02/02/2017
0З допомогою лише одного олівця можна передати весь зміст і настрій картини, де люди однотипні, з однаковими цінностями, поглядами на важливі речі… "Cумно…" – скажете ви. Та, на щастя, життя розмаїте. Одним властиво бути в центрі уваги, красномовним лідером. Інші ж, навпаки, як магніт, притягують до себе своєю щирістю та теплотою, або просто – допомагають жити.
З-поміж багатьох гарних рис, які найкраще характеризують Олександра Грицая, особливо подобається толерантність, що криє в собі справжнє мистецтво жити з іншими. У вересні минулого року його було призначено директором ДП СЛАП "Камінь-Каширськагроліс". І саме завдяки правильному розставленню пріоритетів керівника, колектив наче отримав друге життя. Підприємство, яке, нагадаємо, не маючи своєї виробничої бази, а за користування приміщеннями і технічними засобами було змушене сплачувати орендну плату, на сьогодні є самостійним і міцно стоїть на ногах.
Хороші люди завжди заслуговують на хороші слова. А особливо якщо для цього є гарний привід. Вчора, 1 лютого, Олександр Грицай відзначив свій 37-ий День народження. В свою адресу він отримав багато теплих привітань, вдячних слів за розуміння, небайдужість до чужих проблем та готовність послужити високим цілям заради добробуту інших. Адже минулого року був серед сотень волинян, які пішли боронити кордони країни на Сході. В свою чергу співрозмовник і винуватець учорашнього свята скромно погодився розповісти про перші місяці роботи та перші кроки камінь-каширського лісопідприємства на шляху до самостійності.
– Олександре Анатолійовичу, окрім роботи в рідному Цуманському лісгоспі, де, власне, й розпочалися перші ваші трудодні, ви працювали і на інших підприємствах Волинського обласного лісоуправління: лісничим, головним лісничим, директором. Розкажіть, як вас зустріли в новому колективі?
– Як і очікувалось – тепло і з розумінням. Подібне відчував скрізь, де доводилося змінювати місце роботи – у Ківерцівському районі, двічі – в Маневицькому, Шацькому… Будь де лісівники працюють у спільному напрямку, тому й тут, на Камінь-Каширщині, не могло бути по-інакшому.
– Як відомо, колектив підприємства переживає зміни, пов'язані передусім відмовою від усього орендованого – лісопереробних цехів, контор лісництв, автопарку. Що це дало?
– Насамперед те, що колектив отримав можливість працювати на себе, а зекономлені кошти вкладати у власний розвиток. До цього часу щомісяця підприємство було змушене сплачувати більше 40 тис. грн. орендної плати та додатково витрачати кошти на ремонт орендованих основних засобів. Перевезення лісопродукції тим же орендованим транспортом було збитковим, а собівартість готової продукції часто перевищувала вартість її реалізації.
Натомість за власні кошти ще до нового року завершили ремонт адміністративних та виробничих приміщень. І працівники задоволені тим, що на даний час працюють у теплих та затишних кабінетах.
Вчасно і в повному об’ємі на підприємстві виплачується заробітна плата. За останні два місяці минулого року її було виплачено в сумі майже 4 млн. грн. Близько 5 млн. грн. сплачено податків та зборів. На 1100,3 тис. грн. (з 1500,3 до 400 тис. грн.). вдалося зменшити дебіторську заборгованість, що роками спостерігалась на рахунках підприємства. Разом з тим нарощуємо обсяги реалізації. За зазначений період вони склали 18073 тис. грн., а це на 129 відсотків більше, ніж запланували.
Вантажні автомобілі для перевезення лісопродукції безкоштовно нам передали інші лісогосподарські підприємства. Але й власних інвестицій ми вже вклали на суму 2712 тис. грн. Придбали пожежний автомобіль, три легкових автомобіля для патрулювання лісових масивів, причіп 2ПТС-4, нові меблі, комп’ютерну техніку, відремонтували лісову дорогу. Вирішення потребують чимало інших питань.
– А чи дозволяє нинішній фінансовий стан підприємства забезпечувати роботою та усім необхідним півтори сотні працівників?
– Радує те, що в скрутний час і в країні, і на підприємстві, нам вдалося зберегти весь штатний колектив, адже ніхто з працівників не був розрахований. Кожен із них дорожить робочим місцем. Це є дуже помітним явищем, адже в районі, як і скрізь, проблема з легальним працевлаштуванням. Навіть ті робітники, які стояли за станками у лісоперербних цехах (їх близько 20-ти), не хочуть йти найманими працівниками до підприємців та натомість виявили бажання залишитися в штаті лісгоспу. І зрозуміло чому. Робота на державному підприємстві має багато переваг. Це і стабільна заробітна плата, і премії, і топнорма, і той же новорічний подарунок. Діють соціальні гарантії – відпустка, лікарняні, колективний договір тощо.
З нового року втілюємо в життя колективу медичне страхування працівників.
Аналіз фінансово-господарської діяльності дає підстави стверджувати, що колектив вийшов на стабільний рівень роботи.
– Якщо ви відмовилися від орендованих приміщень лісництв, то де сьогодні робоче місце лісничого та його помічника?
– Тимчасово свою роботу працівники лісництв перебазували у будинки сільських рад. Туди переїхала уся документація.
А тим часом займаємося питаннями будівництва нових адмінприміщень. Наразі готуємо необхідні кошторисні підрахунки та папери. А коли погодні умови стануть сприятливими, розпочнемо і саме будівництво. Приємно, що у цьому плані нас відчутно підтримують керівники районної та місцевих влад. Сільські голови, депутати сільради та мешканці сіл пропонують конкретну допомогу й сприяння у виділенні земельних ділянок під будівництво. Керівники громад та й самі мешканці сіл бажають, аби нові та сучасні лісництва були збудовані саме у їхніх селах. Бажання нам зрозумілі, адже нові контори прикрашатимуть сільську місцевість, та й людям буде зручно вирішувати свої життєві питання.
– Олександре Анатолійовичу, чи підтримуєте ви сьогодні товаристські стосунки зі своїми співслуживцями?
– Так, підтримую. Ми часто зізвонюємося, цікавимося справами одне одного. 14 жовтня, на День Захисника України, організовували спільну зустріч. Я теж був на ній присутній. Було цікаво дізнатися про те, як в подальшому склався життєвий шлях кожного з нас.
Після 5 місяців військових навчань, нас у кількості близько 200 чоловік, перевезли до Маріуполя в селище Сартана. Там і служили, сформувавшись в окрему бойову прикордонну комендатуру (ОБПК). Я був водієм газона, автобуса, броньованого «Amaroka», на якому з товаришами попали під обстріл… Але, дякувати Богу, всі повернулися додому живими і здоровими.
З часом, коли обставини змінюються, пережиті жахіття або забуваються, або відходять на задній план. Оптимізму додає бажання далі йти за покликом честі, обов'язку, працювати, жити… Заради дітей, їх майбутнього.
Якось мій син Ілля розповів, що на уроці, присвяченому Дню Захисника, вчителька запитала учнів чи має хтось з них родичів, які служили на Сході. Ілля підвівся серед класу і з гордістю сказав: «Мій тато!»
Не вважаю себе героєм, бо вчинив так, як мав вчинити, як вчинили тисячі українських патріотів. Але маю велике внутрішнє задоволення і наснагу працювати далі від того, що мав честь нести важливий обов'язок. Радий, що і мій син це усвідомлює. Адже весь зміст мого життя – бути для нього прикладом.
