29/08/2024
0Талант, в том числе литературный, дается не всем. Тем обиднее бывает, когда он не реализуется. Именно поэтому в Лесах Панствовых, и не только там, среди лесоводов ежегодно проводиться конкурс на лучшее литературное произведение. У нас такого нет: возможно потому что украинское лесное начальство само толком писать не умеет и “писателей” не любит. Однако, будем надеется что времена переменяться к лучшему. Что касается литературных талантов то они среди лесоводов всегда были, есть и будут.
Предлагаю Вашему вниманию исторический очерк о жизни небольшого украинского городка и судьбе одного из его знаменитых жителей, написанный лесоводом Григорием Гомелем, который, на мой взгляд, убедительно доказал, что лесники, наряду с врачами, военными и педагогами относятся к людям пишущих профессий. М.П.
Наш Біличин ніби й маленький, але скільки гарних людей з нього вийшло у світ… Наприклад, мало хто знає, що актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, Заслужений артист України Анатолій Андрійович Помилуйко родом з Біличина. Дякуючи йому в нашому селі з’явився інтерес і цікавість до українського кіно й театру, про що я хочу вам розповісти
До 1968 року в Біличині не було електропостачання. Як казали біличани: «За роботою світа Божого не бачу». Спочатку електрику добували з генератора в клубі. У ті часи, щоб подивитися кіно, потрібно було, аби завівся моторчик з генератором, а то не так уже й легко виходило, особливо взимку. Часто бувало, що хочеш побачити кіно, а моторчик не заводиться, кіномеханік мучиться біля нього, замінює свічки, всі хлопці і чоловіки стараються йому допомогти, оточили, кожен дає свою пораду. Всі знали, радили, один лише кіномеханік не міг впоратися.… Рідко, але були випадки, коли кіно відміняли і переносили на інший день, і сільські глядачі розчаровано розходилися по домівках.
Згодом з’явилися перші телевізори. Спочатку у голови колгоспу, в лісника Івана Копитка та в школі. На нашій вулиці перший телевізор «Рекорд» з’явився у їздового Миколи Лятавського. Я туди ходив подивитися не так на телевізор, як на його красивих дівчат Надю й Нілу. З їх братом я цілими днями пас корови, ми були з ним добре знайомі. Старий Лятавський любив казати, що приніс корову до хати і поставив її у куток, маючи на увазі, що купив телевізор по ціні самої корови. А в ті часи корова у селі була найвищим мірилом достатку в сім’ї.
Мої батьки купили телевізор «Весна 3» у 1969 році, через рік після того, як у село провели електрику, привезли його аж із Чернівців. Перші передачі були або новини, або вистави. Пригадую, як хтось із батьків кликав з вулиці в дім до телевізора, бо на екрані показували виставу «Мартин Боруля», де грав роль наш односельчанин Анатолій Помилуйко. Тоді всю роботу лишали і дивилися на нього, як він грав жениха Марисі, дочки Борулі. Нам було смішно, що Боруля не міг визначитися: він Боруля чи Беруля. Анатолій Андрійович не знав, що ця п’єса стала магістральною у його творчому житті, де він в ній пізніше зіграє Омелька і Трохима.
Анатолій Помилуйко – один із тих біличан, котрий, по-біличинськи кажучи, – «вибився в люди» до столиці. Останні кілька років в перших числах квітня мені з Бару телефонував Віктор Григорович Харитонов, по матері Помилуйко, нині покійний, і все мені наказував: не забудь привітати з Днем народження 3 квітня Анатолія Помилуйка. Я чемно його слухав і виконував, хоча сам із ним ніколи не зустрічався, але знав, що він відома, шанована у нас в селі людина. Нещодавно Анатолій Андрійович телефонував мені й ми довго з ним розмовляли, пригадували наше село і односельчан. У нього хороша пам’ять, він пам’ятає все до дрібниць від раннього дитинства й до сьогодні. Тож закономірно, що мені хотілося його розпитати багато про що, як наприклад, чи грав він виставу з суфлером, чи без? Він відповів, що без суфлера, оскільки на перших порах його творчості у нього із суфлером були курйози – той або повільніше читав, або читав слова, які ще зарано було говорити, бо суфлер також був у напрузі. І він тоді зрозумів, що потрібно тренувати пам’ять, а не сподіватися на суфлера.
Із нашої розмови я зробив висновки, що аби стати артистом, потрібно дуже захотіти стати артистом, добиватися цього, а не лише мати вроду, гарні фізичні дані, здоров’я, талант і добру пам’ять, але ще треба бути витривалим і працьовитим.
Анатолій Андрійович рано втратив батька. І в його пам’яті про тата залишився лише виразний спогад про батькові руки, які давали йому молоток і дерев’яні кілочки, щоб забивати у дошку. Мати казала, що батько працював у колгоспі їздовим, у вільний час шив чоботи і грав на балалайці. А ще вона розповідала, що коли батько пішов на війну, через місяць після початку війни до села повернувся їхній сусід Порфило, вночі постукав у вікно і розповів, що необстріляні, непідготовленні сільські хлопці під Бердичевом потрапили під шквал ворожих куль і в оточення. На полі бою новоспечений воїн Андрій упав у конюшині, очевидно, поранений, і просив, звертався з високої трави до побратимів: «Хлопці води, хлопці води!». Оце й усе, що переповів тоді Порфило. А через певний час мати отримала трикутне сповіщення, що її Андрій зник безвісти. Пізніше зниклі безвісти були прирівняні до загиблих.
Можливо Анатолій Андрійович, як свідок тих важких подій, один із небагатьох старожилів Біличина, хто ще пам’ятає ту війну і день визволення села від фашистів?
Він пригадує, як мати оповідала, що вкінці березня 1944-ого року, коли в селі було чути, як ревіли мотори літаків, як гупали гармати, лунали постріли. Одна німецька гармата стояла на краю села від Підлісного, в сторону лісу, неподалік від батьківського дому Помилуйка. Люди ховалися по погребах. Будинок Анатолія знаходився на горбі, а нижче по вулиці вони з мамою переховувалися у діда Тереня, а коли стріляли, мама брала його малого на руки і несла через дорогу до хліва баби Праксі, там був погріб. Вони ховалися то у хліві, то у погрібі, при цьому мама прикривала його подушкою. У крайніх хатах розташувалися фашисти, і звичайно у його домі також. Розповідала, як сусід дід Сільвестр вранці встав і побачив на своєму городі якісь хороші, різнокольорові проводи, які звисали через ясен, через дорогу, до другого ясена в село. Дідові той провід заважав, але дуже сподобався, бо був сплетений з різних красивих дротиків. Тож Сільвестр взяв і сокирою обрубав його, скільки було потрібно, сховав подалі і казав, що пригодиться на вивішування шмаття. Вже після війни його дружина не могла нарадітися тим яскравим проводам, на яких вивішувала випрані речі.
