09/12/2024
0Що таке доля? Це історія життя людини, того, що їй судилося пережити. Можна в неї вірити чи не вірити, але іноді відчуваєш майже фізично, що ось це та ось те мусило з тобою статися, бо інакше бути не могло.
Так склалося, що доля звела мене з Миколою Івановичем Романюком.
Коли я працював у Вендичанах лісничим, до мене приїхав товариш і попросив, щоб я йому порадив, як влаштувати на роботу його молодшого сина. Товариш мені допомагав, коли я працював лісником. З цим запитом я звернувся до нашого селищного голови, Віталія Станіславовича Котовського, а він мені каже, ти чого до мене прийшов, у нас в районі працює твій земляк, нормальний чоловік, який це питання вирішить дуже легко, його всі поважають.
Земляка я не знав, хто він і з якого села, не знав, що він керує СБУ. До таких структур, як міліція і КГБ у мене було дуже обережне ставлення, я старався їх обходити десятими дорогами. В армії, працюючи в штабі писарем, мав не зовсім приємну розмову з кагебістом, який був у нашій ракетній частині. Він мене тоді звинуватив у тому, що знайшов мою копірувальну бумагу на сміттєзвалищі. Я йому не вірив, бо намагався дотримуватися суворих правил.
Після тієї розмови у мене склалося неприємне враження про КГБ. А міліція не раз приїздила до мене у ліс на полювання, і після пиятики ті так звані правоохоронці починала стріляти навмання, куди бачила, і по дерев’яному туалету, і по хліву, а найгірше – по живих деревах. Тому я взяв для себе за правило з ними не приятелювати.
Коли Україна стала Незалежною, в народу нібито з’явилося більше довіри до таких структур. Мені в роботі на перших порах дуже допомагали прикордонники. Їхній командир Колесник Микола Григорович надавав моєму лісництву КРАЗи, щоб вивезти з лісу за тиждень до кожного пенсіонера і працівника аж цілих 800 м3 паливних дров. То була дуже суттєва підтримка. Директор нафтобази Рудий Мирослав Іванович часто давав на лісництво без передоплати на моє слово пальне. Тоді його навіть колгоспам виписували по 200 літрів. При тих економічних труднощах посеред кризи 90-х, як не дивно, кожен намагався допомогти один одному бартером або ж просто так з подальшим розрахунком. І, маючи такий досвід, я поїхав до управління СБУ. В районі, тобто у місті Могилів-Подільський, я часто бував, зазвичай транзитом – то у Ямпіль, то на свої лісові угіддя, Бронниці, Карпівки, Козлова, Лядови, Липчан.
Управління СБУ я знайшов не відразу, трохи поблукав. На прохідній мене пропустили, при тому лише запитали посвідчення, записали прізвище і мету візиту в установу. Секретарки в начальника я не бачив, лише на другім поверсі одні його двері. Перед тими дверима я просидів більш як пів години, люди у формі заходили і виходили. У мене час був обмежений роботою, тому я подумав, що буду шукати інший шлях допомогти товаришу, і вийшов на вулицю, сів у свого Бобіка – ГАЗ 69 – і поїхав на базар, у центр міста, купити помідорів. На базарі ледве добрався до продуктових прилавків, бо там було, як завжди, людно. Коли добрався крізь базаруючих у центр ярмарку, тут хтось легенько торкає моє плече. Повертаюся, а переді мною якийсь війсковий у формі, в кашкеті з козирком, запитує мене, чи я Григорій Андрійович. Я відповідаю, що так. Він каже мені, що Микола Іванович просить вас, щоб Ви до нього зайшли. Я його запитую, як ти мене тут знайшов серед натовпу, а він каже, така у мене робота.
Я повернувся в управління СБУ, познайомився з Миколою Івановичем Романюком, попросив його, щоб придивився до сина мого товариша, допоміг йому із працевлаштуванням. Він все повирішував, вирішив долю молодої людини, яка тепер допомагає іншим людям і відомий своїми гарними справами… Після того я з Миколою Івановичем ще зустрічався декілька разів на Могилівщині. Мене тоді вразило, що не кожен керівник такого рівня буде допомагати простій людині.
Про те, яким був Микола Іванович, говорили на його поминках. Говорили, яким він був уважним, врівноваженим, що всім допомагав, колеги по роботі дуже добрими словами згадували його. Коли я бував у Барі і до нього не заходив, він мені дорікав цим. Хоча ми й так часто зустрічалися, і він мене не раз з Ніною Петрівною приймав у себе вдома гостем.
