного кордону з братньою Білоруссю, – каже заступник начальника відділу прикордонної служби з оперативно-службової діяльності капітан Вадим Вахніцький. – Але це ще й заповідна зона. Тут мешкають рідкісні види риб, птахів і звірини. З позаминулого року українська частина Білого входить до складу НПП «Прип’ять-Стохід» – наймолодшого національного природного парку України. Тож допомагаємо працівникам лісової охорони, інспекторам державної служби охорони заповідної зони „Прип’ять-Стохід” в охороні та збереженні лісових насаджень, звірів, птахів та риб.

Помічниками прикордонників, які несуть тут службу, нерідко виступають… бобри. Останні чи не найбільше облюбували цей заповідний край, по обидва боки кордону будують греблі і свої славнозвісні хатки, прокладають канали і підземні тунелі, провалившись в які, не так просто і вибратися.

– Під час патрулювання кордону, – розповідає Вадим Миколайович, – можна віч-на-віч зустрітися з лосем, косулею, сімейством диких свиней…

На Білому озері живуть не тільки білогриві хвилі, а й білокрилі чайки, лебеді і чаплі, а віднедавна водне плесо пригледіла біла синиця. Це єдина місцина в Україні, де зафіксовано її поки що одиничні сімейства. Білого озера, втім, не цураються чорні лелеки, сірі чаплі, різномасті дикі качки.

У центрі Білого бовваніє золотопіщаний острів, по берегах озера ростуть дуби, яким, за переказами, від ста до тисячі років. А ще багато беріз, є заповідний бір стоп’ятдесятилітніх сосон.

Від покоління до покоління у цих краях передається й легенда про скарб, який, наче б то, на глибині в ріст гвардійця закопали копачі каналу, що з’єднує озеро Біле з Волянським. Канал і досі є, хоч він і дуже замулився, все ж човном можна легко добратися з озера в озеро. А скарбу ще ніхто не знайшов, хоч золотошукачі й залучали до цього сучасні міношукачі. Все ж золотоцвітний чистотіл із «золотою кров’ю», якого тут вдосталь, дає надію, що розповідь про скарби – не вигадка.

Весь день озеро Біле штормило, хвилі, мов тонкорунні міфічні баранці, лізли на піщаний берег. А надвечір над озером зблиснув золотий пояс прояснілого неба і на верхівки дерев посипались червінці, від яких ті враз позолотіли. Ось і скарб! Живе золото Полісся й тепер у ціні. Найбільше багатство прадавнього краю неврів, як його називав давньогрецький історик Геродот. Мабуть, саме про наших предків-неврів на берегах Білого нагадує й село Невір, його довірливі люди, їх звичаї, обряди і незвичні перекази про золотий скарб, який вдається побачити рідким щасливцям.

Українським прикордонникам є що берегти