29/08/2024
0“Зацепился” за страничку в фейсбук Григория Гомеля и нашел ещё одну статью, которую не могу не опубликовать… Прошу извинения за то, что, вероятно, не всегда правильно размещал фото. На них многие их тех “лесных мушкетеров” о которых пишет автор, но 50 лет спустя… Хотелось бы спросить такими ли они видели украинские леса, свою профессию и итоги своего труда в те далекие годы. М.П.
Маю достатньо вільного часу у ці зимові дні й хочеться з вами поділитися своїми враженнями від ювілейної зустрічі випускників Сторожинецького лісового технікуму, які поступали 50 років тому, яку я відвідав наприкінці літа минулого року, а також спогадами про навчання, що нахлинули на мене після зустрічі. Можливо, хтось у цих спогадах впізнає себе або своїх знайомих, а комусь просто буде цікаво зануритися у розповідь про п’ятдесятилітньої давності студентське життя лісоводів.
Викладатиму розповідь частинами, щоб легше читалося. Отож, з часу мого вступу до Сторожинецького лісового технікуму минуло пів століття. А в мене таке відчуття, ніби це було недавно. Про те, що мені слід було йти навчатися після восьми класів до лісового технікуму, сумнівів не було, адже сама доля все вирішила. Ще в шкільні роки я бував у Сторожинці, провідуючи старшого брата Олександра, який першим пішов туди навчатися. Але їхати поступати самому – то вже було трохи боязно, хоча мені вже тоді виповнилося 15 років. В той час я був дуже прив’язаний до свого села Біличина, до лісу і рідного саду. Але про технікум був наслуханий від брата – як там добре й цікаво. Він пишався своїми друзями зі Сторожинця, розповідав про старосту Віктора Дрозда, про те, що разом з ним поступала також без екзаменів на перше бухгалтерське відділення спортсменка, відмінниця, красуня Олена Українець, про те, що з ним, але на старших курсах навчалися Петро Рудько, Віктор Маурер, знаменитий спортсмен-волейболіст з Вендичан – Петро Небоженко, який з командою нашого Сторожинецького лісового технікуму виборов друге місце в Союзі по волейболу у Ростові-на-Дону, про його старшокурсників Сазона, Сафрона і Марину (Василя Приймача, Петра Небоженка та Миколу Вересюка), з якими пізніше мені у Вендичанах трапилося спілкуватися по роботі, а П.Небоженко був до того ж моїм сусідом.
Саме 6 листопада 1967 року брат Олександр разом із іншими першокурсниками вперше заселилися в новий гуртожиток, на стіні якого довгий час знаходилася вивіска, на якій було зазначено, що побудований він на честь 50-річчя Жовтневої революції. Брат закінчив технікум у 1971 році і здобув червоного диплома. Мені ж довелося здавати вступні екзамени, бо мав у випускному шкільному табелі одну трійку (з української мови). Пам’ятаю, для поїздки на вступні екзамени батьки купили мені нову білу з метеликами валізу – «чемайдан», як тоді казали – в яку я помістив довідник з математики, білизну, шматок сала і хліб, а до внутрішньої сторони трусів мама пришила такий собі гаманець, в який поклала червонець, а в кишеню на дорогу дала дрібні карбованці. Добирався три кілометри до траси пішим ходом, а там – на автобус, 30 км, з пересадкою до Станції Бар. Іноді їхав молоковозом із односельчанином Олександром Миколайовичем Гоцуляком.
Коли я вже став студентом, щоразу моя дорога до Сторожинця починалася з того, що потрібно було після обіду з речами добратися до колгоспної молочної ферми, що за селом. Олександр Миколайович, як завжди, казав: зачекай, скоро поїдемо! І йшов у будівлю ферми, де обіймав доярок, «причащався» чимось міцним із завфермою, і лише після цього заливалося молоко у молоковоз. Весь цей час мені доводилося його чекати в кабіні машини. Особливо були проблеми в дні морозів та сльоти. Така ж процедура загрузки молока була на слідуючій фермі нашого колгоспу Слободи Ялтушківської. Казали, що Олександр Миколайович ніколи тверезим молоко не возив, хоча керував машиною справно, не кваплячись. Розповідали, що одного разу даїшник склав на нього протокол і приніс своєму начальнику, той прочитав і сказав: «Викинь цей папірець! От якби ти Шуру впіймав за кермом тверезого, то я б тобі на погони кинув чергову личку, а, може, і зірочку!».
