24/07/2025
0Закон, який 22 липня затвердила Верховна Рада й одразу підписав президент України, фактично передає незалежне Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) та Спеціальну антикорупційну прокуратуру (САП) під нагляд Офісу генерального прокурора.
“Антикорупційну інфраструктуру щойно знищили наші власні законодавці. Насправді це не лише конфлікт інтересів, а й загроза інтеграції України в ЄС”, – зазначив директор НАБУ Семен Кривонос. НАБУ та САП були створені у 2015 році з гарантованою незалежністю прокуратури. Це була одна з ключових вимог для інтеграції в ЄС.
Реакція як усередині країни, так і серед наших західних партнерів одна: рішення – помилка. Після голосування Ради у Києві, Львові, Дніпрі, Одесі й Тернополі та й закордоном громадяни вийшли протестувати проти такого рішення. ЄС, який рішуче підтримував Україну в її опорі повномасштабному вторгненню Росії, заявив, що “стривожений” результатами голосування в Києві.
“Ці інституції мають вирішальне значення для порядку денного реформ України та повинні діяти незалежно, щоб боротися з корупцією та підтримувати довіру громадськості”, – сказав речник Європейської комісії Гійом Мерсьє, відповідаючи на запитання про закон. Додавши, що ЄС надає значну фінансову допомогу Україні за умови прогресу в прозорості, судовій реформі та демократичному управлінні, а вступ України вимагатиме сильної спроможності боротися з корупцією та забезпечувати інституційну стійкість.
Ще одна важлива для України подія відбувається у Туреччині, де Росія та Україна проводять новий раунд прямих переговорів. Навіщо Росія знову і знову порушує тему стамбульських перемовин та як Україні зламати цю гру Кремля?
Своїми думками щодо цих та інших актуальних питань в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився український дипломат і політик Роман Безсмертний.
– Пропоную розпочати з внутрішнього питання, яке напряму стосується й наших відносин із партнерами на Заході. Як ви оцінюєте ситуацію довкола НАБУ та САП у контексті рішення, яке ухвалила Верховна Рада, а президент уже підписав законопроєкт щодо обмеження можливостей цих організацій – отже, воно набрало чинності? Це ж була одна з ключових вимог Заходу для нашої євроатлантичної інтеграції, для вступу до ЄС і не лише. Що буде далі? Бо поки що західні ЗМІ буквально розриваються від критичних заголовків. Європейські чиновники наразі висловлюються стримано – обережні застереження щодо дотримання “демократичних інституцій“, як завжди, але це навряд чи надовго.
– Передусім, це голосування не мало відбутися взагалі. Це чітко читалося ще до нього. Сама політична ситуація в Україні свідчила, що будь-який рух у цьому напрямку – це щонайменше груба помилка. Є кілька важливих речей. Це рішення – ще одне свідчення того, що вище військово-політичне керівництво країни не має ані правової культури, ані розуміння, як функціонує держава. Вони не розуміють, як будується система стримувань і противаг, як формуються органи, які повинні виконувати свою функцію. Бо коли всі навколо повторюють “корупція, корупція”, а у нас, хай у зачатковому вигляді, вже існують інституції, які мають із цим боротися, то намагання ці структури підкосити – це вже політичний і правовий сигнал. І ефект від нього очевидний.
У цьому протистоянні всередині державної системи, яке вже чітко проявилося, президент фактично став розмінною монетою. А це принципово неприпустимо. Його фігура була втягнута й використана у грі між інституціями – з одного боку, конституційними, а з іншого – тими, що формально до Конституції не вписані. Це ознака глибокої кризи державного управління. Тут постає інше: як тільки влада стає на позицію, що ось це в Конституції є, а цього немає – це створює простір для будь-яких маніпуляцій. За бажання можна виправдати що завгодно. Згадайте заяву голови СБУ Василя Малюка – “повернення до Конституції”. Це формалізм найгіршого штибу. Формально – можливо. Політично – безвідповідально.
– Зрозуміло, що реакція Заходу буде набагато більш негативною, ніж ми її маємо станом на сьогодні?
– Очевидно, що буде. Чи пропрацювали це питання у державному керівництві перед голосуванням? Ні. Бо якби бодай хтось із них запитав європейців, відповідь була б “ні”. Американці сказали б те саме. Якщо серед радників знайшовся хтось, хто мовчки кивнув і сказав: “робіть, а там побачимо”, – то це або провокація, або дурість. Можливо, навіть навмисне підштовхування до конфлікту, щоб потім дивитись, як ми з нього викручуємось. Бо, відверто, Вашингтону і Брюсселю байдуже, як у нас влаштовано прокуратуру. Їх цікавить курс держави. А як вона упорядковується всередині – це вже наші проблеми. Ось я вам поставлю запитання, пане Романе. А скажіть, будь ласка: прокуратура в Україні – це що? Орган судової влади? Чи виконавчої? Де вона взагалі?