Приблизно в той же період їхня сусідка Тіна з маленькими дітьми з краю села пішла до сусіда Яцкова, щоб сховатися від стрілянини. Діти дуже боялися, плакали, Яцков каже: люди добрі, йдіть далі в село, бо німці почують плач, то ще мене розсріляють! Тож вона з дітьми пішла в долину, до річки, до Андронів, а там у Марії своїх четверо дітей лежать на соломі й усі хочуть їсти. Хтось Тіні сказав, що німці голодним дають харчі, і жінка набралася сміливості, взяла відро та й пішла до окупантів. Прийшла, просить: дайте кіндер їсти. Німець запитав, чому з відром, вона відповіла, що багато дітей, філє кіндер. Німець насипав пів відра макаронів. Коли принесла те відро до дітей, вони не дуже хотіли їх їсти, бо ті макарони були з оцтом, гострі, їли більше дорослі… Але все ж вороги поводилися цивілізовано. Тіна була молода, вродлива, 28 років, але німці до неї віднеслися по-людськи. Тепер це усвідомлюється краще, коли бачимо, як ницо й огидно поводяться москалі на окупованих територіях нашої землі.
Якогось дня Анатолій з мамою повернулися з укриття, з погреба, щоб пересвідчитися, що їхній дім вцілів, зайшли всередину, а там повно німців! Один у золотих окулярах – все щось читав і пальцем водив по книжці, побачив малого, пальцем зупинив на читаному, витяг з польового мішка металеву коробку з цукерками, відкрив її і дав Толі – тоді ще дитині – цукерку, смак якої він запам’ятав назавжди. А тоді був здивований, не знав, що німець дає, не знав, що це таке – дививина була, але німець пояснив хлопцеві: «Ессен, кушать, ам, ам». Анатолій взяв, скуштував, а німець знову каже: «Гут, гут!».
І тут почалася стрілянина, наступали радянські війська. Мама схопила сина і повела знову до льоху. А потім німець, що дарував йому цукерку, біг напів оголеним, і решта окупантів вискакували із сусідніх хатин в одних підштанниках, і босоніж бігли по болоту до центру села, до церкви, де на куполі засів їх снайпер. А далі – до траси, що йшла на Кам’янець-Подільський, де рухалася велика, здавалося, нескінченна колона відступаючих фашистів.
Взагалі, в селі казали, що німці поводилися більш пристойно. Після того, як окупантів прогнали, прийшли радянські солдати, і також розмістилися у домі Помилуйків. Були вони недовго, декілька днів палили у печі штахетами, якими батько Андрій власноруч обгородив подвір’я ще до війни, і які навіть німці не чіпали. Дивно це, адже поруч ліс, лише варто перейти через город, там завжди багато сухих дерев…
Вражає розповідь мами Анатолія про те, як батько Андрій перед тим, як іти на війну, ретельно лаштував схованку для цінних речей, прикрив дошками у два шари й заліплював глиною з гімняками, забілював вапном, думав, що сховає надійно під припічком свою вишиту сорочку, хромові чоботи, кожуха і хутряну шапку. А потім ще й заклав усе те дровами, але від радянського солдата нічого не сховаєш. Після того, як Анатолій з мамою повернулися від сусідів з погреба, побачили таку картину: всі двері у всіх кімнатах відкриті навстіж, а на підлозі повно соломи з околотів для покрівлі хати. Біля хати виламані всі штахети. На соломі валялися п’яні солдати, а в печі горів вогонь, язики якого облизували зверху комин, і хата була повна диму. Мама підняла крик: ви мені хату спалите! На що один з вояків її відразу запитав: где ти шляєшся, ти кто такая? Вона відповіла: то є моя хата, я її хазяйка, мене не було, бо від стрілянини з дитиною ховалася! Коли підступилася до печі, то побачила, що вся схованка Толиного батька розкидана, розвалена, і схованого майна не стало. Але бачачи п’яний вигляд і стан вояків, вона все зрозуміла і не стала нічого з’ясовувати, дорікати їм, просто заплакала. Солдати влаштували привал, так зігрівалися, але навіщо брати чужі речі, такого ж воїна, як і вони?
Наступного дня, коли солдати пішли далі, мама Даруня зайшла до сусідки Софії, і побачила у неї на підвіконні шапку свого Андрія. Запитала її, що то за шапка, та відповіла, що виміняла на пляшку горілки в наших солдат.
Такі вчинки російських визволителів показували, наскільки радянські солдати відставали від німців у культурному розвитку. Шапку сусідка повернула і вишиванка знайшлася, а чоботи і кожух зникли.
Пізніше батькову вишиванку Анатолій забрав у Київ і спочатку її носив, а потім з неї виріс і використовував її у театрі для декорацій.
Скінчилася війна, батько Анатолія так і не повернувся додому. Восени, Толя пішов у перший клас, навчався на відмінно, встигав і по господарству мамі допомагати, і уроки робити. Мама, йдучи до колгоспу, давала вказівку: нагодувати кролів, нарвавши гороху, мішанини, листя капусти, нагодувати козу Розу, напоїти корову Парасолю, дровець нарубати, підкласти пеньків у сушню, ту ж сушню перебрати, нарвати свіжих вишень відро або й два. Одного разу навесні, коли ще не зійшов сніг, повертався зі школи додому попри річку. На плечі була торбина з книжкою, зошитом, а збоку прикріплена чорнильниця. Йдучи, задумався, послизнувся і упав, а чорнильниця покотилася у річку, розлилася, і від чорнила вода у річці стала фіолетова. Почав рукою шукати у холодній воді і не міг знайти чорнильницю, набрав у чобіт води, розплакався, а тут підходить якийсь дядько, і відразу допоміг йому витягнути ту чорнильницю, а заодно провів до хати, до мами. Мама відігріла свого учня борщем, і він заснув на печі, а вони ще довго розмовляли. Влітку 1947-ого року до їхнього дому почав приходити, іноді заїжджати трактором цей дядько, Василь Черевуха. Його в селі називали Вовком (бо на грудях мав багато волосся, як у вовка). У Черевухи була дружина, донька, але люди йому сказали, що коли він був на війні, до його дружини ходив на вечорниці інший чоловік…
Одного дня, на Зелені свята, дядько Василь прийшов до вдови й сироти Помилуйків гарно вбраним, у військовій формі, з медалями на грудях, сів з мамою Анатолія за стіл, і хлопця запросили теж. Мати запитала в сина, чи не проти він, щоб дядько Василь жив у них, щоби був для нього татом? Йому, насправді, важко жилося без батька, й було б значно легше, якби він був. Але пригадав свого рідного тата Андрія, окраєць хліба на олії, посипаний сіллю, на парті, що сиротам загиблих у школі безкоштовно видавали, сказав ні, й заплакав.