Приїздили ми на молокозавод станції Бар десь під 22 годину вечора, а там – 300 метрів пішки, і – залізничний вокзал. На вокзалі мені доводилося очікувати потяга 2-5 годин. І там завжди були великі черги. Крім того потрібно було пильно дивитися за своїми речами, щоб місцеві «санітари» не потягнули валізу. Там же була проблема з туалетом. По-перше, туди було небезпечно ходити о темній порі, бо ті ж «санітари» часто влаштовували «шмон» в чужих кишенях, відбирали гроші, по-друге, там не було де присісти, хоча на стінах було багато попереджувальних написів – завжди можна було прочитати нацарапаний новий афоризм. Один із них, найскромніший, пам’ятаю і сьогодні: «Дорогі гості, не с..р..ть на дошці, майте натурку – попадайте в дюрку». Весь вільний час я сидів у невеликому залі очікування, завжди обирав собі одне й те ж місце. Навпроти нього, з протилежної сторони зали, було двоє дверей, одні – весь час відкриті, інші – закриті. З відкритих дверей доносився постійний гамір, запахи рибної тарані та пива. За закритими дверима сидів черговий міліціонер. Коли у пасажирів зникали речі або вони ставали жертвами побиття, вони зверталися до чергового міліціонера, і тоді «санітари» починали по черзі виходити з пивної в кабінет чергового, а ближче до півночі вони разом – «санітари» й міліціянти – частувалися. Тоді у мене склалося таке враження, що черговий теж являється «санітаром».
Не знаю чому, але за всі роки навчання у мене з місцевими хлопцями-санітарами не було проблем. Можливо вони здогадувалися, що з мене немає для них чим поживитися і мої десять карбованців зашиті у спідній білизні.
Потяг «Київ – Чернівці» приходив після півночі. Як завжди, загальний вагон був переповнений своєрідними «пахощами» невипраних шкарпеток, поту, алкоголю та дешевої ковбаси. Іноді до станції «Мамалига» доводилося стояти (приблизно до 4 годин ранку), а потім біля 6 ранку на вокзалі Чернівців бігти до тролейбуса. Пригадую, як вперше зайшов з валізою у передні двері тролейбуса, а мені стара бабця-єврейка каже: «ти чєго с чємоданом сюда прішол, твойо мєсто сзаді». Мені тоді було дуже соромно, а лице палало аж до зупинки вулиці Кобилянської. А там – навпростець через парк, біля універмагу, аж до Сторожинецької автобусної зупинки з набитою валізою, пішки. І так щоразу.
Якщо ж повернутися до теми вступу, то тиждень вступних екзаменів пам’ятаю погано. З української мови писали диктант з О.Гончара «Прапороносці». Після одного екзамену прийшов у кімнату в гуртожитку, а там ще якийсь один абітурієнт перевертає речі у моїй валізі. Щоправда, він не поступив чи, може, після того, як я зловив його на гарячому, сам втік. З одним хлопцем я потоваришував і весь час вступу ходив з ним разом. Після екзаменів він потрапив до іншої групи, але за чотири роки жодного разу до мене не підійшов, і дотепер не знаю, чому.
Пам’ятаю, як мені прийшло у село повідомлення, що мене зарахували в технікум, і я з радості побіг на свій город, що біля сільського ставка – там мама якраз жала серпом наше жито і в’язала його в снопи. Почувши гарну новину, вона, як і я, була дуже рада.
