11/05/2017
0Было время, когда лесным хозяйством занимались лесоводы… Вспомнить приятно.. Светлая память им всем и каждому в отдельности …М.П.
Він прожив велике і цікаве життя, зробив надзвичайно багато для становлення і розвитку лісової галузі області, України, тодішнього Союзу.
Народився Дмитро Телішевський 10 травня 1924 року в с Беньківці Рогатинського району Івано-Франківської області. Він походить з української родини. У 1949 році закінчив Львівськикий лісотехнічний інститут, здобув фах інженера лісового господарства. З 1950 по 1953 рік Дмитро Телішевський працював директором Буського лісгоспу Львівської області.
У червні 1953-го утворюється Волинське управління лісового господарства при обласному управлінні сільського господарства, а вже в липні цього ж року його першим начальником призначають Дмитра Телішевського, де він пропрацював до квітня 1986 року – часу виходу на пенсію.
Після війни лісовий ресурс «працював» на відбудову повоєнного Радянського Союзу.
– Фактичне вибирання деревини від рубок догляду становило 122% від розрахункової лісосіки, – резонно зауважило одне з видань. – За вибірковими санітарними рубками – 127%. Зі значними запізненнями проводилося освітлення, а відтак гинуло дуже багато цінних екземплярів головної породи. 1956 р. зафіксовано понад 11 тис. га вражених шкідниками ділянок загальною кубомасою 18 тис. куб. м. Збільшувалися площі малоцінних насаджень. Потрібна була термінова реконструкція лісового фонду. Усі ці завдання лягають на плечі Дмитра Телішевського – і він виправдає довіру.
Лісову справу на Волині разом із Дмитром Антоновичем започатковувало близько 20 спеціалістів із вищою та середньою лісовою освітою. Більше на той час їх тут просто не було.
Сьогодні лісистість Волині становить 34%, і лісівники працюють над тим, аби ліси займали 36% області. А у 1956-му процент лісистості був трохи більшим за 17%… Та й за час війни і в роки відбудови народного господарства було практично знищено не тільки стиглі ліси, а й пристигаючі насадження. Генеральним планом визначено і площі лісів, які потребують осушувальної меліорації. А це немало й небагато – 38,4 тис. га. На перших початках була абсолютно відсутня інфраструктура. Не було ні адміністративних приміщень, ні виробничої бази. На 100 га вкритої лісом площі припадало 300 м лісовозних доріг (в основному залізничні колії) та 800 м водних сплавних шляхів.
…Потрохи почали налагоджувати лісопромисловий комплекс, облаштовувати відповідну інфраструктуру: будувати споруди контор лісгоспів, побутові приміщення, їдальні, оздоровчі комплекси. Після завершення будівництва виробничої та житлової бази у лісництвах і лісгоспах області, незважаючи на сувору заборону будівництва адмінприміщень, на місці міського сміттєзвалища у Луцьку звели адміністративну установу обласного управління лісового господарства. Донині цей будинок на пр-ті Волі, 30 – окраса центральної вулиці обласного центру.
У далекому 1955-му у складі Волинського обласного управління лісового господарства було вже 8 лісгоспів: Володимир-Волинський, Заболоттівський, Камінь-Каширський, Ковельський, Луцький, Любомльський, Маневицький та Олицький. Лісництв же налічувалося – 51.
2_0-240×322
З Волинню пов’язано багато цікавих подій, що мали вплив і на розвиток лісового господарства. Ось хоч би фільм «Сліпий музикант». Він знімався у 1956 році в селі Воротнів. Звісно, у поле кіномитців, а відтак і київських владців потрапив Воротнівський ліс. Невдовзі тут облаштували дамби та ставкове господарство, збудували будиночок-сторожку лісника. У 1968 році Дмитро Телішевський підписав наказ про його заповідний статус. А 3 серпня 1978 року тут, на площі 680 гектарів, було створено ботанічний заказник «Воротнів»
А ось інший, вже мисливський ракурс! 1957 р. перший секретар Волинського обкому компартії Іван Грушецький вирішив запросити на полювання першого секретаря компартії України Кириченка та перших секретарів сусідніх областей.
