Василь Новицький: «Якщо всі ми, за європейським прикладом, наразі не можемо об’єднатися навколо єдиної національної організації, то маємо хоча б максимально згуртуватися навколо спільних ідей та прагнень»

Вчений-еколог, член Міжнародної ради з полювання та охорони дикої природи (СІС), доктор природничих наук Василь НОВИЦЬКИЙ про те, хто і що заважає розвиватись мисливській галузі в Україні:

– У політичному сенсі мисливська сфера України досі залишається надто роз’єднаною субстанцією, хоча деякі її суб’єкти, отримують один від одного конкретні вигоди.

Найбільшими вигодоотримувачами тут завжди були і досі залишаються збройовики – виробники та продавці зброї, амуніції, набоїв, які, загалом з байдужістю ставляться до долі галузі, оскільки мисливський сегмент для їхнього розгалуженого бізнесу вже не є головним.

Тим часом, в країнах ЄС, саме виробники та реалізатори мисливського озброєння є ключовою економічною базою різнобічної підтримки національних мисливських галузей. Вони фінансують різноманітні соціальні проєкти, входять до складу й приймають активну участь у діяльності громадських мисливських та природоохоронних об’єднань, відраховують частку від своїх доходів на розвиток довкілля та мисливства.

Чому ж у нас все по іншому?

Образно кажучи, наша галузь тримається на трьох китах: політичному (представлений законодавчим, політико-формуючим та виконавчим центральними органами), економічному та соціальному. Перші два – дуже слабкі, пасивні, а іноді діють і проти нас, як от Міндовкілля.

Зверніть увагу, навіть нинішні критичні галузеві аспекти забезпечення цивільної обороноздатності населення й епізоотичного благополуччя країни в період воєнного стану не спонукали владу більш уважніше ставитися до наших проблем або хоча б припинити їх створювати.

Чому мисливську галузь всі б’ють?

…бо ми бідні! І не просто бідні – а ще й практично німі. Це і є найбільшою нашою проблемою.

І все ж, за відсутності грошей та політичної підтримки, головна наша надія саме на соціальний аспект – згуртований вплив мисливської спільноти на органи влади всіх рівнів. Але це можливо лише за максимальної єдності, якої допоки не спостерігається. Подивіться самі, з понад 300 тисяч активних мисливців та понад тисячі користувачів мисливських угідь, політично активних, високофахових у цьому аспекті громадських діячів, можна порахувати на пальцях.

Ще більше ускладнило ситуацію цілковите зникнення в минулому році всієї галузевої преси – єдиної газети «Полювання та риболовля» і єдиного «Лісового і мисливського журналу». Це сталося виключно через байдужість передплатників. Зауважу, що в країнах ЄС: Німеччині, Чехії, Словаччині, Польщі, такі видання процвітають, бо їх активно підтримує місцева мисливська спільнота. Адже мисливські видання – це можливість отримати фахову інформацію, покращувати свою мисливську освіту, доносити проблеми галузі адресно до тих, чия думка і рішення важливі для її розвитку. І нарешті, ці видання – це традиція й культурна спадщина кожної держави.

Хтось, натомість, скаже: «в інтернеті все є». Так, але там є виключно те, що туди поклали. Відсутність професійних мисливських редакцій, журналістів і авторів – призводить до відсутності незаангажованої фахової інформації. А у соцмережах, як правило, люди шукають щось емоційне або розважливе, що відволіче їх від проблем сьогодення, тим більше від проблем мисливської галузі. Сьогодні ми це все спостерігаємо на власні очі на прикладі нашої країни.

Отож, у зв’язку з усім сказаним, ми маємо перманентні труднощі з комунікацією всередині спільноти та галузі, залученістю пересічного мисливця до якої-небудь взаємодії чи активності. Наші люди, у переважній більшості, досі не розуміють для чого працюють громадські організації, що вони роблять, за що борються. А громадські організації, через байдужість мисливської спільноти, не можуть для вирішення глобальних політичних проблем залучати єдиний з наявних у нас ресурс – людський.