В перші дні навчання нас – першокурсників – розташували в новому гуртожитку, на четвертому поверсі. Мені пощастило, бо зі мною у кімнаті поселили таких же, як і я, сільських хлопців: Гену Даніва з-під Калуша, села Завій, Мішу Ужелу зі Слободи Болехівської і Льоню Дроздика зі Старої Красношори. Міша був від нас на рік старшим, до цього вже рік працював лісорубом у горах. Він нам казав: ви хлопці, як дітваки, граєтесь. Ми дійсно тоді були ще трохи діти, хотіли вчитися, але й хотіли гратися, жартували багато. Льоня вчився грати на гітарі і ходив у місто на вільну боротьбу, Гена був асом в математиці. Серед однокурсників з Вінничини я був один, більшість з Франківської та Закарпатської областей. Перших пів року я не зовсім розумів говір однокурсників, лише окремі слова, особливо, коли вони розмовляли скоромовкою. Поступали ми при директорові Скачко Іванові Семеновичу, хоча його я майже не пам’ятаю, адже бачив здається лише один раз – на господарському дворі, де він робив зауваження студенту за довгу чуприну.
В той час у технікумі була дисципліна, в гуртожитку у нічний час всі повинні були відпочивати, як в армії. Олег Петрович Левицький міг серед ночі ходити по коридору і перевіряти, чи хто не дебоширить. Ми заздалегідь дослухалися, чи він не патрулює, і не раз чули під дверима його кроки. При ньому в гуртожиток ми заносили нові меблі, нові шафи і тумбочки, стелили новий паркет в коридорах та кімнатах, натирали його мастікою. А якось я навіть допомагав стелити асфальтову доріжку до центрального входу верхнього корпусу. Також за часів мого навчання був побудований тир, в якому я годинами тренувався на влучність, аж мені по ночах снилися цілі.
Спочатку Михайло Дмитрович Шпирко, який відповідав за тир, бідкався за кожен патрон, а згодом залишав на мене свій знаменитий портфель з цілими пачками патронів. Мені тоді самому доводилося за них відповідати. Ми перші заходили в нову простору їдальню, де нас потім пригощали смачними стравами завжди привітні дівчата. Перед цим, на першому курсі, харчувалися у старій дерев’яній їдальні.
В нашому парку при технікумі постійно з’являлися не лише нові види дерев, але й витвори мистецтва у вигляді китайської бесідки чи монументальних, різьблених з дерева лісових мешканців, створених руками Харкавлюка. Звичайно, головний скарб і цінність Сторожинецького лісового технікуму – це його викладачі, які нам давали досить гарні знання як із загальноосвітніх предметів, так і з профільних. Було багато практичних занять. Тому до нас, випускників технікуму, з повагою ставилися на виробництві та у вищих навчальних закладах. Це перевірено на власному досвіді. В ті часи Соторожинецький лісовий технікум мав репутацію на своїх випускників, як фірми Адідас, Мерседес або Вольво на свої вироби. Напевно, основною причиною такого успіху було те, що наші викладачі прийшли на роботу із виробництва.
Наприклад, основний, профільний предмет «лісівництво» читав лісничий Гайдук Леонід Кирилович. Саме тому, що він знав свій предмет не з теорії, а з багаторічної практики, він мав серед студентів повагу як тоді, так і тепер згадуємо його з теплом і вдячністю. З виробництва також прийшли у технікум викладати Кулик Михайло Васильвич і наш керівник – Павлишин Отмар Дмитрович. Отмар Дмитрович любив розповідати, як він після війни ходив Красношорою з ППШ на плечі і гранатою в кишені, а водночас жартома спілкуватися румунською з Льонею Дроздиком.
Минулих років випускники мені розповідали, що технікум занепав, що вже мало стало абітурієнтів, немає кому доглядати парк. Перші кроки по господарському двору, які я зробив, приїхавши на 50-річний ювілей нашого вступу до технікуму, говорили про те, що хоч і війна, але все на території доглянуте, обкошене, прибране, хоча кидається у вічі якась біднота – напевно, це через відсутність належного фінансування від Міністерства освіти. Коли ми навчалися, технікум фінансувало Міністерство лісового господарства. Війна на все поклала свій відбиток, і замість навчання студентів директор технікуму разом з викладачами тепер захищають Україну.
