21/03/2009
0Це звання маневицьке село Серхів заслужило не випадково. Напевне немає більше ніде на Поліссі такого куточка, мешканці якого цілий вересень проводять на… болотах. І не лише серхівці, а й по кілька сотень жителів районного центру щодня на початку осені їдуть сюди збирати зимову ягоду.
Болота, де росте журавлина, тягнуться до самісіньких рівненських Озірців. Колись можна було збирати журавлину й по інший край села, але торфопереробні заводи обкопали заповідні болота
з усіх боків, і королева ягід зникла. Залишилося кілометрів з чотири журавлинних боліт, що тягнуться
до Черемського заповідника. І саме це дає надію, що їх оминуть рукотворне висихання та зникнення…
ЛЮДИ НА БОЛОТІ
…Потрапивши вперше у Серхів, мимоволі звертаєш увагу на дерев’яні хати, що тягнуться вздовж центральної вулиці. Старенькі й трохи „молодші", вже не під стріхою, але типово поліські, їх не сплутаєш ні з якими іншими: яскраво вифарбувані вікна, свіжовибілені дерев’яні бруси і навіть огорожі яскравіють всіма кольорами веселки. На тлі іскристого снігу (а приїхали ми в село, коли його там ще лежало багато) присадкуваті будиночки видавалися сніговиками, підперезаними нехитрим мереживом відчинених вікониць. Від них віяло спокоєм, затишком і дитинством. Здавалося, цивілізація обминула цей куточок між лісів та боліт, а якщо й зачепила, то лише трошки. Навіть назви вулиць тут збереглися старі: центральна – Довжиця, Загорівка, Береза і лише нова вулиця, що опинилася не в центрі, стала Молодіжною. З десяток сучасних будинків, збудованих молодими сім’ями, стоять обабіч старовини. А кутків сільських, за якими й досі збереглися прадавні назви, не перелічити: Січа, Залубок, Запрусно, Смолива, Чорнина, Сорока, Підкринка, Підкозел. І у кожного – своя історія.
– За селом нашим була колись Паніна гора. Пані там жила, Софія Дунін-Вольська. І озеро чудове, де пан навіть курорт хотів зробити. Чоловік її генералом був, дочка теж там жила з чоловіком. Чи то під час пологів, чи як, вже не знаю, померла дочка зі своєю дитинкою. Похоронили її у фамільному склепі. Чоловік пішов на війну і десь пропав. А пані в роки Другої світової ще всіх лікувала травами. Партизанам допомагала, кажуть, навіть сам Федоров з дядьком Мішою Бринським підліковувалися в неї. Федоров у своїй книзі згадував серхівську травницю. Ще після війни вона трохи пожила, люди їй допомагали, а коли померла, то похоронили у тому ж склепі, біля дочки з онукою, – розповів серхівський сільський голова Петро Іванович Гузар. – Люди як люди, знайшлися з наших такі, які полізли у той склеп, все порозкидали, так золото панське шукали. Коли став головою, то замурував там, щоб ніхто більше не лазив і не турбував спокою померлих. Чим ще наше село цікаве? Школою. Бачите он приміщення? Довге-предовге, з трьох частин, одна до одної складених. Перша частина – ще польська, друга – радянська, третя – вже українська. Ось так три епохи в ньому й переплелися.
Сьогодні тут навчається 73 учні. Це на 170 сільських дворів. А резерв який підростає – вже тепер є 60 діток віком до шести років! І ніяка криза не лякає серхівських жіночок, вони народжують, як і народжували їхні бабусі та мами. Звичайно не по стільки, але демографічної кризи тут не допустять точно. Шість матерів-героїнь, хто народив по 10 і більше дітей, їхні нагородні документи підписані ще самим Леонідом Іллічем Брежнєвим. Ще 42 подання на матерів-героїнь нинішніх підготовлено сільською радою. Навіть сільський голова Петро Гузар з дружиною, маючи чотирьох синів, розстаралися ще на донечку Марічку. Щоб як у казці, чотири синочки і лапочка дочка.
– А як же криза, безробіття? Де ваші чоловіки гроші заробляють?
– У нас не лише чоловіки, а й жінки гроші заробляють. Чоловіки їздять у Київ, Москву, до Луцька. Жінки трохи на Польщу їздять. Там покоївками у багатих поляків працюють, прибиральницями, і ніби добре отримують. А у вересні всі на болотах пропадають. Там наш головний хліб. Побачили б ви, що у нас тут робиться у вересневі дні! Одних машин із Маневич по дві-три сотні приїздить. Журавлина годує не лише Серхів. За сезон на ягоді деякі сім’ї у нас заробляють по 25 – 30 тисяч гривень. Журавлину приймають у Маневичах, там її заморожують і відправляють у Європу. Нашу ягоду, кажуть, вся Європа їсть.
– Не на всякому сезоні у столицях такі гроші заробиш!