Давайте будемо відвертими – з моменту здобуття Незалежності, галузевою політичною просвітою вітчизняних мисливців ніхто серйозно й послідовно не займався. Тож, не в образу буде сказано, але ми сьогодні маємо справу з переважно втраченим в соціально-політичному сенсі поколінням мисливців.

Навіть більшість лідерів громадської думки, які останні роки намагаються піднімати питання проблем мисливської галузі, на мій погляд, недостатньо обізнані в галузевому політичному спектрі.

Хоча були безумовно й позитивні зрушення у намаганні відстояти галузь і права мисливців. Новітній етап становлення мисливських громадських об’єднань, як на мене, вимушено стартував із занесення лося до Червоної книги України в 2017 році. За наданий шанс “подорослішати” вітчизняній мисливській спільноті маємо дякувати нашим нерадивим екс-чиновникам з Мінекології. Шкода, але ми ним фактично не скористалися. Винних називати не хочу. Їх багато, і користі загальній справі то ніяк не додасть.

Саме з того часу й понині було створено низку громадських організацій, кілька з них всеукраїнського рівня. Я, до речі, будучи науковцем, встиг поспівпрацювати з більшістю з них, тому маю загальне уявлення про ситуацію в цілому.

На сьогоднішній день, деякі з них вже припинили своє існування, так і не розгорнувши масштабну діяльність. Інші досі її імітують, публікуючи раз на квартал фальш-дописи, та очевидно очікуючи якоїсь “манни небесної”. Деякі ще не встигли сформуватися, а вже розводять чвари, публічні та кулуарні наклепи, показово цуплячи чужі ідеї й напрацювання.

Звісно, що спільноті в такій ситуації легко заплутатися. Але вихід насправді – простий. Кожен мисливець може взяти смартфон та швидко переглянути інтернет-ресурси всіх відомих йому організацій, прогортати дописи за тиждень-місяць-рік-п’ять, подивитись річні звіти і на власні очі переконатися, хто чим, у якій послідовності, займався і що реально зробив.

Моя ж позиція, як і раніше, полягає в наступному: «ТІЛЬКИ ЗАГАЛЬНЕ ЄДНАННЯ ключових громадських об’єднань та вітчизняних мисливців зможе врятувати надскрутну галузеву ситуацію, яка стрімко котиться у прірву».

Саме для цього ми з львівськими та колегами з інших регіонів та однодумцями, можливо знову таки дещо поспішно, створили Кодекс українського мисливця, в якому питанням самоорганізації та самоврядування наших мисливців присвятили цілих два розділи.

Це викликано невідкладною необхідністю, адже якщо найближчим часом мисливська спільнота не дасть собі ради, то раду їй дадуть без неї… Сьогодні це вже очевидні тенденції.

Тому маємо відверто говорити, що якщо ми не можемо всі об’єднатися навколо єдиної організації, то маємо її, за європейським прикладом, створити. Якщо не можемо створити, маємо, для початку, хоча б згуртуватися навколо спільних ідей та прагнень, які ми задекларували у згаданому Кодексі.

Сам Кодекс є керівним документом рекомендаційного характеру і має послугувати фундаментом соціально-політичного переродження вітчизняної мисливської спільноти, її єднання та культурної інтеграції.

Сьогодні кожен свідомий громадянин України бачить, що без мисливської галузі держава не здатна протистояти існуючим екологічним та епізоотичним викликам. Це зрештою має усвідоми й сама Держава. Якщо ми для неї “головний біль”, ми маємо запропонувати їй його позбутися у цивілізований та суспільно корисний спосіб. А саме, шляхом реалізації запропонованих Кодексом європейський механізмів децентралізації та передачі основних функцій самоврядності мисливцям та громадським інституціям, членами яких вони є чи матимуть бажання бути.