Але з часом Толя все таки погодився, і не помилився, адже вітчим Василь завжди дуже добре до нього ставився, приносив солодощі, катав на тракторі… Дуже добре запам’ятав, як батькові Василеві ще тоді, малим, носив пішки обід у близнятах (спарених горшках) на поле, де той орав, далеко через Кривий Жолоб, аж на Гречану, за шість кілометрів, через усе село, попід цвинтар, через поле, як всю дорогу майже біг та боявся, щоб він не остиг, щоб не зашпортнутися і не розлити борщ.
Анатолій Андрійович пригадує, як після війни в наше село наїхало багато військових, які заготовляли деревину в лісі, для «восстановлєніє страни после войни», жили розквартировано по хатах і вечорах ставили у клубі невеличкі комедійні мініатюри. Також у клубі показувати фільми «Чапаєв», «Тарзан», «Голубі дороги», «Падєніє Берліна». Саме тоді й у нього почала зароджуватися мрія грати на сцені і в майбутньому стати артистом.
Розповідає Анатолій Андрійович, як у дитинстві він виступав у школі на новорічному святі, і йому поставили стілець, щоб він з нього прочитав напам’ять віршика. Але мама Даруня так за нього переживала, що сказала, що моє дитя зараз зіб’ється. Так і сталося, він почув, збився і розплакався. Тому все життя намагався не забувати свої завчені слова з вистави.
Добре збереглися в його пам’яті груша, нащеплена пятьма сортами, горіхи, що росли в кінці городу і плодами падали на Шлях, біличинську центральну вулицю, яка пролягала через наше село і йшла аж від Проскурова, через Зіньків, наше село, далі на Снітків, Могилів, до Дністра і до Молдови, а там до самого моря. Дорогу, яку завжди називали і тепер називають «Шлях». Саме на Шляху провів своє дитинство Анатолій.
На краю села, де Шлях розходився у п’яти напрямках, до різних сіл у хлопчаків було місце, де вони гралися у різні ігри. Вже тоді малий Анатолій з його слів був «предводітєль, вже був артист». Далі Анатолій Андрійович згадує, що саме зі Шляху для нього починався театр, там були мої перші глядачі, мої друзі, я вже тоді думав, щоб таке смішне вигадати, щоб вони посміялись. То копіював батюшку, який відспівував, то заліз до комори і звідти через щілину, голосом, схожим на диктора Левітана, передавав «сводки совінформбюро»: «Гаваріт і показиваєт москва, работают все радіостанції советского союза». Друзі сміялися і вже тоді плескали в долоні. Коли це вдавалося, то це вже був театр, Анатолій відчував їх своїми першими глядачами, а себе вже тоді – актором. І згодом підкріпив це відчуття баченим у кіно в сільському клубі, баченим в самодіяльності, яка тоді була у Біличині. Наприклад, наряджали на Івана Купала вербу, влаштовували біля неї різні ігри, хороводи, і то також був невеличкий театр. Потім додалося, що у школі перша вчителька Віра Федорівна одного разу сказала, от дивіться, як Толя гарно, виразно читає! А потім ще слухав дикторів по радіо, і звідси народжувалася мрія про театр, мрія стати артистом. Щоб послухати радіо, ходив до бухгалтера колгоспу Івана Нуждова, у нього був перший радіоприймач «Іскра». Саме тут у селі, на Шляху, Анатолій Помилуйко обрав Шлях до Свободи, до лідерства, а не «Шлях до рабства», про який писав Фрідріх Гаєк.
Спілкуючись із Анатолієм Андрійовичем, пригадав, що колись тримав у руках цікаві папери, які зберіг у себе на телефоні, а саме Справу про «Успішність учнів 1 класу Біличинскої НСШ 1945-1946 навчальний рік». Якраз той рік, коли навчався Толя Помилуйко. Цю Справу зберегла Їжаківська Жанна Павлівна. В ній акуратно все записано на листах паперу із зошитів у клітинку. Навчалося в Біличині того року 50 учнів. Там вказано, що на весь клас було лише 9 букварів. «Протягом чверті залишило школу 8 учнів, а саме: «…», і вказано прізвища. А також вказано: «причина залишення школи – відсутність взуття та одягу». По всіх одинадцяти предметах за чотири чверті підсумкової у Помилуйко Анатолія стоять одні п’ятірки. Лише у третій чверті по співах і малюванню він одержав четвірки. Напевно, тому Анатолій Андрійович все життя гарно співає і по сьогодні не випускає з рук пензля.
Анатолій Андрійович з теплом пригадує свого класного керівника Сас (Гадомську) Віру Федорівну, пригадує як вона його навчала робити перші малюнки глечиків і квітів. Тоді він вже ходив до клубу, який був у центрі села в глиняній попівській хатині. Там же приймали молоко у селян.
Недалеко від хати Помилуйків починався великий Біличинський ліс, а біля Шляху росла стара-стара липа, на якій Анатолій з іншими дітьми спорудили на гілках халабуду, а ще далі – 400-річний Зелений Дуб. «Там завжди стояла і донині стоїть хата лісника, лісовий кордон. Після війни на тім лісовім кордоні ще стояла криниця з журавликом, конюшня з кіньми і волами, хлів, у якому вирощували свиней, зерноамбар, циркулярка. Він пригадує, як після війни односельчани збирали у лісі червоне насіння чагарників і його висівали, а на наступний рік після підзбиру висівали жолуді дуба звичайного і дуба червоного, що заготовляли з панської лісосмуги, що за Підлісним. Дуб проростав у тіні чагарників, і через рік чагаринки вирубували. Батько Василь та мати Дарина садили трактором за городами ялини та сосни, які тепер вже великі, там тепер гарний сосновий ліс. Мені це приємно було чути, адже я сам лісовод, тож одержав для себе цікаву інформацію про ті насадження.
Анатолій Андрійович розповідає, як одного разу прийшов до них молодий парубок, родич по мамі, Микола Гульчак з Ялтушківсьої Слободи, залишив у них свою гармошку, а сам пішов на вечорниці до дівчини, яка жила за церквою. За гармошку він чи забув, чи йому вона у той час була непотрібна, але довгенько він не повертався, та згодом все таки прийшов її забрати. Питає Толю: чи ти не хочеш навчитися грати, я тобі покажу як це робиться? А юнак відповів йому, що вже сам навчився, поки гармошка лежала в них удома. Анатолій на ній вчився грати, спочатку просто рипаючи-скрипаючи, а потім почав підбирати звуки і мелодії. Родич тоді здивовано промовив: «Ти бачиш, Даруня, правду твій Андрій казав, що у нього син буде по бритві ходити».
