30/04/2009
0Про Всеукраїнську акцію „Майбутнє лісу у твоїх руках” знаю не з газет і телевізора. Торік ми всією школою садили справжній ліс. А було це так. Того дня вдяглися у похідний одяг, взяли з собою їжу і в призначений час зібралися на подвір’ї школи. Аж ось і фури з’явилися. Ми зручно повмощувалися на возах – садити дерева зібралося близько сорока учнів п’ятих-дев’ятих класів. Їхали близько години. Адже ця ділянка під Усичівськими Будками. Та ось коні зупинилися, ми позіскакували з возів і оточили директора школи Анатолія Карпінського.
– Можете брати лопати й садити ялинки, – дозволив Анатолій Степанович.
Першу у своєму житті ялинку я посадив разом із однокласником Юрою Білинцем. Він викопав лунку, я рівненько поставив у неї саджанець і сказав: „Рости висока-висока!”
– І щоб грому не боялася! – додав Юрко.
– Перше наше деревце. Загортай…
Юрко закидав лунку і взявся копати нову. А потім ми помінялися: я копав, а мій товариш акуратно, щоб не пошкодити, вкладав у них пахучі саджанці.
– На Новий рік буде зайцям, де хороводи водити! – сказав значуще.
Наша вчителька – Леся Іванівна Карпінська – підійшла до нас і стала спостерігати, чи добре ми садимо.
– Молодці! – похвалила. – Гарно у вас виходить. Будете садівниками.
Аж ось директор школи подав усім знак:
– Можете відпочити!
Правду кажучи, ми ще й не стомилися. Все ж присіли, дістали бутерброди і дружно почали їх жувати.
Відпочивши, знову взялися до роботи. Але на цей раз садили не ялинки, а дубочки. Вони одразу всім сподобалися. Такі акуратні, ошатні, гарні. Цього разу я працював із Танею Щербик – також моєю однокласницею, а трохи пізніше – із Надійкою Марценюк та Юрком Щуром. Може, тому що ми відпочили, садити дубочки було одне задоволення.
Цьому лісочку уже рік. Цікаво, наскільки підріс за цей час? Думаю, що в ньому пригледіли собі теплі містечка дикі звірі, можливо, звили гніздечка пташки. Гриби там поки не ростуть, хіба що маслята. Цікаво побачити, що далі буде.
Ліс садив і мій дідусь: 1973-го, коли він був третьокласником. Ветеран Великої Вітчизняної війни Сергій Дацюк кіньми розорював борозну, а мій дід ( йому тепер 68), тоді ще менший за мене, разом із Яшою Яцюрою йшли за ним і садили деревця. Більше прізвищ зараз не пригадує, але їх пам’ятають височезні сосни і ялини. Тепер на березі ставка, поблизу школи, росте справжній ліс. Тут живе багато птахів, забігають зайченята. Кілька років тому цей ліс, як справжній велет, боронив село від страшного буревію. Дерева трясло й ламало, мов сірники, але вони врятували нам школу і будинки.
Садила ліс і моя мама. Разом із Русланом Кондратовичем, Петром Сомсядлом, Борисом Ткачуком, Тетяною Томчук, Оксаною Карпіч вони висаджували дубочки, ялини, берези, кущі. Тепер там вже виросла малина, калина, без.
– Це було 1989-го, – пригадує мама, Любов Перхалюк. – Ми тоді навчалися у дев’ятому класі. Цей день чомусь особливо запам’ятався.
Кажуть, в Усичах не було природних лісів. Їх посадили люди. Тут ростуть ялини, сосни, модрини, дуби, осика, ліщина, черешні, глід, калина… На горбку, неподалік від нашої хати, колись росли столітні велетні дуби, але прийшов час, і з них майстровиті люди зробили потрібні для життя речі. У нашому лісі водиться багато диких кабанів, є лисиці і зайці, без ліку різного птаства.
Одного разу, збираючи з мамою гриби, я помітив якісь незвичні довгі заглибини. Ними можна йти і йти.
– Що це за рови? – запитав я у мами.
– Це окопи! – пояснила мама. – Тут колись була війна, і їх викопали солдати, щоб заховатися від куль і снарядів.
На краю нашого лісу знаходився передній край оборони. Дві світові війни приходили сюди, але ліс зостався, радує нас дарами природи, всіляким цвітом, пташиним співом.
Ліс дуже цікавий і незвичайний. Тут є дерево, яке ніколи не замовкає. Це осика. Придивіться до неї, і ви помітите, що навіть у найтихішу пору вона шелестить про щось дивним листям. У нашому лісі росте і найсолодше дерево, котре, напевно, найбільше люблять пташки. Це черешня. А чи знаєте ви, до яких дерев найчастіше прилітають дятли? До хворих. Адже, як і люди, дерева часто нездужають, тому дятли їх лікують. А ще – дерева садять не тільки дорослі й діти, а білочки, дикі кабани, різні птахи. Навіть вітер допомагає розносити насіння клена й липи, сосни й модрини.
Ліс – не просто затишне місце для звірів і птахів. Це дім для багатьох непомітних істот – метеликів, мурах та інших комах. Ліс – зелена аптека, котра допомагає людям лікувати різноманітні хвороби. Це легені планети, які виробляють кисень. Це один із скарбів нашого народу.
А знаєте, хто найбільше любить ліс? Мурахи. Вони будують справжні міста, тільки маленькі, невидимі для людини. Там є дороги і стежки, вулиці й підземні переходи. В одному лісі їх може бути до тисячі. Я знаю, що і в нашому маленькому лісі (дарма, що йому лише один рік) вже хтось маленький будує своє перше велике містечко.
Що буде, коли наш ліс підросте, розкажу згодом. Мені й самому цікаво, що там відбуватиметься рік за роком.