Перші кроки по території, перші згадки про викладачів: кабінет механізації, пригадується добродушний, з філософськими поглядами на життя і завжди акуратно одягнений у темний костюм з краваткою і білою сорочкою, Анатолій Савович Ковальчук. Ми завжди дивувалися, як він без дружини мав такий достойний вигляд. Він любив жарти і ніколи не розповідав нам, яка хороша «партія і правітєльство». Про них нам годинами розповідав інший учитель-механізатор. А ще у кабінеті механізації ми вивчали «сопротівлєніє матеріалов» та техмеханіку. Михайло Дмитрович Шпирко в кінці уроку нагадував про використану літературу: «А.А. Ердеді, Тєхнічєская мєханіка». Чомусь цей Ердеді засів у голові назавжди.
До технікумі М.Д. був військовим, про що одного разу розповів на уроці. Казав, що служив на кораблі, в який влучив снаряд, і залишилося живими він та ще двоє солдатів. Я думаю, можливо, то були події 1957-ого року в Угорщині. Він був по-військовому завжди акуратним, вимогливим і на вигляд суворим, але насправді одночасно добродушним. Коли студент після відповіді запитував, чому в нього двійка, а дівчата просили, щоб не ставив двійку, він говорив по-армійськи: «Встать, будєм тянуть на большє, второй вопрос». А потім додавав: «У вас, как в колхозє: продалі бика і проголосовалі, что здох». Вже значно пізніше я дізнався, що М.Д. Шпирко родом із села Вербовець, що на Вінничині, не так далеко від мене, і що він останні свої роки провів на своїй малій батьківщині.
Поруч з будинком механізації знаходиться будівля лісових культур. Дерев’яні сходи на другий поверх, до класу лісових культур, тепер закриті прибудовою. Там ми здобували основні знання з одного із головних предметів. Там Отдмар Дмитрович з дружиною Ніною Митрофанівною проводили лабораторні заняття. Щовівторка Отмар Дмитрович, як класний керівник, вів політзаняття. Напочатку кожного уроку підказував, кому вже би час підстригтися, бо на його думку «скоро у волоссі комахи заведуться», а далі говорили по темі. Так як Отмар Дмитрович жив у центрі міста, то повертаючись з роботи додому, на вулицях часто зустрічав студентів, і наступного дня каза нам: «бєздєльнікі, нє хотят учітся! я вас вивєду на чістую воду!».
В підвальному приміщенні зберігалося різне насіння, там Ніна Митрофанівна нам розповідала, як його правильно зберігати. Але найбільше Павлишини піклувалися про лісорозсадник, що був за стадіоном і їдальнею. Там ми проводили багато часу. Одного разу всією кімнатою, сидячи за курсовою, не пішли на розсадник, то позбулися стипендії. Я тоді і не думав, що лісовими культурами мені доведеться займатися все своє життя.
В кабінеті лісових культур поруч біля мене сидів Володя Горячев. Він був трохи замкнений, про себе мало що розповідав. Казали, що Володя жив по сусідству з Отмаром Дмитровичем, інші стверджували, що він з Білорусії приїхав навчатися. Мені запам’яталося, яким він був акуратистом, мав чітку каліграфію і кожне слово під час лекції писав скорочено з крапочкою. Для мене то було дивним, бо сам писав швидко і конспектував все, про що розповідав викладач. А ще Горячев любив волю, бо на уроках фізвиховання одягав трикотажний найдешевший костюм, як у нас усіх, але з написом під трафарет на футболці англійською мовою: «ДАЙТЕ БЛАТНОМУ СВОБОДУ».