– Там, де влада – там і прокуратура.
– Абсолютно точно. І саме це – ключова проблема. Подивіться, хто голосував за цей закон. Серед них були ті самі люди, які на початку створювали ці антикорупційні органи. Це означає, що навіть ті, хто мав усвідомлювати важливість інституційного фундаменту, тепер розвернулися назад.
Те, що сталося, – це симптом системної хвороби: правова недосконалість, політична імпровізація, відсутність парламенту як справжнього гравця. І до цього додається ще участь президента як фігури, яку просто втягнули в конфлікт між “вежами” влади. А головне – це можна було зупинити. По-перше, не виносити законопроєкт у залу, розуміючи, що це викличе політичну бурю. По-друге, провести повноцінне обговорення: перше читання, друге, третє – все згідно з процедурою. Вичистити всі неузгодженості. Бо коли я побачив заголовок закону, потім його зміст, то запитав себе: а що взагалі відбулося? Де логіка між назвою й текстом? Це все нагадувало гру в кулуарах, а не нормальний законодавчий процес. Ну і, чесно кажучи, як людина, яка понад 15 років працювала в парламенті, можу сказати: у залі голосують десятків зо два депутатів, які дійсно розуміють, за що. Решта – тиснуть кнопку.
– Знаєте, спринтерський прохід цього законопроєкту – від статусу проєкту до закону – на тлі резонансу як всередині країни, так і серед західних партнерів, виглядає, м’яко кажучи, підозрілим.
– Президент у цій ситуації просто зобов’язаний був зупинити цей процес. Адже вже на тому етапі було очевидно, що напруга між ключовими гравцями зростає. Було видно, що далі йти не можна. Однак… Зверніть увагу: я це кажу з певною іронією. Бо в масштабах нинішніх викликів – це чи не найменше з можливих випробувань. Хоча і таких собі “маленьких криз” нам зараз точно не потрібно. Ми перебуваємо у надзвичайно складній ситуації. І коли зсередини – а особливо шляхом внутрішньої владної гри – запускаються подібні процеси, це не просто помилка. Це ганебно. Це – неприпустимо. І що найгірше – наслідки можуть бути катастрофічними. Такі речі не можна робити. Категорично. Тим більше використовувати це як спосіб з’ясовування стосунків між ключовими державними інституціями. Особисто я шокований тим, як себе повели певні владні кола в цій ситуації.
– Вже зрозуміло, що це буде проблемою у спілкуванні з партнерами. Це очевидно. Але, наприклад, якщо ми говоримо про вступ до ЄС – це ще справа не одного року, і там, можливо, можна буде ще якось заспокоїти ситуацію, виправити, дочекатися, пояснити. А от постачання зброї – це питання сьогодення. Це – завтра. Це – критично. І тут ми бачимо реакцію: Wall Street Journal, Bloomberg, Reuters – всі пишуть про загрозу втрати підтримки Заходу через втручання у роботу антикорупційних органів. І це безпосередньо стосується постачання озброєнь. І це, що найнеприємніше, може статись буквально “ось-ось”. До речі, президент США Дональд Трамп натякнув: мовляв, не всі кошти, які Байден передав Україні, були використані на купівлю зброї чи на підтримку бюджету. Мовляв, треба буде все перерахувати. Натяк очевидний.