Розповідає Анатолій Андрійович, як бігав до Ялтушкова на пляж. . Тепер ніхто той пляж не згадує, а він пригадав, як відкривали той пляж, як приїздив сам Микита Хрущов, який тоді був одягнений у білу сорочку, білі штани й капелюх, в парусинових капцях. Посеред ставка була вишка, з якої стрибали у воду з висоти три, сім і тринадцять метрів. Вишка була прикрашена різнокольоровими прапорцями, а до неї прокладена була кладка. Там грала музика, були солодощі. На святі була присутня почесною гостею спортсменка-плавчиня Марія Гавриш. Анатолій і сьогодні пам’ятає її прізвище й ім’я, хоча почув його один раз по мегафону. А тоді ж йому було всього лиш 10 років. Це було свято з нагоди першої після війни олімпіади, що проходила у 1948 році в Лондоні. Після закінчення Біличинскої школи Анатолій пішов за сім кілометрів у Ялтушківську середню школу. Влітку можна було ходити пішки туди і назад, а взимку з Віталієм Чорним жили в селі Ялтушків на квартирі Миколи Дземи. Там самі опалювали кімнату, самі готували їжу, готувалися до самостійного життя. Три роки навчання, а далі – дорога в доросле життя.
А маршрут обрати допомагала сестра загиблого батька Надія Помилуйко, яка працювала сільською вчителькою в селі за Баром. Вона взяла документи Анатолія про закінчення школи і відвезла в Одесу, в морехідне училище. А пізніше вже за викликом поїхав поступати сам Анатолій. То була його перша велика подорож у життя з добираннями до станції Бар, до потяга, потім з пересадкою на багатолюдній станції «Жмеренка» з валізою, набитою яблуками, які мама дала на випадок, якщо не вистачить грошей. То була перша хвилююча подорож. В Одесі Антолій навіть пройшов комісію і йому там сказали, що зарахований. Але коли виходив, то звернув увагу на картину, що висіла в коридорі, на якій був зображений моряк, а у нього на безкозирці ложка і виделка, що говорило про те, що там навчали коків. І тоді він подумав, як з такою безкозиркою приїхати в село, адже дівчата і хлопці засміють. Тож по приїзду додому написав листа, що навчатися не буде, відішліть мені назад документи. Саме та подорож допомогла йому отримати паспорт, який не так вже й легко селянам видавали, вони тоді були, наче кріпаки, прив’язані до села.
На осінь Анатолій поїхав у столицю до дядька Гриця. Як тільки приїхав до Києва, відразу навідався до театрального інституту, хотів дізнатися, як можна туди поступити, і зустрів біля інституту молодь – веселу, неординарно одягнену, зовсім не таку, як у селі і в місті, із цигарками, в штанах у клітинку, і, ніби злякавшись, повернувся назад. Подумав: куди мені до них?
Після цього спочатку на декілька місяців поселився у дядька, поки він влаштував його помічником кочегара на заводі «Буддеталь». Там була робота важка, адже не лише вручну потрібно було завантажувати у котел колоди дерев, а й наприкінці зміни вичищати шлак із котла, і, головне, слідкувати за манометром, щоб «не передати куті меду», бо міг розірватися котел. Тож навіть вдома, після роботи, голова поверталася за звичкою, автоматом у гору, шукаючи манометр.
Там же, в кочегарці, в Анатолія Андрійовича був наставник Федір Гончаренко, прокурений, великий дядько, який у перші ж дні їхньої спільної роботи запитав: «Ти болєльщік?». Анатолій ще не зовсім розумів, що це таке, але згодом наставник пояснив, що мав на увазі, і навіть на практиці показав. Якось після роботи вони придбали ковбасу, випивку, і пішли на стадіон. Він тоді називався «Республіканський стадіон ім. М. Хрущова», а перед тим був Червоний стадіон ім. Л. Троцького. Згодом Республіканський стадіон, а тепер НСК «Олімпійський». Тоді, у 1956 році поле стадіона перед грою було посипане тирсою та деревною тонкою стружкою. До початку гри то було добре, але коли інтенсивність гри посилювалася, від бігу гравців поле ставало суцільним місивом, і футболісти з ніг до голови були вкриті багнюкою. Анатолій Андрійович розповідає, як десь лише на 15 хвилині гри на поле покликали легендарного футболіста і через гучномовець диктор оголошував: «На поле вийшов учасник матчу смерті Макар Гончаренко». Це той Гончаренко, якому у складі нашої команди «Старт» довелося у 1942-ому році змагатися з німецькими футболістами із «Флакельфа» — команди військово-повітряних сил «Люфтваффе». Анатолій Андрійович також вболівав за Києвське Динамо у Москві, де воно виграло Кубок СРСР в 1964-ому році у команди «Крилья совєтов» і де наші вболівальники після забитого нами голу викинули на стадіон плакат: «Прівєт с Подола». І пригадує прізвища багатьох футболістів київского Динамо, що я ніколи не міг їх запам’ятати.
З воротарем Євгеном Лемешко у нього були теплі, дружні стосунки, вони часто спілкувалися, під час фізичних занять у парку, під час пробіжки. У Євгена було кохання з актрисою Хмельницького театру, про яке він лише йому повідав. Пам’ятає Анатолій Андрійович, як багато було розмов, у 70-х, коли Йожиф Сабо придбав собі автомобіль Чайка і наробив галасу на весь Київ, коли приїхав ним до Палацу культури «Україна», в якому відбувалися урядові заходи. Адже тоді таке авто возило В. Щербицького, першого секретаря партії, тому міліція була в розгубленості, перекрили всі дороги Києва, але не знала, кому.
Від заводу Анатолію Андрійовичу надали кімнату в гуртожитку, де мешкало дев’ять осіб, фезеушників, погано вихованих хлопців, які ночами грали карти і шуміли. Анатолій пропрацював там три роки, одержав у столиці кімнату в гуртожитку. А через три роки праці був переведений до іншого цеху, що спеціалізувався на виготовленні дерево-волокнистих плит, де він швидко виріс до бригадира. Там також було непросто, адже випаровування від смол і димів деревини перед її лущенням, і запахи клею та лаку з дня в день навантажували дихальні шляхи. Анатолій слідкував за нормою додавання їх до подрібненої деревини перед її пресуванням.
Коли слухав розповідь А. Помилуйка, згадував своє, як нас на практиці у лісовому технікумі водили на екскурсію в такі карпатські цехи, там були досить непрості умови праці. В ті часи не було такої витяжки шкідливих газів, пилу, в приміщеннях панували протяги, влітку спека, а взимку холод. І в таких умовах йому довелося пропрацював сім років. Всього на заводі минуло десять років його життя.
У вільний від роботи час займався спортом, грав з хлопцями на спортивному майданчику у волейбол і весь час мріяв поступити до театрального інституту. Коли приїжджав до села у відпустку, брав до рук гармошку, іноді грав у клубі. А в Києві в ті часи було не так багато, як тепер, місць для дозвілля молоді. Між заводом Ломоносова і Шовковим комбінатом молодь влаштувала собі зелену зону відпочинку біля квітучих клумб, під плакучими вербами. Самотужки змайстрували маленький танцювальний майданчик, на якому потім на гармошці грав майбутній відомий артист Анатолій Помилуйко.