В 1998 році я перейшов працювати до себе на батьківщину у Барський район. Микола Іванович директорові лісгоспу Г.Лащенко дав на мене хорошу рекомендацію, як кажуть, замовив добре слово, бо вони були добре знайомі. У 2002-ому році повернулися жити до Бару, на малу батьківщину до своїх батьків і Романюки.
Микола Іванович не раз приїздив до нас у ліс, ми з ним і його дітьми грали у футбол, то були незабутні зустрічі. Одного разу син Миколи Івановича, Коля, коли ми залишилися наодинці, за розмовою мені сказав: «Григорій Андрійович, з вами скучно, з моїм татом цікавіше». І то була правда, Микола Іванович був цікавою людиною, як для своїх рідних, так і для людей з якими спілкувався.
То були прекрасні часи, коли ми дорослі грали в рухливі ігри з нашими дітьми, а між тим спілкувалися за столом на природі.
Микола Іванович, як директор Фонду соціального страхування, разом з Головою районної Ради завжди вітали колектив Ялтушківстького лісництва з професійним святом, було приємно і назавжди запам’яталося. Він був природженим оратором, умів тримати аудиторію, говорив не кваплячись, розважливо, з цікавинкою, продумуючи кожне слово. Завдяки таким зустрічам мені в районі можна було вирішити якісь важливі для колективу питання, наприклад, ремонт доріг до кордонів лісників.
Він мене завжди надихав, морально підтримував, як тоді, коли я працював, так і тоді, коли був безробітним.
З буденними клопотами, роботою на держслужбі нам не дуже часто випадало тоді зустрічатися, але коли з цим щастило – то було завжди цікаве живе спілкування. Я неодноразово помічав, що Микола Іванович завжди дуже піклувався про батьків і трепетно ставився до своїх дітей. Він любив розповідати, як його мати, коли працювала в Гулях бригадиром, одного разу поверталася з Біличина в Гулі лісом й зустріла вовків, і просиділа від страху на дереві до півночі. В ті часи молодь часто ходила по лісах і вдень, і вночі… Микола Іванович розповідав, що саме у Гулях їх батьки Наталя Федорівна та Іван Григорович познайомилися і одружилися. Тому село Гулі і Біличинський ліс притягували, манили його до себе. Тому він часто любив збирати саме у цьому лісі гриби. А я тут у цьому лісі виріс, провів своє дитинство і знаю, де росте кожне дерево, кожен гриб, тому у нас були спільні інтереси, спільні думки.
Наші батьки пройшли Другу світову війну простими солдатами і Микола Іванович неодноразово розповідав про батька, що саме завдяки його авторитету, авторитету батьків, простих колгоспників, він потрапив на службу у війська спецзв’язку НДР, а потів навчався у Вищій школі КДБ. Хоча все було не так просто на перших порах. Він розповідав, що коли направили туди на навчання, і послухав чим їм в майбутньому доведеться займатися, то вже зовсім був нерадий, думав, як би поїхати назад додому. Тоді цілу ніч не спав, думав, що робити. Але там в гуртожитку йому трапився позитивний хлопець з Середньої Азії, який його підбадьорив, сказав, що не обов’язково робити все саме так, як каже інструкція…
Про свою роботу, про навчання мені Микола Іванович багато років не говорив, ми ніколи цю тему не чіпали. Лише останніх декілька років Миколі Івановичу дуже хотілося виговоритися, розповісти, що у нього на душі. Він казав, що та робота, якій він віддав більшу частину свого життя, нелегко далася його сім’ї, особливо дітям, вони завжди мали тримати себе в жорстких рамках, щоб нічого зайвого не сказати ні в школі, ні друзям, і це впливало на характер дітей. У них не було дитячого простору, дитячих пустощів. Важко переносила сім’я неодноразові переїзди до нового місця роботи, облаштування побуту. До того ж сім’я Романюків пережила страшну трагедію, нещасний випадок стався з дев’ятирічним сином Ромою. Щороку Микола Іванович просив у мене перед новорічними святами або гілочку хвої, або ялинку, щоб вшанувати його пам’ять, покласти на могилу сина символ Різдва…
Розповідав Микола Іванович, як йому керівництво пропонувало нову посаду, але він від неї відмовився. Його викликав начальник КГБ, і почав вичитувати Миколу Івановича, що він не хоче переїжджати в інше місто через могилу сина, а дослівно, через «свого малого пиздюка». Тоді Микола Іванович взяв цього генерала за комірець, підняв його з крісла і назад грюкнув ним об те крісло так, що тому аж очі вилізли на лоба з переляку. Потім повернувся і вийшов з кабінету.