…На нашій ювілейній зустрічі Міша Собко повів нас до ставка, до японської бесідки, зведеної за ініціативи і проєкту викладача дендрології Володимира Карловича Терлецького. Споруда знаходиться не в найкращому вигляді. А Володимир Карлович запам’ятався мені молодим, в окулярах, і разом з дружиною на лижах. Розповідали, що вони часто робили лижні марш-кидки довкола Сторожинця. Дисертацію В.Терлецький писав про кизильники, по які їздив навіть у гори Тянь Шаню. Якось розповідав, що в горах не було що пити, була відсутня вода, то він їв личинки і гусениці комах. То для нас було дуже дивним. Але Володимир Карлович був обізнаною у своїй справі людиною і пустослів’ям не грішив. А біля теплиці Михайло Миколайович Собко повідав мені, як він розпочинав свою трудову діяльність якраз із цієї теплиці, якою опікувалася у наш час викладач біології і хімії Людмила Іванівна Міщенко і її дві доньки. Вона читала у старому нижньому корпусі, завжди весела, але вимоглива. Л.І. іноді нам наголошувала: «Мальчікі, завтра у нас кантрольная, пріготовтє мило». Чому мило – я так і донині не розумію.
Перші дні занять у технікумі були щоденним екзаменом по математиці, там Ернестина Юхимівна Зола спочатку розповідала якусь історію із життя студентів, давала нам розслабитися, а потім викликала до дошки або роздавала карточки опитування. Наприклад, вона розповідала, як у неї у післявоєнні роки був дуже охайний студент, який щодня ходив на заняття у білій, чистій, випрасуваній сорочці. Часи були скрутні і не всі могли собі дозволити на кожен день вдягати нову білу сорочку. Згодом з’ясувалося, що у нього вона була лише одна, іншої на заміну він не мав. Тому щовечора цю білу сорочку вручну прав і прасував. На цю тему моя донька Наталка колись навіть надрукувала у газеті оповідання.
Тут же викладала російську мову та літературу Розалія Юхимівна Солтис, і водночас керувала гуртком інтерсекції. Поруч кабінет німецької мови, в якому читала лекції Оксруд Софя Юхимівна. Єдиний предмет у технікумі нам викладала рідною мовою учителька української мови та літератури Залевська Іванна Григорівна, красива вчителька в усьому. У цьому ж старенькому нижньому корпусі знаходився клас фізики, до якого чомусь мене завжди тягнуло. Там були дуже цікаві викладачі, які на перервах у класі влаштовували шахово-шашкові турніри – це Косован Роман Миколайович та Коломієць Володимир Нікіфорович.
Між теплицею і нижнім корпусом у нас був спортзал в поєднанні з клубом. Там ми займалися спортом, проходили різні спортивні змагання під керівництвом Сивака Віктора і його дружини Матильди Миколаївни. Вечорами Богдан Катамай проводив у ньому репетиції з нашим хором, а по вихідних проводилися танці під репертуар ВІА. Наші хлопці з третьої групи в ансаблі грали і співали не гірше іменитих артистів того часу. Пізніше ансамблем керував Толя Славний з Джурина Вінницької області. До речі, за час навчання ми безкоштовно ходили до місцевого будинку культури і слухали там вживу іменитих артистів: Софію Ротару, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Анатолія Паламаренка, ВІА Смерічку, Червону руту, Кобзу. До речі, говорили, що один із перших виступів, як співачки, Софії Ротару восени 1967 року відбувся у спортзалі нашого лісного технікуму. Більше за своє життя я таких концертів не побачив.
У залі міського будинку культури нас збирали і проводили з нами виховну роботу співробітники КДБ, які розповідали про небезпеку від націоналістів і бандерівців. У верхній частині парку знаходиться монументальна споруда графський будинок. На першому поверсі викладач лісозахисту Мельник Таїса Григорівна розповідала про шкідників дерев і поруч Михайло Кулик навчав економіки, щоб ми економили і берегли ліси. Коли Михайло Васильович давав запитання і хтось не знав відповіді, то іноді навіть двійки не ставив, а про себе тихо говорив: «Темно, як в Каірі в дванадцать часов ночі». Навпроти – кабінети дендрології і лісоводства, там викладали Володимир Карлович Терлецький і Леонід Кирилович Гайдук. Поруч знаходився кабінет таксації Процика Володимира Антоновича, де також читав деревознавство Шморгун Анатолій Євменович, ветеран війни і любитель гострого слова. Він часто повторював про себе: «Проценти, проценти».