Іноді на волейбольному майданчику заводу, коли він грав у волейбол разом з робітниками, на нього прискіпливо придивлявся, ніби вивчаючи, незнайомий чоловік. Одного разу, після гри, цей незнайомий чоловік представився Олександром Яковичем, і запитав Анатолія, чи не захотів би він стати учасником художньої самодіяльності. Він зачепив найсвятіше, найпотаємніше бажання хлопця, адже той завжди мріяв про сцену. Коли Анатолій Помилуйко проявив себе в самодіяльності, йому запропонували спробувати сили в народному театрі Будинку офіцерів, який обслуговував сценічні майданчики Київського військового округу.Там шукали людину на роль Лагуна у п’єсі Рапопорта «До встрєчі зємля». Анатолій сподобався художньому керівникові Ціановському Олександру Львовичу, і його затвердили на роль. Радості й хвилюванню не було меж, адже це військовий театр, де видавали військову форму, і він повинен був грати ролі різних військових.
Одного разу до них в самодіяльний театр приїхало їхнє керівництво, професійні актори з Москви, і побачили їхню виставу «Бєзпокойная старость», у якій Помилуйко грав також, майстри театру, як професіонали, відмітили гру двох акторів, однієї дівчини з їхньої трупи та Анатолія. Після цього він став упевненішим в своїх силах і зрозумів, що може працювати актором і що йому потрібна театральна освіта.
А допомогли йому в цьому артисти Міша Черниш та Давид Бабаєв, які після того як Анатолія помітило керівництво, сказали: «Слухай Толя, йдемо, покажемо тебе «Дєдові», Петру Трохимовичу Сергієнко?». Так і зробили. Коли «Дєд» прогулювався містом, вони гуртом до нього підійшли і хлопці попросили оцінити акторські таланти Анатолія.
Він пристально подивився на хлопця і сказав: «Ріст хороший, голос хороший, може грати фактурних хлопців». Завдяки їм, Дєдові та здачі вступних екзаменів Анатолій Помилуйко потрапив до студії театру Івана Франка на уроки до викладачів В. Лизогуб, Д. Алексідзе та А. Скибенко.
Після закінчення студії при театрі Івана Франка, Анатолія запросив у Хмельницький музично-драматичний театр ім. Г.Петровського Дмитро Семенович Чайковський. Там молодий актор отримав першу роль у виставі «Далекі вікна» по п’єсі Вадима Собка. У цій виставі Анатолій Андрійович грав роль пораненого бійця, а роль журналістки і його доньки виконувала також молода актриса Алла Петрівна Борічко. Ця вистава виявилася доленосною і поєднала молодих артистів на все життя.
Коли Анатолій повідомив своїй матері, що хоче одружитися на актрисі з Києва, мама забідкалася: «А що це має бути, вона городська, а у нас штахети треба поремонтувати, ой що це має бути! Але весілля все одно ми зробимо, хоч невелике!».
В Біличині так заведено, що коли у селі стається якась подія – чи хороша, чи погана – то сусіди збігаються на допомогу і працюють, як мурашки. Так сталося й цього разу: хата почала нагріватися не лише від печі, плити в яких випікали все, що можна пекти, але і від руху жінок, від їх тепла, які допомагали Дарині. А вона до того ж так перенервувала, що коли лізла у погріб за продуктами, то травмувалася лядою і все весілля проходила з забинтованою головою. А тут молода на підході. Молоді в туфликах приїхали до Ялтушкова, а там від автобусної до хати Помилуйків аж сім кілометрів іти пішки по снігу. Добре, що того дня була відлига.
Коли киянка відкрила вхідні двері до хати, то звідти на неї вдарило тепле повітря з паром від кухні, аж засліпило очі. То спочатку вона злякалася, і запитала, що то таке. Анатолій пояснив, що готуються до весілля, і лаштують все у хаті, можеш не боятися, заходь до нашого дому. Весілля пройшло весело і гарно, хоча й було тісновато: танцювали хто надворі, на снігу, а хто в хаті, по черзі сідаючи за стіл. Молоді сиділи в центрі столу, а позаду них було вікно, тому молодій накинули на спину кожуха, щоб її не взяв протяг. Гармошка вигравала, що було чути на все село. Односельчани дуже хотіли побачити Дарунину невістку, актрису, а гості вітали молодих, і щоразу запитували у молодої, чи вміє вона город сапати? Молода відповідала: кожен вміє те, на що вчився. Після третьої чарки заспокоювали Даруню, примовляючи з іронією, не турбуйся, тепер тобі по господарству буде легше, невістка допоможе, висапає город, помастить хату…
Біличин – це село, землі якого межують з Хмельниччиною. Східна частина села на двох горбах, які розмежовані потічком від джерела, що нижче хати лісника. Хати, що під лісом так і називають – на «Горбі», інші називають «На Волошинах», хоча односельці з прізвищем Волошин мешкають у крайній хаті села з протилежної сторони від волошинів, що живуть на горбі біля «Шляху». А назву таку цей куток отримав тому, що колись там за селом, біля їхніх домівок, біля лісу, поле було вкрито волошками, тому крайні хати села так і назвали «Волошини». Там і стоїть хата Помилуйка. Анатолій Андрійович пригадує, коли приїжджав додому і виходив у село, в коперацію, то його односельчани вже зустрічали, як артиста, і запитували, як там при світлі соняшників? Вони вже по телевізору бачили, як Анатолій разом з франківцями був учасником щотижневої телепередачі: «При світлі соняшників», сценариста нашого земляка з Вінничини Андрія Пилиповича М’ястківського. Цей цикл передач був цікавим для села, і для односельчан, бо там розповідалося про сільське життя-буття. В ньому брали участь відомі майстри сцени Нонна Кронидівна Копержинська, Валенитина Антонівна Салтовська, Галина Гілярівна Яблонська, солістка хору імені Григорія Верьовки Ніна Метрофанівна Матвієнко, Сергій Лукич Олексієнко, Володимир Андрійович Коляда. Цю передачу радянска влада заборонила, її визнала «занадто українською».
В селі завжди уміли веселитися, і було чимало мастаків на влучне слово, тому більшість мала свої сільські прізвиська – то по імені, то жартівливі. Наприклад, Драпачок, Дьодйо, Цибуля, Горобець, Ворона, Сова, Шпак, Голуб, Плішка, Покришка, Синяк, Білобровка, Маньчик, Піцало, Боцько, Багуса, Курачок, Гарбуз, Репа, Банька, Більшовик, Цапок, Добрідєньо, Золота пташка. Чому чоловіка назвали Золота пташка? Жив у нас такий дід з величезною густою бородою. Я його пам’ятаю з дитинства, йому було тоді за 80-т, і він легко запливав до середини Стависька. Це було на початку 60-х, коли Анатолій Андрійович ще, напевно, навчався на артиста. Мій тато розповідав, як йому дали таке прізвисько: коли прийшла радянська влада, цей чоловік, тоді ще молодим, виступив перед односельчанами і закликав їх підтримати нову владу, порівнюючи владу більшовиків із золотою пташкою, яка нестиме людям золоті яйця. Але пройшли роки, почали відбирати землю, заганяти у колгосп, почалася голодовка, і люди пригадали йому ті його слова, ті заклики, і почали з нього глузувати, назвали його «Золотою пташкою».