– Воно то так, але нелегкі це гроші. Кілометр-півтора йти по болоту із мішком ягід за плечима, щоб винести їх на сухе місце – то не мед. Цілий день у гумових чоботях походіть-но. Буває, як вскочить жінка у воду ненароком, то чотири чоловіки витягнути із прірви не можуть. Болото воно всяке є. До нас якось із київського телеканалу журналісти приїжджали, водив їх на болото, щоб побачили, як та журавлина людям дається. Сьорбнули по повній. А наші люди тільки за рахунок лісу і болота виживають. І не бідують дуже. Он будинки які молодь будує. З усіма зручностями, котли на електрику, на тверде паливо ставлять, свердловини на воду роблять, – радіє за земляків сільський голова. – Подивіться, чи не на кожній хаті „тарілка" встановлена. Газу у нас нема, але жити можна по-людськи і без нього. Навіть торфобрикетом люди не користуються, в основному дровами опалюють хати. Лісгоспи виділяють паливні норми. 176 гривень коштує машина дров з лісу. А за торф, що копає завод „Сойне" на нашій території, отримуємо в сільський бюджет трохи грошенят. Цього року мають заплатити до 60 тисяч гривень. Можна буде щось і в селі зробити. Новий клуб збудували. Треба ремонтувати ФАП, бо перекриття вже геть погнили.
ШКОЛУ ДОБУДУВАЛИ НА… ЦВИНТАРІ
У надрах цього заповідного куточка є й інші багатства. Серхівці лише здогадуються, що живуть на… алмазах. У 80-их роках тут довго працювали геологи, років з десять вони шукали в поліських глибинах дорогоцінне каміння. А потім чомусь вишки всі законсервували й поїхали. Що, коли й чому – в селі не знають, але чули, що алмази тут є, тільки на дуже великій глибині залягають. Отож поки їх не знайшли, журавлиною й надалі будуть рятуватися від проблем безробіття та безгрошів’я.
Та найбільше серхівське багатство – це діти. Вони спускалися з гірки на санчатах біля самісінької школи, збудованої у три різні історичні епохи. У класних кімнатах було тепло й затишно. Навіть у великі морози учні вже не мерзнуть, хоча ще недавно сиділи в пальтах. Приміщення площею більш як тисяча квадратів опалював котел „сороковка", поки не поставили новий, універсальний. Палива за зиму спалюють, звичайно, набагато більше (до 70 тонн), зате дітвора, нарешті, змогла зняти пальта. Натішитися не можуть. Із трьох шкільних корпусів, збудованих на початку та наприкінці 20 століття, найтеплішим було й залишається старе польське приміщення. З його фундаменту не випала чи бодай вищербилася хоча б одна цеглинка, хоч насправді будувалося воно, як сказала директор школи Наталія Паламар (теж випускниця цієї школи), навіть не за Польщі, а на початку 1900-их років. Коли оббивали нещодавно це приміщення всередині вагонкою, побачили, у який спосіб наші предки утепляли свої помешкання: спочатку йшов шар очерету, потім дранка, а тоді вже товстий шар штукатурки, та такої, що оббити не можна. Найбільше проблем має тепер директорка із найновішим корпусом, збудованим вже на початках нашої незалежності. Тоді вона ще не була директоркою, а коли приймала школу, у неї питали, чи не боїться вона. Мовляв на недоброму місці збудувалися. Місце справді таке, що не кожен відважився б будуватися, – на колишньому церковному цвинтарі.
– Ось бачите водонапірну нашу башту? Вона стоїть на місці колишньої церкви. А наш новий корпус – якраз там, де були поховані біля церкви священики, які колись тут служили. Кому прийшла в голову така ідея, не знаю, але те, що ми не маємо спокою тут, це факт. Кажуть, як рили під фундамент траншеї, то кісток ніхто не вибирав із землі і навіть не перезахоронили. Тепер ми мороки маємо з тією баштою, бо навіть у невеликі морози вона може розмерзнутися. Як тільки морозець вдарить, вже бігаємо з паяльними лампами, – розповідає Наталія Ананіївна. – Зверталися до спеціалістів, ніхто сказати не може, чому так робиться. І ось подивіться: в цьому корпусі ні з того ні з сього земля стала провалюватися. Тут у нас їдальня та підсобні приміщення. Просто кудись просідає у провалля підлога, тріскають фундамент, стіни. І то лишень в одному місці. Якраз там, де останки священиків покояться. Хочеш вір, хочеш не вір. А це нещодавно тут раптом загорілась електрокоробка, просто вибухнула. Чого ще чекати – не знаємо.