Аби вберегти їх від «бандерівців», працівники спецслужб прочесали усі ліси, звісно ж, розполохавши звіра. А що високопосадовці залишилися без очікуваних трофеїв, «стрілочником» призначили Дмитра Телішевського: кинули за 20 км від Луцька, аби подумав про дичину. Тоді й народилася ідея створити у Цуманських лісах мисливське господарство, багате дичиною. Цю ідею підтримав перший заступник голови Ради Міністрів УРСР, голова Держплану республіки Барановський. У 1964 р. в угіддях області облікували вже 900 голів дикої свині, 5300 козуль, 8 лосів, 2 оленя благородного.
– Початок першої серйозної реорганізації галузі припав на 1960 рік, коли так звані ліспромгоспи із честю виконавши свою місію, влилися в структуру лісгоспів, – пригадував ті роки ще один корифей-управлінець, заслужений лісівник України Іван Пилипенко. – Тобто відбулася масштабна реорганізація на користь тих, хто вирощував ліс і займався його доглядом. Розпочалося комплексне класичне перетворення лісового господарства зі створенням своєї – «волинської моделі» ведення, яка виправдала себе повністю. Вона передбачала, що лісгоспи мають бути єдиними виконавцями робіт у лісі – від посадки культур до повного використання недеревних ресурсів лісу.
У 1963-му було вирішено заснувати Шацький лісовий технікум. Директором технікуму і одночасно навчально-дослідного лісгоспзагу призначили професійного лісівника, учасника Другої світової війни, людину, яка пройшла пекло концтабору «Гросс Розен», Валентина Сулька.
В 1970 році Дмитро Телішевський захистив дисертацію і отримав науковий ступінь кандидата сільськогосподарських наук, а через два роки у видавництві Львівського університету ім. І. Франка побачила світ його перша книга «Гриби, ягідники і лікарські рослини лісів України: біологічні особливості та методи обліку». Згодом вийшли друком «Сокровища леса» у видавництві «Высшая школа», 1974 р., «Волинський ліс» (видавництво «Каменяр», 1975 р.).
«…Найсміливішим кроком у роботі того часу став перехід (вперше у колишньому Союзі!) на промислові засади заготівлі і переробки березового соку, грибів і лісових ягід, що мали величезний попит на внутрішньому ринку. Для ведення такої діяльності в рекордно короткий термін (2-3 роки) ми збудували одинадцять консервних цехів, потужністю один мільйон умовних банок кожен», – писав у своїх спогадах Дмитро Телішевський.
Тоді ж газета «Известия» №163 від 15 липня 1975 року опубліковане рішення комітету щодо державних премій колишнього Радянського Союзу, у якому говорилося, що Комітет по Державних преміях СРСР допустив до участі в конкурсі на присудження премії попри інших і роботу «Комплексное использование лесосырьевых ресурсов» Волинського обласного управління лісового господарства і лісозаготівель (УРСР). На жаль, волинянам її не було присуджено.
Волинь – єдина область, яка зберегла державні консервні цехи. Хоч і не всі 11, але споживачі й тепер можуть поласувати натуральною продукцією, зробленою дбайливими працівниками лісової галузі. Усі дозволи і ГОСТи на продукцію захищались і затверджувалися в Міністерстві охорони здоров’я в Москві. А рецепти були народні, у їхньому складі не могло бути штучних ароматизаторів, якоїсь синтетики чи барвників. Вироблялось, як і сьогодні, десятки найменувань салатів, солянок, овочевих закусок, добрий десяток фітонапоїв на основі березового соку зі складними екстрактами шипшини, кропиви, концентрованої бузини.
Дмитро Телішевський дав друге життя здравниці у с. Журавичі. Почувши про лікувальні властивості води, торф’яних грязей, він загорівся ідеєю збудувати санаторій для лісників.
Волинські лісівники вважалися найкращими: прапор соціалістичного змагання лісової галузі колишнього Союзу РСР не покидав управління. Познайомитися з досвідом волинян приїздили навіть міністри лісових галузей країн РЕВ, В’єтнаму, Республіки Куба.