Жінки мали свої сільські вуличні імена: Зима, Манька, Югина, Ганка, Мишачка, Квочка, Осочиха, Турчиха, Татарка, Тумбиха, Кузіца, Мативущиха, Пательня, Цариця. Через дорогу від Помилуйків жив старий Сільвестр, а його дружину в селі називали баба Буня, саме через те, що вона маленькою дитиною свою бабусю коротко називала Буня. Так і вчепилося це прізвисько до неї. Ця стара жінка не могла ходити, весь час сиділа у вікні, що навпроти воріт Помилуйків, все бачила і за всім спостерігала. Одного разу Даруня прийшла з роботи зморена, заклопотана і забула, де сховала ключ від своєї хати, ходить по подвір’ї кругом та шукає той ключ, нервує, хвилюється. Раптом чує голос сусідки: «Даруня, не там ти його клала, на штахетах під горшком подивися».
Мати Анатолія Андрійовича по паспорту Помилуйко (Нужда) Дарія Ларіонівна, але в селі усі її знали, як свою, тож зверталися лише, як Даруня. Не Дарка, не Одарка, а саме Даруня.
…На зворотній дорозі післ весілля молоде подружжя з Біличина вже поверталося до автобусної Ялтушкова на санях, на конях з їздовим Андрієм Пташинським, старим фронтовиком, який на роботі возив дерева з лісу на лісопилку.
Влітку до Біличина зі столиці навідалися батьки Алли Петрівни. Їм у селі сподобалося, навіть потоваришували, поріднилися зі сватами, чоловіки щодня тамували спрагу, ходили у центр села «до коперації» на пиво, а жінки поралися біля хати.
В 1967 році молодий актор Анатолій Помилуйко зіграв провідну роль у фільмі жанру символізму Віктора Греся «Хто помре сьогодні». Фільм про війну, про поразку й відступ радянських солдатів. Були дуже важкі зйомки на Сиваші. У цьому фільмі також знімався відомий литовський актор, Народний артист Литовської РСР (1965), Бронюс Адомович Бабкаускас, котрий перед цим у 1965 році знявся у ролі селянина у віддомому фільмі «Ніхто не хотів помирати». Фільм Віктора Греся отримав високу оцінку у Москві, у Марка Донского, але у Києві сказали, що радянські солдати не могли відступати, і фільм поклали на полицю на 43 роки.
Анатолій Андрійович пригадує, що у Хмельницькому режисер Дмитро Семенович Чайковський недовго з ними працював, на його місце прийшов режисер Анатолій Аркадійович Горчинський. Той самий Горчинський, котрий написав мелодію на слова Миколи Луківа до пісні «Росте черешня в мами на городі», і сам її виконував. При його керівництві в репертуарі театру було багато пісень і мелодій у виставах.
Напочатку 1969 року помер батько Алли Петрівни і постало питання переїзду до Києва, до її батьківської хати. У театрі Франка Анатолія прийняли, як свого, адже він вихованець франківської студії.
Ще навчаючись у студії театру, Анатолій Андрійович застав живого засновника театру Гната Петровича Юра. Він сидів на балконі, грівся на сонечку, коли вони, студенти проходили, йому вигукували: «Добрий день Гнате Петровичу». Він повільно рукою вітав студенство. Г. Юра і його однодумець, товариш і режисер Семен Зіновійович Сендор (Шимен Гольдштейн) у буремні роки революції і війни з більшовиками поїхали у Кам’янець-Подільський до Семена Петлюри просити його надати їм театр для вистав. Тодішній міністр культури їм відмовив, але порадив організувати свій театр. Після цього вони об’єдналися з групою акторів зі Львова Амвросія Максимовича Бучми і організували у Вінниці театр Івана Франка під опікою УГА (Української Галицької Армії). Перша вистава театру у Вінниці п’єси «Весілля Фігаро» відбулася 28 січня 1920 року в присутності членів уряду УНР. Це день народження театру Івана Франко. Наша Вінниця дала шлях для всесвітньо відомого українського національного театру. Звичайно, вінничани мають цим пишатися, а тим більше, що їх земляк А.Помилуйко працював у цьому театрі майже пів століття.
У січні 1966-ого року Анатолій Помилуйко разом з театром провели в останній путь Гната Петровича Юру, видатного актора, Народного артиста СРСР, який зіграв Мартина Борулю, Швейка, Щепкіна та інші ролі.
Театр Івана Франка часто їздив на гастролі, а разом з ним і Анатолій, вони об’їздили весь Радянський Союз. Одного разу вони були на гастролях у Бердичеві. Там Анатолій знайшов кладовище загиблих у Другій світовій війні воїнів, проходив там майже весь день, передивився усі зарослі травою могили воїнів, шукав могилу свого батька Андрія, який загинув саме там, напочатку війни. Так і не знайшов.
В 60-70-х роках театральні вистави транслювали на радіо і часто показували по телевізору, а виставу «Пам’ять серця» Олександра Євдокимовича Корнійчука навіть записали на платівку фірми «Мелодія». Одну таку платівку Анатолій привіз у Біличин, своїй мамі Даруні. Мама часто на повторі слухала запис вистави свого сина, іноді разом з односельчанами. Потім платівка в тих місцях, де говорив її син, стерлася так, що не було вже як її слухати. Вона для мами була дуже дорога, її великою радістю й утіхою.
Анатолій Андрійович розповідає, що в кінці 70-х театр очолив Данченко Сергій Володимирович, він приніс у театр новий свіжий вітер і з ним талановитих акторів Віталія Григоровича Ростального, Анатолія Георгійовича Хостікоєва та Богдана Сільвестровича Ступку.
Після повернення Україні незалежності у 1991-ому році театр І.Франка, а разом із ним Анатолій Помилуйко, гастролюючи, несли у світ нашу самобутню культуру та прославляли Україну. Тоді Анатолій Андрійович об’їздив з театром багато країн світу.
Дивлячись ті вистави, люди розуміли, помалу починали усвідомлювати, що українці є нацією зі своєю мовою та унікальною культурою.
Особливою популярністю користувався Богдан Сільвестрович Ступка. В період його керівництва всі питання легко вирішувалися, його талант актора й керівника театру давав результат.
Богдан Сільвестрович прийшов до театру зі Львова, де його все місто носило на руках, і коли Анатолій Андрійович приїжджав з ним до Львова на гастролі, всі наввипередки запрошували Ступку на гостину, а разом з ним і артистів театру. Анатолій Андрійович каже, що йому пощастило з Богданом Сільвестровичом грати у трьох виставах, у них були теплі дружні взаємини не лише під час роботи в театрі, але й поза ним.