На другому поверсі знаходилися кабінети геодезії і креслення, там вів уроки Олег Петрович Левицький, і поруч – кабінет історії Писаренко Галини Петрівни. В кабінеті креслення працювала лаборантом Наталя Шишкіна. Там на другому поверсі була навчальна частина і бібліотека, яку очолювали Прилуцька Шелла Семенівна та Дрозд Тамара Іванівна. А поруч біля бібліотеки – кабінет директора, який протягом чотирьох років нашого навчання займали І.С. Скачко, О.П. Левицький і в.о. директора І.Г.Крейтер.
Цього літа навчальні корпуси були закриті не через літні канікули, а тому, що війна. Тож ми зовні задивлялися на них, пригадуючи давні часи нашого тут життя. Верхній корпус був чимось схожий на мою Біличинську восмирічну школу, в якій я навчався – вона була облаштована у набагато більшому колишньому маєтку панів Руцьких, також з красивим парком на пагорбі. Маєток верхнього корпусу технікуму не змінився, так і залишилися на його стінах дві літери-ініціали родового господаря тих старих часів.
Виявляється, свого часу Сторожинець належав родині Соручану. І, можливо, їх нащадком є талановитий молдавський співак, якого люблять слухати у нас в Україні. А цей красивий верхній корпус після Соручану заснувала родина Оренштайнів. Приємно, що парк зберігся до цього часу. Лише зникла березова алея – улюблене місце наших прогулянок. Але, на жаль, вік берези короткий, а часу минуло вже немало.
Більшість із нас були вихідцями з села, молоді зелепухи ставали на ноги, пізнавали світ, робили помилки… Наші викладачі давали нам не лише знання, але й допомагали усвідомити ті помилки, щоб ми в житті їх не повторювали.
Після прогулянки територією технікуму ми відвідали могили наших викладачів. Шкода, не знайшли могилу нашого одногрупника Міші Михавківа. Потім я зайшов додому до Міші Собка, де він нашвидкоруч пригостив мене кавою, показав своє господарство, розповів про роботу після навчання. У мене з ним багато спільного, адже ми разом проходили придипломну практику в Богородчанському районі. Перед тим, здаєтся на другому курсі зимових канікул, я був у с. Богородчани, в хаті Славіка Різака. Тоді мені дуже припали до душі їхні різдвяні традиції. Я тоді звернув увагу на те, що місцевий люд був більш набожним, ніж населення Центральної України.
Вже на практиці ми потрапили з Мішею в Солотвинске лісництво, Солотвинского лісокомбінату, де лісничим був Скасків. Квартирували ми з Мішею в той час у бухгалтерки лісництва, на горі, недалеко від Манявського скиту, від насаджень модрини польської. В той час занедбаний Манявський скит показав нам Вася Рогів, який також навчався у технікумі. Ще, пригадую, в цьому лісництві в горах глибокий ставок з проточною водою, в якому вирощували форель.