В одному з підсобних приміщень і справді цементна підлога тріснула на шматки і провалилася. Що з нею робити і як рятувати будівлю – не відомо. А нову церкву у Серхові збудували. Неподалік від місця, де стояв колись старий храм і де тепер бовваніє водонапірна башта…
І ХЛІБА НАЙСМАЧНІШОГО НАПЕЧЕ, І ПОЛІКУЄ
Ще однією візитівкою села, що заховалося серед „хів", себто хвої (звідси ніби і назва Серхів походить), є бабця Купчиха, як кажуть на Марію Тихонівну Романюк не лише односельці, а й мешканці всієї округи. Чого Купчиха?
– А вовк їх знає чого! – сміється Марія Тихонівна. – Якийсь прадід був ніби купцем. Так і вчепилося.
До купецтва ця звичайна поліська жінка, одна з найстаріших серхівських матерів-героїнь, яка народила й виховала вісім синів і доньку, відношення не має ніякого. А ось до народної медицини – так. Знається вона на усіх травах, вміє „животи" підбирати, мазі цілющі виготовляє, волос виливає і ще багато чого з арсеналу нетрадиційної і не зовсім зрозумілої з точки зору медицини офіційної бабці Купчисі під силу. Хоч сама вона себе навіть цілителькою не вважає.
– Та що там я вмію? Нічого не знала і не вміла, поки хлопці мої, як були малими, живота не надорвали на косовиці. Я ж уже майже сорок літ, як чоловіка похоронила. Зосталася сама з хлопцями, а вони ще сили не мали такої, щоб косити. Але якось самі пішли на косовицю, потім згребли, того сіна накидалися, стали животи боліти. Зустріла свого чоловіка сестру, а вона й каже, що в Черевасі у неї є родич, який вміє надорву підбирати. Хай хлопці до нього їдуть, він все покаже. Поїхали Василь з Петром до нього, він їх навчив. Потім і мені показав.
– А ви пані польську, яка людей лікувала, пам’ятаєте?
– Чого не помню? Вона ще мені зуби лічила (лікувала). Чимось помазала і зразу перестав боліти. Старенька вже вона тоді була. А більше не знаю про неї нічого.
– У вашому роду, напевне, теж були цілителі, бо цей дар просто так і кому попало не передається?
– Може й були.
– Тітка моя Марія дуже скромна. Людям багатьом допомогла у різних ситуаціях, – долучається до розмови племінниця Наталя Паламар. – Пам’ятаєте, ви лікували ногу чоловікові з Маневич? Йому вже відрізувати пальці мали, а ви, тьотю, своєю маззю вилікували. Дочка того дядька, коли мене не побачить, завжди вам дякує.
– Та то він мозоля якоюсь есенцією виводив, що попалив все аж до кістки. Дочка привезла, каже, нате вам банку жиру, воску, живицю, зробіть мазь. Я мазь приготувала так, як сама знаю. Потім води в банці кип’ятильником нагріла, солі туди вкинула, схолодила і давай ту рану мити. Дочка аж побіліла. А від солі не чуєш болю геть, і рожа ніколи не розкинеться. Помила добре рану, тоді мазі намазала, замотала. Потім передавав той чоловік, що все загоїлося, він і косить, і всяку роботу робить.
На собі та на своїх подругах бабця Марія випробувала засіб, як виганяти солі із суглобів. Довгими зимовими вечорами, коли збираються сільські бабці у когось із сусідок на вечорниці, вони намазували одна одній хворі місця добрим, значить натуральним медом, і постукували долонею, втираючи у такий спосіб мед у суглоб. Марія Тихонівна стверджує, що процедура дуже болюча і більше десяти хвилин не витримуєш. А сіль виходить через відкриті пори і на руках просто відчуваєш її прохолоду. Днів з десять таких процедур – і про солі забудете. Коли солі вийдуть, на долоні буде тільки мед, нічого стороннього не відчуватимете.
Свій потяг до цілительства бабця Марія передала своїм дітям – троє її синів стали лікарями. У Луцьку працюють Феодосій та Петро Романюки. Феодосій Олександрович – відомий хірург, працює у міській клінічній лікарні №2. Молодший, Петро, займається мануальною терапією. Григорій практикує у Львові.
Марію Тихонівну застали у її маленькій хатині за приємним і смачним заняттям – вона пекла у печі пироги. Хлопці її, каже, замовили пиріжків (живе з двома меншими синами).
– Не важко біля печі ходити у 79 літ? – питаю.
– Та чого там! Сьогодні я два відра води принесла від колодязя, одне 15-літрове, друге трохи менше. Хліб ще печу сама. Корову пораю.
– Та такого смачного хліба більше ніхто не спече, як тьотка Марія! – хвалить бабцю племінниця Наталя, вона ж директорка школи. – Я вже трохи навчилася, але у неї він найсмачніший.
Ми в цьому теж переконалися. Хоч пригостила нас господиня не хлібом, а щойно витягнутими з печі пиріжками. Такої смакоти в жодній духовці не спечеш. Недарма хтось із львівських колег сина просив у неї той чарівний чугунець, в якому вариться така смачна їжа. До цього чугунця ще й піч поліську треба. Таку, як у бабці Марії…