Думав звільнять, але наступного дня цей генерал сам у нього попросив пробачення.
Таким він був – Микола Романюк. Більше як чверть століття нашого знайомства я не почув від нього жодного поганого слова. Він любив жартувати, але якось виходило у нього дуже культурно, неїдко й негрубо, так навіть по телевізору не жартують різні квартали. Напевно, це не лише школа КГБ, де він навчався спочатку на дипломатичному відділенні, потім на розвідника, але виховання батьків ще із дитячих років, щось вроджене, наше українске.
А ще Микола Іванович любив сад. То була його стихія, і це недивно, адже перша його спеціальність – агроном-садівник. Мати в молоді роки працювала в колгоспі бригадиром. Він піклувався і про свій сад, і про батьківський, що у селі.
У моєму саду ростуть дуже смачні грушки від Миколи Романюка. Колись він мені подарував живці, каже, бери, колись мене пригостиш грушкою, тепер вже почали родити, дуже гарні сорти. А це в минулому році Микола Іванович побачив у мене виноград, каже прикопай гілочку цього сорту, хочу посадити такий собі. Він розумівся на винограді, як і на грушах та яблунях.
Я навесні виконав його настанову, але тепер думав, викопаю восени, нехай рідні посадять на його честь, на добру пам’ять.
Пригадую, як я залишився без роботи, як було важко мені і моїй сім’ї, тоді я побачив, хто мої справжні друзі, а хто – не зовсім… Коли бував по справах у місті, то іноді заходив до Миколи Івановича, він пригощав мене кавою навіть тоді, коли був зайнятий. Якось я зустрів його перед управлінням сільського господарства вкінці робочого дня і ми стали про щось говорити, і тут виходить «на вєсілє» один чиновник, і говорить Миколі Івановичу, вказуючи на мене: ти можеш з ним більше не говорити, бо він вже ніхто, він не лісничий.
Микола Іванович мені каже, не звертай увагу, бачиш, він п’яний, крім того, що патрати кури, він більше нічого не вміє. Я того чоловіка майже не знав, але пам’ятаю, як за рік до цього він у залі мерії, як і всі делегати голосував за мою кандидатуру першу у списку до обласної ради. То було одноголосно, і цей чиновник, член Аграрної партії, також голосував за мою кандидатуру. То був час, коли лісників заганяли у різні партії, а потім у депутати.
Бувало, я заходив до Миколи Івановича на роботу, коли він працював директором фонду соціального страхування у Бару. Його кабінет спочатку знаходився на першому поверсі мерії, а потім його фонд переселили на другий, а на першому засів мер міста. Я неодноразово бував у місті, у різних справах. Коли приїжджав автобусом, то часто заходив до Миколи Івановича не лише, щоб зайти до вбиральні у мерії, але й щоб поспілкуватися з ним. До речі, так і немає до сьогодні у центрі міста нормальної вбиральні. Одна, десь 60-х років, інша на автобусній, приватна, 70-х…
Одного разу я зайшов у кабінет до Миколи Івановича, а там сидить чорний чоловік у чорному костюмі, у чорній краватці і білій сорочці. А біля нього якийсь портфель. Чи то його доля так понівечила, чи він сам такий по природі, але він мені видався дивним. Коли той вийшов, Микола Іванович бере та й мені каже, що це дуже розумний чоловік, він знає багато різних іноземних мов, він наш земляк, який колись закінчив школу КГБ, працював у Львові начальником. Він у 80-х роках нашого майбутнього голову Верховної Ради Парубія бив у стіну головою, щоб той писав пояснення, коли той ще був молодим пластуном. Тепер він бідно живе, сам у селі, далеко від райцентру і доля його дуже покарала.
Але загалом Микола Іванович намагався ніколи мені про свою роботу не розповідати і не допитувався в мене про мою. Іноді у лісі, коли збирали гриби, він щось цікаве міг сказати, але здебільшого про роботу ні слова. Вже останні два роки Микола Іванович мені хотів багато чого розповісти, але я його просив, щоб ми на це виділили окремо час, у невимушеній атмосфері.
Але чомусь постійно не вистачало того часу.
Пам’ятаю, останній рік Микола Іванович у лісі на грибах уперше так відверто заговорив і розповів, як вони у Могилеві на митницю підсадили майора СБУ під виглядом безхатченка з тягою до чарчини, обідраного, який там весь час вештався, зарослим у фуфайці, допомагав митникам прибирати, а потім через нього вони виявили великі зловживання на митниці. Потім він мені розповів, про що я був дуже здивований, як вони слідкували за вирощуванням наркосировини у лісі, як протягом літа фіксували на камеру усі операції, а згодом восени їх затримали, вночі під дощем, коли вони перевозили зібраний урожай в інше село Борщівці. Виявляється, що наркосировину вирощували серед того лісу, за який я відповідав до переходу в Ялтушківське лісництво, і що керував оцим усім майор міліції, який за це відсидів 8 років. Для мене то була дивина і я дякував Богу, що все те сталося не при мені.
