17/08/2016
0З ДЕСЯТОК РОКІВ ВІДДАВ Я СВОЇЙ ПЕРШІЙ І ТАКІЙ РІДНІЙ РАДОМИШЛЬСЬКІЙ РАЙОНЦІ ПІД БЛАГОЗВУЧНОЮ, НЕЗАПОЛІТИЗОВАНОЮ НАЗВОЮ "ЗОРЯ ПОЛІССЯ" ТА МІСЦЕВОМУ РАДІО.
Так-от, відвідини лісомисливського господарства завжди були і є для мене найкращою, найбажанішою світлинкою.
А ще саме там мені доля подарувала першу, а затим таку бажану (мало не щотижня) зустріч з людиною-легендою, воістину керівником від Бога Андрієм Івановичем Філіповичем (на жаль, уже покійним). Саме за період його керівництва лісгоспом це підприємство по праву зайняло і до цього часу займає в області в цілому та й у галузі зокрема провідне місце практично по всіх техніко-економічних показниках, досягненнях у соціальній сфері. Це саме за Філіповича в лісомисливському господарстві було відкрито перший в Україні унікальний музей фауни і флори. Саме тут знайшовся спеціаліст-самородок з рідкісною професією таксодерміст, котрий з туш загиблих звірів, птахів та комах виготовляв такі правдоподібні опудала, що важко було на перший погляд відрізнити їх від живих.
А як вільно жилося в лісах тоді, при Філіповичу, і живеться нині диким звірам і птахам, котрих регулярно, особливо взимку, підгодовують спеціально вирощеними для цього кормами…
Взагалі найбільша гордість Радомишльського спецлісгоспзагу – це його численні працьовиті та дуже шановані сімейні династії. Як-от Кузмичів, Блажків, Самоплавських, Щируків, Гуменюків, Сулімів, Олійників, Ткачуків, Масних…
До речі, на прикладі останніх, за порадою нового талановитого очільника Радомишльського ЛМГ Івана Васильовича Дмитренка, і розповімо про звитяжну спадкоємність саме цієї сімейної династії.
Так, глава її Іван Йосипович Масний народився ще в далекому 1879 році. Пропрацював усе життя в Радомишльському лісництві лісорубом. Робота ця була ой якою важкою! Бо не було тоді зручних бензопил, усе робилося вручну, за допомогою звичних на ту пору сокири та пилки. Разом з дружиною Іван Йосипович виховав, дав путівку в життя аж вісьмом діткам. Гідними вони стали продовжувачами сімейної династії Масних.
Його син Микола теж на перших порах продовжував справу батька, працював лісорубом, а згодом перейшов в автогараж.
Онук Івана Йосиповича Анатолій Масний розпочав свою кар'єру в лісгоспі учнем токаря, затим вивчився на механізатора. Відслужив в армії – і знову в лісгосп. Спочатку трактористом, а затим очолив місцеву тракторну бригаду. За звитяжну працю відзначений орденом "За заслуги ІІІ ступеня". Без відриву від виробництва закінчив Малинський лісотехнікум. Нині – на заслуженому відпочинку. До речі, і його дружина Ніна Василівна теж по суті пов'язана з лісом. З 1981 року завідувала складом паливно-мастильних матеріалів та запчастин до лісопереробної техніки.
А ось донька Масних Лариса хоч і не пішла по батьківських стопах – працює вчителькою хімії та біології в школі, та все ж до лісу теж має відношення, бо очолює на громадських засадах шкільне лісництво.
Ну й нарешті сьогоднішня гордість Радомишльського лісомисливського господарства – син Анатолія Масного Віктор. Він уже безпосередньо причетний до лісової справи, бо займає надзвичайно важливу посаду начальника відділу лісового господарства ДП "Радомишльське ЛМГ".
…Ось така вона, славна історія сімейної династії лісоводів Масних. З таким же задоволенням міг би розповісти і про членів вищезгаданих сімейних династій радомишльських лісоводів.
Хочеться перефразувати знаменитий вислів "Козацькому роду нема переводу" на "Сімейному роду радомишльських лісоводів немає і ніколи не буде переводу"…
А це представник ще однієї працьовитої лісової сімейної династії з Радомишльщини Дмитро Степанович Опанасенко. Ветеран праці, котрий понад 50 років працював лісником у Білківському лісництві. Нагороджений нагрудним знаком "Відмінник лісового господарства України".
Народився в с. Раївка Радомишльського району у 1939 році. Ще дитиною працював у Білківському лісництві, а вже офіційно почав трудитися там з 1960 р. У 1971 р. закінчив Малинський лісотехнічний технікум. Дружина Любов Іванівна довгий час працювала тут лісокультурницею. "Несолодко живеться ліснику, адже людей в окрузі все меншає та меншає. Колись, у 1920 році, у моєму рідному селі проживало 1125 душ, сьогодні – лише 38 осіб. Добре, що школярі допомагають. Адже в ліс треба вкладати не тільки душу, а й щоденну копітку, а іноді навіть непосильну роботу. З людьми завжди треба жити по-людськи, тоді й буде робота", – ось так ніби й по-простому, але мудро мислить Дмитро Степанович.
