Как меняется власть в Украине

На самом деле тема вынесенная в заголовок осталась не освещенной. Ясно только одно, народ в Украине пока не носитель власти, а носитель страха и надежды, которая в значительной мере зависит от гормонального фона, то есть от возраста. М.П. 

Якби картонки вміли говорити, то вони б сказали таке: “Оскільки владою в Україні є народ, ми, як влада, мусимо брати все в свої руки. Якщо чинна влада, офіційна, не може впоратися, або не хоче робити все на благо держави, то ми повинні проявити свою силу”. (Олександр Терен, відео Слідство Інфо з перших днів Картонкового Майдану).

Усі майдани я спостерігаю за тим, як змінюється розуміння і відчуття влади в Україні.

Якщо бути уважною, і звертати увагу не лише на слова, а і на настрій та інтонації, можна побачити картину поступового звільнення від тиранії-в-своїй-голові. Адже за часів СРСР страх і примус були настільки повсюдними, що стали визначальною частиною свідомості.

Наприклад, на першому з’їзді Народного руху в 1989 році кожне речення промовців зустрічали бурхливі овації.

Ці овації — невротичні. Більше 1000 делегатів з усієї України знають, що вони зібралися під пильним оком КГБ і можуть вийти не на площу для мітингу, а в автозаки.

Але все рівно творять свою історичну подію, про яку Леонід Кравчук, на той момент секретар ЦК компартії України з ідеології, скаже: “те, що у вас тут відбувається, настільки демократично, що не вписується ні в які рамки”.

Йому не лише поаплодують, але й почіплять значок Народного руху на піджак. Який він не зможе зняти, але і не зможе залишити. Тому він зніме піджак. Цей момент можна побачити в документальному серіалі Суспільного “Колапс. Як українці зруйнували імперію зла“.

Сміливці на мітингах, невротичні овації і хитрий секретар ЦК компартії, який знімає піджак, щоб не знімати значок, — це про маневри.

Маневри, амплітуда яких буде щороку збільшуватися, і збільшуватиме простір між всемогутньою владою-примусом і людьми, які творять свою незалежність.

І значення слова “влада” буде змінюватися.

Під час Революції гідності влада була таким чорним аморфним згустком, ворожим і небезпечним, з тілом з бандитів і корупціонерів, вищуром беркутні і щупальцями тітушок. В яку летіли запальні коктейлі.

Майдан, на якому горіли шини, а на сусідній вулиці працювали ресторани, був зконденсованим протистоянням на фізичному і символічному рівні — в якому тотальна влада, яка все контолює і намагається зробити протест неможливим — програла.

Відтоді я дуже не люблю словосполучення “українська влада”.

Кілька років після Євромайдану в Німеччині ми дуже смішили місцевих колег з сфери ГО питаннями “які у вас стосунки з місцевою владою”. Англійською city power звучало безглуздо, більше про електромережу, ніж про міськраду. Вони сміялися і перепитували, кого ми маємо на увазі, і пояснювали, з якими саме департаментами співпрацюють, і що ті посадові особи роблять.

Постєвромайданівське покоління, яке вийшло з картонками, виросло вже без влади-чорного згустку в своїй голові.

Тому вони спокійно розмірковують: владою є народ, тому ми як влада, мусимо брати все в свої руки. Бо влада дорівнює відповідальність.

І є ще “чинна влада, офіційна” — якесь непорозуміння, яке треба контролювати. А для того щоб контролювати — потрібно правильно називати.

Це — точка могутнього потенціалу. Україна — анархічна країна, ми любимо будувати власну справу і горизонтальні зв’язки, тому волонтерський рух під час війни став паралельною державі інфраструктурою.

В цьому є сила — горизонтальні незалежні структури складно знищити і неможливо контролювати. Але є і слабкість — держава володіє ресурсами і має мандат на стратегічні рішення, і має не марнувати їх, а використовувати так само ефективно, як громадянське суспільство.

Зараз ми маємо зробити ще один якісний стрибок. Бо крім НАБУ і САП, є ще непризначення керівника БЕБ, буксування судової реформи, реформа митниці, технологізація армії…

Метафорично це про “кожному органу влади свою картонку”. Про знати і розуміти, як працюють інституції, чому вони важливі, про що реформи, як до них долучатися і як підтримувати, як контролювати.

Щоб більше ніколи не говорити про “місцеву владу”. Бо єдиною владою в Україні є народ, а в державних структурах влада не живе. Там працюють інституції і посадові особи з обов’язками.

Це багато роботи на ринку побудови суспільства. Роботи, яку ми насправді любимо робити.