– Дивіться, я не бачу прямого зв’язку. І перше, і друге – що зараз активно тиражується, – якщо читати уважно, це аналітика, це припущення, це сигнали. Але це не рішення. А рішення – це зовсім інша річ, зовсім інший рівень. Візьмімо, наприклад, останній “Рамштайн” – він чітко засвідчив, що обсяги допомоги Україні будуть лише зростати. Але – і це ключове – що більше допомоги, то більше випробувань. Бо це означає: ми всередині маємо нарешті навести лад. Інакше все це буде марно. Розумієте, коли європейці говорять про Вісбаден, то у нас не завжди до кінця усвідомлюють, що це взагалі таке. А це система тотального моніторингу. 100% контроль. І не лише за постачанням, а й за використанням, звітністю, аудитом. І повірте, вони будуть дуже уважно ставитися до кожного сигналу, кожної підозри, кожного “дзвіночка”. І якщо хтось наївно думає, що на цьому тлі можна буде “погріти руки”, то це може закінчитись для них особисто катастрофою. Команда у Вісбадені – дуже чітка в позиціях. Вони розуміють: так, в Україні є проблеми. Але допомога Україні – це не акт милосердя. Це – допомога самим собі. Це – оборона Європи. Це – зміцнення НАТО. І саме тому допомога продовжуватиметься. Але – увага! – якщо хтось вирішить, що на тлі таких рішень, як голосування щодо САП і НАБУ, можна буде зловживати фінансовою допомогою – це буде катастрофічна помилка. Бо чим більше допомоги – тим жорсткіший буде контроль. Кожна гривня, кожен долар – під звіт. Особливо в частині фінансів. І саме в цьому полягає головний меседж: жодних маневрів, жодного “під шумок”. І знаєте, раніше, за часів Джо Байдена, ще точилася дискусія. Один табір казав: спочатку боріться з корупцією, а тоді буде допомога. Інший – ні, спершу допоможемо, а з корупцією розберемось потім. А от зараз – усе. Цієї дискусії більше не існує. Є одна реальність: спочатку – повний контроль. Допомога – тільки для визначених, чітко перевірених потреб. І ще: спецпредставник Трампа – Кіт Келлог, попри те, що його приїзд тут недооцінили, сказав дуже чітко. Те, що озвучувалося, – це не якісь абстрактні поради. Це – пряма декларація: ніякої “вольниці” більше не буде. Буде порядок. І контролювати це будуть саме європейські партнери – ті, до кого ми апелюємо, з ким хочемо працювати, хто створив під нас інституції, хто передав нам мільярди. І от саме тому я не бачу – навіть для тих, хто дуже хоче – можливості маніпулювати внутрішньою ситуацією. І думати, що це все якось зійде з рук.
– На вашу думку, якщо вже завершувати тему САП і НАБУ, хіба українська влада не обговорювала це питання з Кітом Келлогом?
– Ні. Це питання не обговорювалося. Ні з європейцями – і це видно з їхньої реакції. Ні зі Сполученими Штатами – і це ще очевидніше з їхньої відповіді. Це було внутрішнє рішення. І головна мета цього рішення – створити певний інформаційний тиск. Втягнути першу особу держави у з’ясування стосунків. З одного боку – органи, прописані в Конституції. З іншого – структури, які діють поза конституційним полем. Це чіткий вододіл. І хто б що не казав, але це читається. Брифінги, заяви генпрокурора, голови СБУ – усе це свідчить: так, саме це і було головною лінією поділу. Все інше не витримує жодної критики. Обшуки? Аргументація? Ну, давайте чесно – там немає серйозних аргументів.
– Переходимо до чергового “Стамбула”. Представники української влади певний час стверджували: цей формат – безнадійний. Навіть генсек НАТО Рютте і канцлер Німеччини Мерц говорили, що це просто затягування часу і нічого більше. І от знову: маємо “Стамбул”. Як ви вважаєте, для чого він нам? Це знову лише гра для Трампа? Бо росіяни заявляють: “Ми їдемо, але нічого конструктивного не чекаємо”. Тобто як і перший, і другий “Стамбул”, це знову якась показуха для одного американського глядача?
– Все, що ви сказали, має сенс. Ба більше, я додам: це просто продовження операції ФСБ під назвою “Гра в Дональда Трампа”. Це затягування, маніпуляція, а ще спосіб уникнути відповідальності. Вони використовують переговорний процес, щоб уникати кримінальної відповідальності для окремих посадових осіб. Під виглядом обміну військовополоненими туди затягують і цивільних, і дітей – фактично заручників. І все це мало б бути визнано воєнними злочинами. Але замість цього ситуацію загладжують. Та й хто ці люди, які беруть участь у переговорах? Їхній політичний статус не дозволяє ухвалювати жодних рішень – це треба прямо декларувати.
Щодо української позиції: у цьому контексті мають бути синхронні дії Вашингтона, Брюсселя і Києва. Так, Брюссель каже: треба вести діалог. Вашингтон теж каже: діалог. Добре, ми покажемо, що ми його ведемо. Але всі розуміють – він безрезультатний. Україна – за дипломатичне вирішення, за припинення вогню. Але й ви, і ми знаємо: результату не буде. Хочете переконатись самі – переконайтесь. Ви ж тільки шість місяців як за кермом. Я ж у Мінську наслухався того: “Зробіть це, і в нас з’являться аргументи”. На певному етапі я просто казав: “Ні, не хочу марнувати час. Я цього робити не буду”. Це добре відома мені технологія: їдьте, говоріть, а ми потім скажемо – бачите, Росія не хоче. Це було зрозуміло з самого початку, коли ця фюрерська банда заговорила про “повернення до Стамбула”. Я тоді ще казав: “А чому не до Мінська? Чому не до Нормандії?” Усе це – просто спроба Кремля перетягнути час і дожити до Дональда Трампа. Вижити до Трампа.
