18/09/2024
0Ця стаття, яку написала після перегляду вистави Леончика, змусила багатьох в Чернівецький музично-драматичний театр ім. О. Кобилянської скинути маски і показати свої справжні рила і свиняче нутро. С.И. /Заметьте что статья опубликована ровно два года назад. Она об ответственности исконно связанного с лесом народа за принципы и правила по которым он живет, за свою землю и за власть, которую он выбирает… М.П.)
В переддень професійного свята працівників лісу прем’єрна вистава Чернівецького театру «Карпатський раж», яка ніби на дуже актуальну тему про знищення лісів, 16 вересня знову пройшла в майже порожній глядацькій залі.
Творці вистави, їхні рідні і друзі мають своє пояснення, чому немає глядача. Мовляв, дипломна робота молодого режисера Дмитра Леончика – це «абсолютно нове слово в розвитку театру, надзвичайно сучасна, актуальна, метафорична вистава ДЛЯ ЕЛІТИ».
Тож далеко не кожний здатен її належно оцінити. Тільки «розумні, культурно освічені, МИСЛЯЧІ люди». Не захоплюватись витвором Леончика, який ніби на рівні кращих світових зразків, можуть тільки ті, хто нічого не розуміє в сучасному мистецтві взагалі і в театральному зокрема. Словом, культурно і розумово відсталі.
Скажу одразу: я – серед отих численних глядачів, кого в цій виставі радує одне – вона без антракту, а отже доводиться взяти себе в руки, додивитися до кінця, щоб уникнути ганьби виходити з зали посеред дійства (якісь зародки культурного виховання у нас все ж присутні, хоча багато хто після вистави не могли втримати емоцій і стиха говорили прямо в театральному фойє: «Це просто шок!»).
Що ж, не дано мені бігати, як Іван Гешко, співати, як Лілія Сандулеса, і сприймати виставу Леончика услід за Інгою Кейван і Романом Кухаруком як велику естетичну насолоду, сповнену метафор і міфічних занурень з виражальними засобами японського театру (це про дві в’язальні спиці, заколоті у зачіску мами Миколи-Лариси Попенко, чи що?), де превалюють традиції жанру Кабукі з елементами Дзьорурі та Но.
Такі тонкі матерії справді можуть розуміти і бачити лише посвячені естети. Якщо Інга так розуміє і бачить, то я, непосвячена, щиро і захопливо їй вірю.
І навіть сама починаю думати після прочитання її рецензії, що безкінечне тягання акторами на сцені модульних декорацій – це не просто пересування фанерних ящиків і ширм для облаштування простору нових мізансцен. Це – образний вираз світоглядного і цивілізаційного конфлікту між персонажами вистави, між людиною і Всесвітом (особливо, певно, гострого, коли ящики зіштовхуються, хоча це може просто актори вчасно не розминулися).
Але драматургія, виведена на сцену, ніколи не може бути якимсь «понад-сущним театральним дійством» (дехто з нечисленних критиків саме так характеризує «Карпатський раж»). Сценічні образи в усі часи і в усіх театральних школах і стилях – лише засіб сказати щось важливе (або просто цікаве) про нас самих.
Звичайно, можна зарозумно наплести, щоб потішити еgо Дмитра Леончика, що він ніби створив мистецький шедевр есхатологічних глибин Босха і Ніцше про ментальну кризу антропоцентризму і деструктивного впливу людини на соціум і довкілля з нечуваною досі сценічною авангардною естетикою, новаторськими стилістичними знахідками в невербальних ефектах.
Але історія, яку розповідають нам авторка тексту п’єси Ольга Мацюпа і режисер Дмитро Леончик, з усіма її конотаціями і проблемними питаннями – дивовижно проста, дивовижно правдива. Ось гуцули, ось їхні гори і ліси – дико багаті. І ось їх, гуцулів, принизливо злиденне життя посеред усіх цих природних скарбів.
Тому усе, що ми говоримо про цю історію і цю виставу, також має бути простим і правдивим. Не час і не місце для естетного випендрьожа.
Як пояснює Дмитро Леончик – це вистава про життя з рефлексією на сучасність. Можна сказати і так. Але це – рефлексія на сьогодення самого Леончика, і вона, на жаль, ущербна і неправдива. А тому і вистава – халтурна, коли митець береться за складні етичні питання без знання справи і без почуття відповідальності.
Замість того, щоб правдиво і чесно розібратися в причинах душевної внутрішньої порожнечі горян, їхніх злиднів, з тою самою вирубкою Карпат, і показати їх у своїй виставі засобами новітнього прогресивного театру (якщо ми вже говоримо про рефлексію на сучасність), замість цього режисер розводить трафаретне скиглення про бідне-нещасне життя гуцулів «у лютій природі» з лютими капіталістами і своїми бандиточиновниками в понятійних рамках примітивних шаблонів вже давно забутої радянщини.
У Леончика побиті горем гуцули – усі без винятку нещасні жертви обставин. Включно з Іваном Омеляновичем, власником нелегального бізнесу і очільником відділу екології (оце рефлексія!). У них хворі батьки, яких нема чим лікувати; знедолені діти, яким в рідних горах немає майбутнього.
Режисер, він же фактично автор драматургійного матеріалу, дає свої відповіді на «хто винен?» і «що робити?». Обидві – в дусі античної драми. Винні – коні. Тобто оті сторонні швіхофери і енси. А що робити? Втопити винних у Несамовитому озері, забити до смерті. А далі вибір – випити чай чи трунок, бо в кінці все одно потоп.
А це точно, що гуцули – жертви невблаганного року?
А це нічого, що усі лісоруби в горах – то не космічні прибульці (як у виставі), а ті самі гуцули. Інших немає.
Ганьба і біда не в тому, що їхні ліси, їхніх дочок купують і ґвалтують усякі там швіхофери і енси. Ганьба і біда в тому, шановний пане режисер, що вони, гуцули, самі продають з корінням свої ліси і своїх дочок швіхоферам і енсам. А потім ще й беруть безнопили і за копійку власноруч ці ліси вирубують, щоб за «чайною церемонією» розмазувати обличчям шмарки і сльози, нарікаючи на нещасну долю і прокляття богів.
Отакий він, карпатський раж, – якщо по-правді.
Богемному Леончику слабО зрозуміти, а тим більше показати зі сцени цю правдиву рефлексію на життя. Показати правдиві витоки «ментальної кризи, прогалин і дефіцитів» героїв вистави і усіх тих, кого вони уособлюють.
Тема дуже актуальна. Особливо зараз, коли гуцули здали свої карпатські ліси пройдисвітам, які нагло скористалися війною і вчергове круто на*бали горян (от чого справді раніше не було в нашому театру, то це стільки абсценної лексики у виставі).
При цьому горяни навіть не пискнули у відповідь, навіть не намагалися зрозуміти, хто тепер в їхніх лісах господарюватиме і на яку кістку вони можуть розраховувати від новітніх лісовласників і лісокористувачів.
Рефлексія рабів.
Таку правду в театрі не скажеш. Таку правду не говорять ніде. Куди простіше і зручніше розгортати на сцені брехливо міфічні наративи з елементами театру кабуко і з розумним виглядом розмірковувати про метафізичну битву, де поле битви – Карпати, і про її апокаліптичні наслідки.
Інго, то де той апгрейд?
«Карпатський раж». Дмитро Леончик. Чернівецький обласний музично-драматичний театр ім. Ольги Кобилянської.