Микола Іванович дуже любив тихе полювання, я йому показував найкращі грибні місця у Біличинському лісі. Саме під час лісових прогулянок він пригадував свою роботу, своє спілкування з відомими людьми. Одного разу я кажу Миколі Івановичу, що мені подобаються пісні у виконанні Іона Суручану, а він мені починає розповідати, що давно добре його знає і що того не так давно зустрічав у Хмільнику, той сам до нього підійшов, упізнавши, і розповідав йому про свої болячки. Наступного разу я пригадав українську співачку Надію Шестак. Виявилося, що він і її добре знав і її чоловіка, генерал-лейтенанта, заступника Голови Служби безпеки України Крутова Василя Васильовича, котрий в свій час до нього приїжджав на перевірку.
Бував у Могилів-Подільську і Леонід Деркач, тодішній Голова СБУ. Розповідав Микола Іванович, як той приїхав восени, коли була сльота, сам маленький, але в довгім пальто, моднім у 90-х, і захотів пройти на сторону Молдови, через знаменитий міст Дружби. Звичайно, наші прикордонники їх удвох пропустили, а на тій стороні вони зайшли в їх митницю, а там один молдован сидить. Вони йому кажуть, що хочуть пройти на їхню сторону, а він у відповідь: платіть по сто доларів. Деркач йому каже, дай я передзвоню, а він – сто доларів. Тоді Деркач витягує посвідчення і каже: клич начальника. Виходить з других дверей начальник, такий високий, зростом, як Микола Іванович, і спросоння запитує, що треба. Деркач йому тикнув своє посвідчення і вимагає перезвонити в Кишенів до свого колеги. Той здоровань падає перед щуплим Деркачом на коліна і просить не дзвонити, каже пожалійте нас, у мене троє дітей, що я буду робити, я вас пригощу натуральним вином. За дружбу випили з ними вина і взяли по банці із собою. Так і несли ті банки через міст Дружби.
Тоді були непрості часи у відносинах між нами і Молдовою, з їх Придністров’ям, і саме таким стосункам вдалося уникнути конфлікту у нашім районі, навіть при тому, що цей район багатонаціональний. Стриманість і дипломатичне виховання М.Романюка уберегло нас від багатьох проблем.
Ще мені пригадується поїздка з Миколою Івановичем у Ямпіль. Тоді мені потрібно було їхати у Ямпіль, адже я там колись працював, там був головний офіс, контора ЛМС, а згодом лісгоспу.
Про свої наміри сказав Миколі Івановичу, він каже: мені туди також потрібно, у мене там є справи. Запланували, так і поїхали.То був десь 2004-2005 роки. Тоді ще і контора, і господарські споруди, цехи були цілі, хоча вже були перші ознаки розвалу – все стояло ніби завмерле, в очікуванні чуда, а його в подальшому не сталося.
Того дня я зустрівся зі своїми колишніми колегами по роботі, відвідав могилу свого друга Василя Паточинського, з яким навчався у Києві на лісфаку. Микола Іванович займався своїми справами, а вже ввечері поверталися разом додому. Друзі Миколи Івановича нас провели до межі Ямпільского району, пригощали, затягнулося це десь до опівночі. Коли поверталися назад, на виїзді з Могилів-Подільського зупинила в повному екіпіруванні ДАІ. Микола Іванович відкриває дверцята зі своєї сторони і відразу дуже чемно, дипломатично їм доповідає: хлопці, мене друзі пригостили вином, а за кермом лісничий не вживав його, можете перевірити. Вони ошарашені такою відвертісттю, приклали руку до картузів і без перевірки побажали щасливої дороги.
Чому мені це запам’яталося? Тому що на протязі двадцяти років роботи лісничим, і до того, і після того на всіх щаблях лісовода, мені доводилося в період полювання щонеділі виїзджати у рейди контролювати лісові угіддя від браконьєрів, перевіряти мисливські документи, і більшість чиновників часто вела себе похабно, зверхньо, з погрозами. Це лише при тому, що ти попросиш документи, а коли ще є порушення, то можеш очікувати що завгодно. Микола Іванович в таких ситуаціях вів себе скромно, ввічливо, як приклад для сучасних чиновників і бізнесменів з мішками валюти, які не поважають роботу ТЦК, правоохоронців.