Кажуть, що ініціативу зібрати випускників проявив Толя Міцкан, який їхав на батьківщину з Дніпропетровщини, де він працював. А організовували зустріч Вася Бойчук з дружиною Ярославою. Велика їм дяка і за ідею зустрічі й за організацію! За п’ятдесят років я оце тільки вдруге відвідав зустріч, і воно того варте. Скільки емоцій, думок, висновків…
Поки ми з Мішею їздили Сторожинцем, пригадували своїх одногрупників. Я згадав Сашу Курніцкого, який весь час жив на квартирі й лише одного разу зайшов у нашу кімнату в гуртожитку, і я на все життя запам’ятав нашу з ним розмову того дня: він доводив мені важливість ідеї вільної України, важливість для нас української мови. Щоб ви розуміли, в ті часи говорити таке було небезпечно, тоді такі речі відкрито ніхто не озвучував, і мені після тієї розмови було якось за нього боязно. Саша був з Тернопольщини, з Борщівського району, села Ланівці… Я поділився цими спогадами з Мішею, а він додав, що Курніцкий усі предмети акуратно конспектував, але на ходу переводив кожне слово з російської на українську, нічого не записував російською, якою велися лекції. Хіба тепер можна збагнути таке терпіння, склад розуму його і рівень індивідуалізму вже в ті часи? Тоді дійсно всі предмети у нас викладали виключно російською мовою. Після технікуму О.Курніцкий працював у лісовому господарстві і жив у Чернівцях, а перед президентськими виборами 1999-го роцу був довіреною особою В.Чорновола. Перед виборами Сашу в під’їзді будинку убили, а згодом і самого Чорновола. Якщо це правда, то про таку людину мають пам’ятати наступні покоління. І особливо в технікумі, де він навчався. Таких майже безіменних героїв, яких і сто років тому, і п’ятдесят, і тридцять, і тепер вбивала і вбиває Росія через їхнє небажання коритися – їх було і є стільки, що іноді минає і пів століття, й більше, поки до нас доходить звістка про їхню жертву, але саме їм ми завдячуємо тим, що досі маємо свою державу та шанс її збудувати на свій розсуд…
І лише вчора я знову ж таки від Міші Собка дізнався, що чи то батькові, чи то дідові Саші Курніцкого нкведисти вкоротили вік.
…Тієї ж літньої ювілейної доби я відвідав вижницькі Чорногузи, погостювавши в Івана Степановича Акришори. Ночував у нього, навчався топіарному местецтву. Дорога гарна, на шляху – Берегомет, той самий, де ми студентами бували на практичних навчаннях нижнього складу і комплексу переробки деревини. У ті часи тут кипіла робота, деревина завозилась вагонами з усіх усюд, і з Росії також. Тут знаходиться маленький дендропарк.
Якось так в житті складається, що знову доля зводить з тими, з ким був у молоді роки. З Іваном Акришорою ми у Криму влітку на канікулах були в будівельному загоні й окулірували плодові дерева, разом робили прививки плодових дерев на одному ряду. То була нелегка праця під палючим сонцем. Іван прищеплював вічко, а я його зав’язував плівкою, іноді мінялися. У нього тоді гарно виходило. То був Нижнєгорський район, с.Зелене – плодорозсадник. Здається 1975 рік…
…Ближче до Вижниці краєвиди такі, що аж забуваєш дихати – милуєшся. Зліва «гори хмарами повиті», а справа – уже й Чорногузи. Будиночок Акришори біля гір, немов у Швейцарії, і довкола нього – багато декоративних дерева різних видів, прямо не подвір’я – дендропарк. От би нашому технікуму тут щось позичити та поповнити прогалини на своїй території декоративними видами відомих нам порід.
Іван був з нами щирим, розповідав і показав усі свої наробки, прищепи, топінари, ніваки. А ще нарізав мені живців для щеплення, щоб я теж не відвикав, як в ті часи. Дружина Івана – Олена – створила нам всі умови, щоби ми могли відпочити, поспілкуватися, а потім посидіти за гостинним столом довго й неквапно – аж за північ.
Пригадували все, навіть зв’язалися з Кримом, з лісничим Геною Данівом… Мені було це дуже приємно, адже ми з ним жили перший рік навчання в одній кімнаті, а перші друзі у навчанні – то як рідня. Довго ми сиділи й гарно… Я вже не втерпів і пішов спати.
А вранці вийшов з хати подихати чистим повітрям, а там ще інша, своєрідна краса: дерева в ранішній росі ще гарніші, особливо ялиця корейська, тис Давида, сосна ватерері… І все доглянуте, викохане, наче Іван Степанович біля нього й днює, і ночує. Після сніданку дорога лягла через Вижницю і Черемош у Косів, у центр міста, де мав пройти другий день зустрічі – застілля. Косів – містечко хоч невеличке, але чисте і з народними традиціями. На жаль, ринок у неділю не працював, але перед зустріччю ми зайшли у магазин народних виробів і я був вражений асортиментом виробів ручної роботи.