«Він був чесним, а це завжди підкупає, вмів розмовляти на рівних із кожним: від високого керівництва до лісоруба, – з повагою говорить про колегу Георгій Бондарський. – Варто зазначити, що в радянські часи об’єми рубок визначалися не фізичною можливістю лісів, а «плановою потребою в лісоматеріалах». У п’ятдесяті роки держава бачила в лісі лише кубометри деревини. Були сформовані ліспромгоспи з надмірною концентрацією лісозаготівель, а у свій час під цю концепцію була підведена не лише наукова, а й політична база. Дмитро Антонович радо зустрів постанову тодішньої Ради Міністрів союзу про злиття ліспромгоспів із власне лісовою галуззю і любив повторювати, що «сокира більше не буде в лісі господарем». Так склалося, що лісове відомство Волині не отримало Державної премії – її віддали Красноярському заводу із виробництва щелепних навантажувачів круглого лісу. Проте здобутки волинських лісівників не оминули увагою на Виставці досягнень народного господарства в Москві (ВДНГ) і в секретаріаті ЦК КПРС. Дмитрові Антоновичу була запропонована посада заступника міністра тодішнього Державного лісового господарства (Гослесхоза), від якої (аби не зрадити Волинь), він сором’язливо відмовився».
– Це був високоосвічений і на диво простий, вимогливий керівник, – розповідає про Дмитра Телішевського ще один корифей лісової галузі Ігор Ляхович. – Він для багатьох молодих спеціалістів був не просто начальником, а добрим старшим товаришем, на котрого завжди можна було покластися. Він умів так довести до кожного працівника цілі і завдання роботи, що машинально, без душі виконувати свою справу було вже неможливо. Багато уваги приділяв молоді, особисто керував переддипломною практикою студентів випускних груп лісотехнічного інституту. Він вважав, що основою успішного управління будь-якою галуззю народного господарства є кадри. Лісова галузь – не виняток: без грамотних, досвідчених, здатних до прийняття самостійних рішень керівних кадрів на всіх рівнях управління неможливо організувати лісове господарство, забезпечити охорону лісів.
Під керівництвом Дмитра Телішевського вигартувалася ціла плеяда фахівці лісівничої справи – Максим Федорович Петровський, Микола Якимович Кацалап, Адам Назарович Дмитрук, Клим Федорович Ковальчук, Олексій Іванович Пилипенко, Григорій Несторович Метельницький, Адам Єрмолайович Шульгач, Микола Петрович Кухарець, Іван Архипович Куц, Антон Іванович Конон, Григорій Ісакович Косіловський, Федір Федорович Благовірний, Микола Васильович Сівер, Василь Никифорович Грень, Юрій Євгенович Новицький, Георгій Васильович Бородін, Володимир Іванович Варенич, Петро Степанович Шевчук, Іван Петрович Плотников, Йосип Матвійович Сидорук, Валентин Іванович Боровий, Марія Михайлівна Белаш, Іларіон Миколайович Маковський, Георгій Антонович Бондарський, Микола Іванович Микилюк, В’ячеслав Михайлович Сичов, Марія Феодосіївна Черевко, Марія Володимирівна Батюх, Степан Хомич Рудник, Юрій Іванович Харитоненко, Роман Онуфрійович Паньків, Микола Михайлович Моісеєнко, Василь Семенович Дмитрук, Володимир Федорович Савич, Валентин Васильович Сулько, Василь Адамович Ситик, Анатолій Євгенович Леонард, Кіндрат Васильович Поліщук, Микола Григорович Федоренко, Олександр Хомич Чалайдюк, Костянтин Михайлович Козік… Вони у свою чергу дали дорогу теперішньому поколінню лісівників.
За вагомий внесок у створення та розвиток виробничої бази лісогосподарського та лісопромислового виробництва, відтворення та збереження лісів у 1964 році йому присвоєно почесне звання «Заслужений лісовод України».
Д. А. Телішевський був нагороджений орденами «Знак Пошани» (1958 р.) і Трудового Червоного Прапора (1966 р., 1976 р., 1981 р.), Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України. Він учасник Великої Вітчизняної війни. Помер після важкої і тривалої хвороби.
Похорон відбувся 21 грудня 2112 р. Поховали Дмитра Антоновича Телішевського на міському кладовищі у с. Гаразджа. Тут і спочиває.