Також мав добрі взаємини з Констянтином Волощуком (Степанковим), як із педагогом, який давав йому завжди слушні поради.
З 80-го року в театрі працював актор комедійного жанру Богдан Михайлович Бенюк, тепер він очолює київський Театр на Подолі.
Мені постійно в нашій розмові хотілося запитати в Анатолія Андрійовича про артистку Наталю Сумську, адже вона майже мого віку, і колись у неї були закохані всі хлопці, не лише за її красу, але і як у символ українки в образі її героїнь. Пам’ятаю, що і мене самого манила її врода, коли бачив її тоді по телевізору. Мені здавалося, що Хостікоєв порівняно з нею значно слабший. На що Анатолій відповів, що Наталя в театрі з 1976-ого року, вона талановита, обдарована і трудолюбива. Вона і сьогодні грає ролі з великим фізичним та психологічним навантаженням, а це – велика важка праця. Але й Хостікоєв – багатогранний артист, у якого хороший голос і пластика, відчуття танцю, чого, за словами Помилуйка, йому самому колись на сцені не вистачало.
Про себе Анатолій Андрійович каже, що мав слух і гарний баритон, грав на баяні, а мистецтво танцю опанувати йому так і не вдавалося, тоді як Хостікоєв поєднував у своїх виставах хорошу гру і танець. Тож Сумська й Хостікоєв один одного доповнюють, а головне, і це дуже важливо сьогодні, що вони обоє є патріотами України.
Анатолій Андрійович розповідає, що театр являє собою складний механізм, який складається не лише з трупи артистів, але й до творчого колективу театру також належать балетна група, хор, оркестр і обслуговуюча технічна група працівників, якими потрібно уміло управляти, а це досить нелегка і відповідальна праця. За його пам’яті театром керували Сергій Данченко, наш земляк із-під Вінниці, Михайло Захаревич, Богдан Ступка. Нещодавно призначили Євгена Нищука, який був «голосом Майдану» під час Помаранчевої революції 2004 року, і він же був модератором на сцені Євромайдану 2013 – 2014 року.
Я запитав у Анатолія Андрійовича, чи не лякає його перше запозичене слово нового директора театру на зразок «ребрендингу», яке не лише засмічує українську мову, але й включає комплекс заходів щодо зміни образу театру? Він відповів, що так не думає, оскільки Нищук не прийшов у театр керівником казна-звідки, він свій, розуміє театр, він знає, як бурлить у ньому життя і буде дотримуватися тих українських традицій, що були започатковані попередниками. До того ж він гарно зіграв свої ролі і вмів тримати мільйонну аудиторію багато годин на Майдані. Не кожен так зуміє. А в перший рік повномаштабної війни він ще й узяв до рук зброю, пішов до ТРО. Анатолій Андрійович знав його дружину, актрису Оксану Василівну Батько́, вони неодноразово бували в трупі разом на гастролях, і Анатолій Андрійович запам’ятав її, як талановиту і вродливу, віддану роботі та… фанаткою кави. А ще вона була дуже доброю людиною, людяною, все близько брала до серця. На жаль, хвороба рано її забрала з життя.
Анатолій Анрійович каже, що він мав честь вчитися і працювати з визначними майстрами того часу славетного українського театру такими як:
– Наталя Михайлівна Ужвій, актриса театру з 1936 по 1986 роки, Лауреатка державної премії імені Тараса Шевченка (1984), народна артистка СРСР (1944), Герой соціалістичної праці (1974), лауреатка чотирьох Сталінських премій, яка зіграла головну роль у фільмі «Райдуга» (1943), який був до вподоби президенту Рузвельту. Наталя Ужвій в театрі зіграла роль у п’єсі Олександра Левади «Здравствуй, Прип’ять!». В цій п’єсі автор передбачав Чорнобильську трагедію.
– Микола Федорович Яковченко, відомий актор епізодів, видатний український актор театру та кіно, Народний артист УРСР . Він знімався у фільмі Генріха Сауловича Габая, який знімали у місті Могилів-Подільский. Фільм знімали в центрі міста вкінці 60-х років. Анатолію Андрійовичу приємно тепер пригадати, що він також мав честь в цьому фільмі зніматися. Після цього фільму Г.Габай виїхав у Ватикан працювати режисером і там залишився, а той фільм, що вони з Яковченком в ньому знімалися, так і не вийшов, як, загалом, й інші його картини, котрі влада заборонила до показу.
– Галина Гілярівна Яблонська, наша землячка, яка починала театральне життя з Вінниці, Могилів-Подільського. Народна артистка УРСР.
– Дальський (Нестеренко) Володимир Михайлович, Народний артист, Лауреат Державної премії УРСР.
– Цимбаліст Віктор Петрович, Народний артист УРСР.
– Станкевич Станіслав Іванович, Народний артист УРСР (1970).
– Скибенко Анатолій Никифорович, режисер, Народний артист УРСР (1977).
– Ростальний Віталій Григорович, Народний артист України (1990).
– Нечипоренко Володимир Макарович, Народний артист України.
– Панамаренко Євген Порфирович, Народний артист УРСР (1951), СРСР.
– Гашинський Аркадій Євгенович, Народний артист СРСР (1971), театральний педагог.
– Данченко Сергій Володимирович, режисер театру І.Франка, Народний артист УРСР (1977).
– Куманченко Поліна Володимирівна Народна артистка СРСР (1960), Лауреат Державної премії України ім.Т.Г.Шевченко (1971).
– Сергієнко Петро Трохимович, театральний педагог. Народний артист УРСР (1951).
– Кусенко Ольга Яківна, Народна артистка УРСР (1962). Народна артистка СРСР (1967).
– Володимир Андрійович Коляда, Народний артист України (1999), який вів паралельно «Вечірню казку» на телебаченні. Той самий Коляда, котрий 22 травня 1967 року, біля пам’ятника Шевченка читав вірш: «Дивись, ідуть сини Росії».
– Крамар Михайло Полікарпович, Народний артист України із села Піїв, з яким Помилуйко дружив і не раз бував у його селі.
– Досенко Микола Олександрович, Заслужений артист УРСР (1977), і ще багато інших талановитих артистів театру і кіно. Звичайно, всіх пригадати він не може, каже, нехай мені пробачають, кого не згадав. А мені здається, що це я усіх талантів його театру не встиг записати.