Зустрілися всі в центрі міста. Приїжджають до центру красиві авто, виходять люди похилого віку… Починаю роздивлятися. Першими упізнав Подружжя Поціховичів, напевно, тому що років десять назад вони приїздили у наше село. Відразу впізнав Мішу Ужелу, Ваню Ковбиша, Васю Бельмегу та Мішу Яремка. Решту однокурсників було важко упізнати, час відклався на усіх нас, крім дівчат Галі Герман, Люби Осічної та Гані Поціхович. Вони майже такими ж залишилися.
Всі гуртом пішли покладати квіти до портретів загиблих воїнів у сучасній російсько-українській війні. На фотографіях є зовсім молоді хлопченята, такі, як і ми були 50 років назад. Після вшанування полеглих воїнів організатор зустрічі Вася Бойчук запросив нас через дорогу пройти у Музей Гуцульщини м. Косів. На другому поверсі у маленькій залі ми присіли і Вася нам розповів, що на зустріч з’їхалося нас 26 тих, що 50 років тому поступали в технікум. Він розповів про графік роботи і про те, що після музею всі поїдемо до кафе, де пообідаємо і продовжимо спілкування. Потім нам у невимушеній бесіді співробітниця музею розповіла про сам музей і гуцульські традиції, як гуцули жили, відпочивали, в що одягалися, чим займалися. Не знаю, як кому, а мені, як немісцевому, було дуже цікаво слухати.
А ще був дуже вражений старовинними виробами і знаряддями музею. Там я пригадав своє дитинство і побачив ткацький станок, такий самий, який був у моєї бабусі Федори, і такі самі конопляні ковдри-покривала, які вона виробляла на ньому 55 років тому.
На застілля збиралися в Гостинному дворі «Три сосни». Там ми продовжили спілкуватися, кожен розповідав про свій життєвий шлях, пригадували роки навчання, і кожен з болем говорив про сучасну війну і те, що нам потрібна тільки Перемога. Толя Міцкан сказав, що приїхав з Дніпропетровщини, що там весь час працював, там його сім’я, і майже всі його рідні сьогодні на фронті. Іван Поціхович пригадав, які після технікуму у нього були пригоди в росіїї під час роботи в експедиції з росіянами. То був і сміх і гріх, але запам’яталося.
Пригадали викладачів, тих кого серед нас вже немає, пригадали цікаві історії з минулого. Було приємно, що як і 50 років тому, ми були за столом рівні, такі ж, як тоді. Багато чого у кожному зібранні залежить від ведучого. І нам пощастило, адже з перших хвилин проявив ініціативу і взяв ситуацію в свої руки Святослав Бельмега, він допомагав нам підняти настрій. Я так йому і сказав: «Славік, ти б по життю тамадою більше заробляв, як у лісі». Зарано поїхали до дому Аркадій Савчук і Ваня Міцканюк, решта засиділася допізна, багато хто залишилися там ночувати.
А вранці за сніданком кожен з нас знову ще сказав своє слово, але найцікавіше те, що послухали колоритну розповідь з гуцульським говором організаторки зустрічі Ярослави Бойчук. То є незабутнім.
Так, як мені добиратися додому далі, ніж іншим, з новою енергією і гарними враженнями я їхав тим же шляхом додому. По дорозі зробив для себе висновки: такі зустрічі потрібні, піднімають дух, налаштовують на нову роботу. Єдиний недолік – не було жодного викладача, напевно, тому, що вік наш не той, роки свою роботу зробили. Хотілося, щоб Міністерство освіти приділяло більше уваги нашому технікуму, адже освіта – це базова складова успіху й процвітання держави, її лісі. В наш час технікумом піклувалося Міністерство лісового господарства, був прогрес.
В цілому враження гарні. Шкодую лише, що не відвідав лісорозсадник «Гуцульщина», тільки вдома дізнався, що він поруч з містечком Косів. Дай Бог, закінчиться війна, і ми зможемо знову зустрітися у кращому настрої, заспівавши пісню, затанцювати вальс. Як колись.
На фото – наш однокурсник Олександр Курніцкий, націоналіст, патріот, прибічник В.Чорновола, вбитий у час президентських виборів у 1999 році