– А ми можемо якось зламати цю російську гру під назвою “Стамбул для Трампа”? Чи це така собі “пропозиція, від якої не можна відмовитися”?
– Зверніть увагу: як тільки Трамп почав хоча б словесно розвертатися в бік України – одразу активізувалася тема справи Епштейна.
– Я хотів це запитати трохи пізніше…
– Окей, але це не випадковість. Це треба тримати в полі уваги. Далі оці “славетні 50 днів”, які озвучують як ультиматум, – це, по суті, усне звернення. Бо що буде за 30, не те що за 50 днів – ніхто не знає. Ще один важливий нюанс: Москва мовчить. Так, щось бурмоче Пєсков, Медведєв щось істерить, але Путін мовчить. І вже з’явилися обережні реверанси на адресу Трампа. Почали знову “їздити по вухах”. І не минуло й десяти годин, як Трамп уже говорить: “Не треба стріляти по Москві”, “Жодної дальнобійної зброї не буде”, “Повернімося до $350 млрд”. Це все повернення до статус-кво початку його президентства.
– Завершуючи тему переговорів – рішення Росії відправити ту саму делегацію в Стамбул чітко демонструє: Путін і далі показує, що він хоче. На ваш погляд, які передумови повинні скластися, щоб він пішов на угоду? Це виключно військова поразка Росії чи щось іще?
– Лише сила. І вона може проявлятися в різних формах:
– перше – це ППО і ПРО;
– друге – вдалі операції на фронті;
– третє – удари по території Росії у найболючіші точки: виробництво безпілотників, балістики, крилатих ракет, і ці сегменти треба бити.
І ще: інфраструктура. Законні військові цілі – це дуже важливо, над цим слід працювати. Росія надто велика, щоб не мати болючих точок. Їх треба виявляти з партнерами й тиснути. І не забувайте про “сірий флот”, що перевозить нафту Балтійським морем. Його перекриття – це серйозний крок. 18-й пакет санкцій уже створює підстави для таких дій. Треба тиснути.
– Справа Джеффрі Епштейна. Складається враження, що у Трампа багато внутрішніх проблем, які стосуються простих американців, а виправдовується він зараз фактично лише справою Епштейна. На початку MAGA (рух) казали, що це все вигадали демократи, щоб завалити Трампа. А зараз MAGA вимагає оприлюднити файли. І Палата представників, схоже, нервує: спікер Джонсон її навіть раніше відправив у відпуску. І прямо сказав: не дамо демократам влаштувати спектакль. Ви вважаєте – це не випадковість? Саме зараз, коли Трамп трохи змінив риторику щодо України й Путіна – і тут знову “вибухає” справа Епштейна?
– Це абсолютно не випадково. Хто хоче зрозуміти прямий зв’язок між справою Епштейна й поворотом Трампа в бік України – мусить глибше копнути. Є два ключових жіночих імені: Ґіслейн Максвелл і Івана Зельнічкова, вже покійна дружина Дональда Трампа. Унікальні фігури. Ґіслейн – донька Роберта Максвелла, уродженця Солотвина, справжнє прізвище – Гох. Мати – Слоніц. Роберт був депутатом британського парламенту, зустрічався з Брежнєвим, перекладав його трилогії, постачав зброю Ізраїлю в 1948 році – радянську, сталінську. Обидві – родом із Чехословаччини. Обидві – пов’язані з КДБ. Івана була “підсаджена”, завербована ще до еміграції. Її “виводили” через Австрію, фальсифікували документи. Але головне – це система “медових пасток”. Коли в Британії почали спливати судові справи, стало зрозуміло, що ця система була перенесена в США. І Дональд Трамп, і Джеффрі Епштейн – були в цьому по вуха. Там усе дуже серйозно. І коли ця справа дійде до суду, стане зрозуміло: якщо Ґіслейн заговорить – Трамп “розтане” як лід. Але не лише він. Там – прірва. Те, що втягнуло в себе стільки впливових фігур, що американське суспільство може просто не витримати. Але ж оприлюднювати доведеться. І тепер уже і демократи кажуть Трампу: “Ну, ти ж обіцяв – оприлюдни!” А там – такий обсяг, що невідомо, як далі жити. Знаєте, я сам собі ставлю питання: після всього, що може стати надбанням громадськості, – чи здатні Сполучені Штати як держава витримати це і залишитися цілісними? Якщо мої припущення хоча б наполовину відповідають реаліям, то Трампу буде дуже важко. І я не вірю в те, що він через це випробування пройде. Скоріше, я вірю в те, що це закінчиться імпічментом для нього.