23 серпня буде рік, як не стало дружини Анатолія Андрійовича, Алли Петрівни Борічко. Вони разом прожили життя довжиною в 55 років. Їх єднала не лише спільна творча праця. Варто сказати, що Алла Борічко закінчила на відмінно Київський інститут Карпенка-Карого у 1959 році. Вона виконувала головні ролі в Одеському театрі, а потім і в Хмельницкому, працювала разом з чоловіком у театрі Івана Франка. Її батько Петро Кирилович Борічко у свій час був золотих рук майстром, відомим на весь Київ, він власними руками шив якісне взуття навіть для тогочасних партійних керівників держави. Можливо саме тому пізніше його призначили директором третьої взуттєвої фабрики. Напевно, саме від батька Алла Петрівна перейняла такі риси, як все робити якісно, правдиво, щоб потім не було соромно.
У 1988-ому році Алла Борічко стала заступником директора по культурі Будинку вчених м.Київ, а згодом і художнім керівником театру «У Білій вітальні». Для ролей вистави «Дім Бернарда Альби» запрошує кращих артистів, в тому числі і з театру І.Франка. В Будинку вчених Алла Петрівна організовувала Просвітнецькі вечори, на які запрошувала відомих на той час артистів Станіслава Любшина, Інну Савіну, Зіновія Гердта і інших. Сама багато читала, відвідувала виставки, спостерігала за достовірністю костюмів для вистави (в театрі має бути все достеменно правдивим, адже глядач сидить за пів метра від сцени і все добре бачить, це не кіно, де можна щось приховати). Наприклад: грошова купюра і гаманець мають бути тих часів. Хоча б одна купюра має бути оригіналом, решту розмножували на ксероксі. Так само і одяг, зброя, і т.д. мають бути дуже ретельно підібрані… Алла Петрівна була дуже прискіпливою до кожної деталі чи то взуття, чи то одягу артиста, чи зачіски.
Сьогодні Анатолій Андрійович спілкується з односельчанами через сторінку у фейсбуці «Наш Біличин», яку створила Зіна Макогонюк. Там він бачить краєвиди села, які Зіна викладає, і вони його надихають на написання нових картин.
Анатолій Андрійович розповідає, що він завжди себе тримав у формі, в молоді роки робив пробіжки, адже робота артиста нелегка та публічна, тому потрібно весь час підтримувати себе у спортивній формі. Тепер на старості з’явилися проблеми із руховим апаратом, але це не заваджає йому писати картини. Тому він добре озброєний, має троє окулярів і лупу. У сонячний день, коли добре видно усі відтінки фарби, сидить біля вікна і пише картини: неймовірно красиві і добрі, як і він сам. Вони показують глибину його таланту.
Колись відомий артист Інокентій Смоктуновський прийшов до одного режисера і прямо йому сказав: «Беріть мене на роботу, бо я геніальний артист». Анатолій Помилуйко ніколи нікому не пропонував свій талант, хоча добре розуміє, що скромність, то найближчий шлях до забуття. Якби у нашій столиці була своя Доріжка слави, то там би обов’язково сяяла зірка нашого односельчанина Анатолія Андрійовича Помилуйко, але ми і без доріжки пишаємося ним, він – наш.
Ще коли Анатолій Андрійович був молодим артистом, театр І.Франка ставив п’єсу на той час відомого і авторитетного письменика, лауреата п’яти Сталінських і однієї Ленінської премій Олександра Євдокимовича Корнійчука «Пам’ять серця». На репетиції вистави приходив сам автор, з ним і погоджував режисер на кожну роль артистів. І тут одного разу мав прийти Корнійчук, але захворів Віктор Петрович Цимбаліст, прекрасний артист, хороша людина. Режисер-постановник Дмитро́ Олекса́ндрович Алексі́дзе нервував, не знав що робити. І він підходить до Анатолія Помилуйка, і запитує, чи знає він текст, чи він готовий зіграти цю роль? Анатолій відповів, що готовий спробувати. Напевно, зіграв непогано, бо наступного дня режисер сказав: «Ти знаєш, ти понравілса автору». Так з тих пір він і грав цю роль весь час.
Після кожної ювілейної вистави автор накривав святковий стіл. Наприклад, після першої, п’яти, десятої, сотої і так далі акторів пригощали. Запам’яталося, як після прем’єри вистави Олександр Євдокимович запросив акторський склад у найкрутіший ресторан столиці, називався він «Столичний», і там був пишний бенкет.
Після його смерті традиція не порушувалася, і навіть у 2009-ому році дружина автора Марія Федотівна Захарченко запросила Анатолія Помилуйко та артиста Валерія Миколайовича Дудніка, тих, що з часу прем’єри залишилися серед живих, у Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, що у Печерській лаврі. В музеї вони випили по чарці вина й Анатолій Помилуйко, осмілівши, каже: «Марія Федорівна, ось перед нами та перша афіша вистави «Пам’ять серця», на якій написано прізвище В.Цимбаліста, якого я поважаю, хоча він жодного разу цієї ролі не зіграв, бо грав її я під чужим іменем… то відновіть історичну справедливість і напишіть своєю рукою моє тут прізвище, Ви маєте право, як дружина автора твору, а Валерій підтвердить». Це почула працівниця музею і сказала, що такі речі робити не можна, бо та афіша є історичним документом. І далі продовжила: ми зберігаємо ту афішу, яка була в день вистави.
Шкода, адже вистава у свій час була затребувана у глядача, про неї були гарні відгуки. Тоді в газеті «Культура і життя» критики відзначила хорошу гру артистів, у тому числі гру Віктора Цимбаліста, який ніколи у цій виставі не грав.
Я не філолог і не журналіст, але у нашому з Анатолієм Андрійовичем спілкуванні весь час пересвідчуюся, уточнюю у гуглі деталі про кожну людину, про яку він говорив, звіряючи, чи не помилився він в учомусь. І що вражає, що ймовірність його похибки завжди мізерна, все добре пам’ятає, навіть уточнює окремі деталі, як у театрі перед виставою, все до дрібниць. Дуже мало збереглося відео з фільмами і виставами А.Помилуйко. Те, що я знайшов, то його ролі в молоді роки нагадують мені гру знаменитого Алена Делона. Ми дійсно більше знаємо про зарубіжних героїв, про російських, французьких, американських та індійських видатних людей, й часто нічого не знаємо навіть про своїх талановитих односельчан.
Анатолій Андрійовичро розповідав мені, як колись спілкувався з Юрієм Яковлєвим, Зіновієм Гердтом, Михайлом Жаровим, Зінаїдом Славіним, про яких я набагато більше знав, як про нього, про наших українських артистів. Чомусь у нас упереджене ставлення до своїх діячів культури: композиторів, художників, письменників, легендарних акторів, таких, як наш Анатолій Помилуйко. Пригадую, як важко доводилося художнику України з Клембівки Віктору Наконечному, з яким мені довелося працював в одному Ямпілскому лісгоспі і який жив на одну мізерну зарплату. Пізно він одержав звання Народго художника, і односельчани не розуміли й не поділяли його захоплення мистецтвом, і разом з тим він рано пішов із життя. Таке ставлення до своїх митців потрібно змінювати, виправляти, бо коли ми поважатимемо й цінуватимемо своє, нас поважатиме весь світ.
