14/11/2008
0
На слова про депресивність Полісся в Залізниці вам розсміються. Свою «депресію» тут успішно долають невтомною працею. От і виходить, що в невеличкому населеному пункті, який загубився в лісах Любешівщини, понад 30 пилорам, три меблевих підприємства, кількадесят «точок», де заготовляють ягоди й гриби… Тут живуть цілі родини бізнесменів, тут їздять фурами та джипами, будують оселі та народжують дітей. У Залізниці не плачуться і на життя не нарікають. Хочете вірте, а ні – перевірте!
– Ви проїхалися селом… А чи бачили де лавочку? – сходу запитує, усміхаючись, сільський голова Галина Римарчук. І сама ж відповідає: – То й не побачите! Бо в нас їх нема: сидіти в Залізниці не звикли, тут зранку до ночі всі в роботі. Навіть у вихідні можете нікого вдома не застати.
Робота – не вовк, тому мешканці її й не бояться. Чи не через це населений пункт, що за 10 кілометрів від районного центру, до вимираючих не належить. А якраз – навпаки… У чому секрет, ми й поцікавилися першим чином у керівника місцевого органу влади.
Все ж головний антидепресант для їхньої сільради (а це Залізниця, Міжгайці та Лобна), каже Галина Римарчук, – бізнес. Ні, заводу з іноземними інвестиціями тут нема. Рятують свої ж, місцеві. Ті, хто з діда-прадіда мешкає на сільських просторах. Хто?
– На території ради зареєстровано 29 власників пилорам. У декого з них по два деревопереробні підприємства. Лише три такі структури, – розповідає Галина Петрівна, – не зареєстровані, але вони відкрилися недавно і вже готують документи. А вся справа в тому, що таке в нас село: як один, так і всі. Купив хтось пилораму – стало виходити, за ним інші потягнулися. Хоч зараз сильніші вже стали витісняти слабших. Конкуренція діє. А ще – у нас три підприємства, що виготовляють меблі (стінки, кухні, ліжка…). Нехай у хаті, в пристосованих приміщеннях, але працюють якісно і чесно.
Є в Залізниці сім’я, з гордістю зауважує головиха, де всі – підприємці і всі мають пилорами. Три сини, дочка, внук… І про жодного люди поганого слова не скажуть. Добре виховання дали дітям Петро та Марія Швайки, нині вже покійні. Навчили працю шанувати і землю рідну любити. Бо нема серед них таких, хто б не платив податки. Та й сільській раді допомагають: дошки які треба на ремонт чи школі чим посприяти, чи садочку місцевому. Хороші слова не жалкує Галина Римарчук і про сім’ю Дудків. Дружина весь вік пропрацювала дояркою, чоловік трактористом-передовиком був. Вийшов із колгоспу, першим купив трактора. Навчив справі своїх синів, тепер і вони, і донька у нього – підприємці. Теж надійна опора для Залізниці.
Один із місцевих господарів, котрий займається деревообробною справою, – Сергій Михальчук. Мешкає він у с. Міжгайці, що на території Залізницької сільської ради. Направду, дивувалася: в маленькому населеному пункті, де з установ діє лише ФАП, у жменьці охайних осель раптом виринають добротні новобудови, не гірші, як у передмісті обласного центру. Секрет у тім, каже Галина Римарчук, що люди, навіть ті, яким пощастило заробити більш-менш солідну копійчину, малої батьківщини не залишають. Так і наш співрозмовник на моє запитання, чому не перебирається принаймні до Любешова, лише усміхається:
– Ми народилися тут, звикли. Був скрізь і бачив: де люди роблять, там і мають, – запевняє Сергій Михальчук. – У селі ж добро не падає з неба. А чому робимо ставку на ліс? Бо землі неродючі, тому більш немає й чим зайнятися.
Не остання причина успішного ведення бізнесу на селі – вигідне географічне розташування. Адже довкола розкішні ліси, повні усіляких багатств. Як мати з того зиск, місцеві мешканці знають. Дякують, що можуть продати дари природи. Щороку гриби та ягоди приймають на двох десятках пунктів. От і ми завітали у відрядження саме в сезон журавлини, на яку теж щедрий цей край. У Залізниці сім фур, що займаються лише заготівлею картоплі, рахує Галина Петрівна. Йдеться не про «заїжджих гастролерів з Півдня», бульбу люди продають і своїм. Тим, кому довіряють і кого шанують.
Поважають тамтешні мешканці й свою головиху. Сама ж вона активно взялася за перетворення поліського села в ошатний населений пункт, що мав би насамперед гарний вигляд (бо зустрічають за одежиною) і розвинену інфраструктуру. Власне, у день нашого візиту на центральній вулиці саме робили дорогу. Чимало порогів довелося оббити енергійній представниці влади, аби цього домогтися. Про зміни, які задумала здійснити у Залізниці, Галина Римарчук може оповідати годинами, оптимізму сільському голові додає і надійне плече місцевих підприємців, які за рідні простори завжди горою стоять. А з миру по нитці – дивись, і добробут прийде.
– Я ж народилася в Рівненській області, – розповідає Галина Петрівна, – і село моє набагато більше, ніж Залізниця. Але народ там спивається, все занепадає. Тут же, якщо порівняти, – навпаки. Напевне, тому, що люди – інші. От і прикипіла я до цього краю, як кажуть, душею.
Може, комусь здасться наша розповідь надто оптимістичною… Звичайно, як і скрізь, у Залізниці теж не без проблем. Наприклад, у садочку надто тісно, а на черзі аж 72 дитини. Тамтешня влада мріє про лікарську амбулаторію та аптеку. Чимало мороки і з дорогами, щороку змушені мостити ями, бо пісок легко розмиває… Та труднощі у місцині, що свого часу завдяки густим лісам була вотчиною партизанського руху, звикли долати. З давніх-давен мешканцям Залізниці допомагає в цьому не лише вміння гарно працювати, а й відпочивати. З року в рік тут влаштовують масові гуляння, невід’ємним атрибутом яких є… гармошка. Мало в селі таких, кому незнайомий був би цей колоритний музичний інструмент. Із огляду на це, в Залізниці навіть свій міні-фестиваль організовують (про дійство «Грай, гармонь» і тамтешніх музикантів ми вже розповідали читачам). Тож, свою депресію це поліський населений пункт долає не лише в роботі, а ще й під музику. І, певно, у тому й весь секрет!