Також розповідав мені Микола Іванович, як, будучи молодим працівником районного КДБ, у нього були малі конфлікти з тодішнім першим секретарем району, як той йому погрожував, пригадував підпал костелу у селі Снітків. А що ж трапилося тієї ночі, коли був підпал? Йому доповіли, що у Снікові горить костел і він виїхав на місце злочину, там з’ясував через своїх людей, що злочин вчинили два чоловіки, в тому числі один бувший співробітник міліції. Для себи в голові намалював всю історію злочину. Пригадував, як повернувся тоді після пожежі змореним і під ранок лише у чотири години ліг спати, але тут же до нього в квартиру подзвонив начальник міліції і сказав, що спіймав з гусаком п’яного, котрий його особисто знає, і знаходиться з тим гусаком у автомобілі. Довелося вставати, спускатися з квартири до підїзду будинку і підтвердити, що та людина дійсно на них працювала (а це був журналіст), який сидів у начальника в авто. Але, звісно, ніхто тому журналісту не давав завдання красти гусей – це було його добровільне клептоманське бажання… І тоді ж, у ті ж дні, дуже «оперативно» спрацювала міліція, коли почула запах смаженого, коли дізналися, що про їх злочин з підпалом відомо. Тепер ми знаємо, що була спеціальна таємна постанова ще від 1969 року про знищення наших соборів, храмів, наших українських святинь та культурних пам’яток. А тоді мало хто про це знав…
Принциповість, уміння працювати з людьми були характерні для Миколи Івановича.
Звичайно, він міг принести багато користі людям, працюючи на вищих посадах, які йому пропонували. Наприклад, як от голови СБУ у Миколаївській області. Але Микола Іванович дуже любив свою батьківщину, батьків, свої сади, своє село Гавришівку, його краєвиди, краєвиди Дністра, які він добре знав. Восени, перед повномаштабним вторгненням, ми організували рибалку на Дністрі. Микола Іванович запропонував Рудківці, там гарні краєвиди, там у нього тезка товариш . Поїхали командою Микола Іванович, я, мій двоюрідний брат Олексій та його син, мій племінник (тепер Герой України посмертно) Богдан Микуліч.
Богдан вправно кермував автомобілем, везучи нас на відпочинок, а потім цілий день сидів біля вудочки. А нам, стариганям, рибалка набридла, і хоча вода вже була прохолодна, але ми вирішили скупатися. Першим поплив Микола Іванович, я за ним, але пропливши метрів десять, я повернувся до берега, відчув велику глибину і холодну воду, а Микола Іванович поплив далі, ген-ген, аж до протилежного берега. Я йому кричав, щоб він повертався, але він чи то не чув, чи не звертав уваги, повернувся лише тоді, коли рятувальники біля нього почали плавати.
Чому я пригадав цей випадок, тому що якихось три роки тому Микола Іванович був у хорошій фізичні формі. Поверталися ми тоді з Дністра пізно увечері, я залишився вдома, а вони поїхали далі до Бару, де Микола Іванович їх пригощав кавою…
12 липня 2023 року біля Кліщівки Богдан, боєць 3 ОШБр, загинув як герой, захищаючи нас, а 12 червня 2024 року пішов у вічність Микола Іванович.
Пригадав я, як 26 березня телефонував мені Микола Іванович і каже, ну як таке може бути, вчора з самого ранку у мене телефон не змовкав, десь до сотні вітань з усієї України, в тому числі генералів, а від тебе так і не дочекався. Ти що не знав що 25 березня День СБУ? Кажу йому, вибачте, не знав, телевізор не дивлюся, газети давно не виписую. Він каже, ну як так можна, я все добре пам”ятаю і записую в свій записничок, який у мене вже багато років…
Таке відчуття, що сам Бог зводить нас з певними людьми тому, що в даний момент вони потрібні в нашому житті, вони щось нам підказують, вчать, підтримують, ведуть до світла й до розуміння життя і самих себе… Озираючись назад, я розумію, що немає жодної людини, з якою я б не відчував певний зв’язок, яка би не навчила мене чогось, яка б не зіграла в моєму житті важливу роль… Але були ті, хто грав головні ролі й виділялися на фоні інших. І таким був Микола Іванович. Він виділявся. Він був моїм кращим товаришем багато років. Більше в мене таких не буде. Бо слова про те, що немає незамінних людей – брехня. Найважливіші люди в нашому житті завжди незамінні. Але як добре, коли вони є. І як гірко та важко їх втрачати.
