08/03/2016
0«Закопування грошей або дорога в нікуди», – таку банальну фразу зронив 26 лютого в телеефір про будівництво лісової дороги, яке нині ведеться в одному з лісових кварталів ДП «Маневицький держлісгосп», волинський природозахисник Михайло Химин.
Куди веде дорога, дізнавались журналісти ТРК «Аверс». Щоправда, дізнавались не вельми професійно. Автор цих рядків теж дізнавався і переконався, що дорогу, як виявляється, не будують до новозбудованої собачої будки.
Насамперед скажу, що лісовий квартал, крізь який будується дорога – це три тисячі гектарів лісових угідь без жодної дороги з твердою «одежею». Для порівняння читачу: довжина лісових доріг в Україні на тисячу гектарів лісу ледве сягає 1,5 кілометра. В країнах ЄС ця цифра сягає 10 кілометрів, у Фінляндії – 90!
Дорога не проходитиме через заповідну зону (Черемський заповідник), а сягне лише до його шлагбаума. Обабіч майбутнього об’єкту – болото, ягідники, грибні місця, тому місцева громада, яка лобіювала його будівництво, ходила з «чолобитною» до місцевих чиновників впродовж десятка років. Не менш важливим залишається той фактор, що питомий вихід деревини і загальний обсяг заготівлі перебувають в прямій залежності від того, як розвинута лісова інфраструктура.
Лісові дороги – одна з основних проблем лісової галузі Західного Полісся. Їх нестача призводить до критичної залежності лісозаготівель від кліматичних умов, до недостатнього обсягу лісовідновлення і великому ризику поширення лісових пожеж. А ось – висновки спеціалістів лісової галузі і керівників району.
Василь Коніщук, доктор біологічних наук, завідувач відділом Інституту агроекології і природокористування НААН. Вчений, дитинство і юність якого пройшли в селі Замостя Маневицького району, в кількох кілометрах від Черемського заповідника:
– Лісова дорога, яка сьогодні будується, вкрай необхідна. Заповідник – це унікальна наукова база для багатьох вчених не лише України і Європи, а й інших континентів світу, з вивчення рідкісних видів флори і фауни, це зона наукових досліджень місцевих біологів.
Я рекомендував Черемське болото під егіду Рамсарської конвенції про водно-болотні угіддя. Природно-заповідний об’єкт відвідують зарубіжні гості, туристи, тут ведеться просвітницька і патріотична робота з молодим поколінням. Тим паче, що сьогодні вчені-біологи і екологи виступають проти абсолютної заповідності, проти перетворення природних заповідних зон (ПЗФ) в «саркофаги» природи.
Тому люди зі здоровим глуздом навряд чи будуть заперечувати необхідність такого будівництва.
Володимир Радіон, директор ДП «Маневицьке лісове господарство», заслужений лісівник України:
– По великому рахунку, високий ступінь ефективності лісового господарства Фінляндії заснований на ефективному ланцюжку логістики, транспортуванні лісової продукції і доступу до неї. Відповідна і достатньо густа мережа лісових доріг відіграє чи не найголовнішу роль на початку цього ланцюжка.
Інвестиції в будівництво лісових доріг спрямовані на підвищення ефективності охорони лісового фонду і використання лісових ресурсів. Наявність достатньої дорожньої мережі в лісовому фонді сприяє стовідсотковому засвоєнню розрахункової лісосіки, своєчасному веденню лісовідновлювальних робіт, налаштовуванню необхідного догляду за лісом, забезпеченню ефективної боротьби з лісовими пожежами, сприянню більш повному залученню в господарський оборот побічної продукції лісу.
З точки зору «непосвячених» в проблему: потрібна дорога для освоєння лісових ресурсів – виділяй засоби, будуй і користуйся. Однак в реальності усе не так просто. Будівництво об’єкта з гордою назвою «лісова дорога» передбачає наявність проекту, вирішення земельних питань, контроль за усіма етапами будівельних робіт і багато інших моментів, відомих професійним будівельникам.
Теоретично і практично після будівництва дорога повинна бути поставлена на баланс замовника, а на її утримання необхідно регулярно виділяти кошти. Наше підприємство ці клопоти бере на себе.
Голова Маневицької районної адміністрації Андрій Линдюк:
– В абсолютній більшості випадків лісогосподарські дороги є одночасно дорогами загального користування, які пов’язують сільські населені пункти і, відповідно, відіграють важливу роль у відродженні села. Крім головного призначення – перевезення деревини, по цих дорогах перевозяться й інші вантажі, пов’язані з лісовідновленням, доглядом за лісовими культурами, охороною лісу, заготівлею насіння, грибів, ягід, насіння.
Є кошторис на 642 тис. грн, є проект, виготовлений Волинським ВКП ДП «Укрдіпродор», є погодження з ДП «Укрдержліспроект». ДП «Маневицьке лісове господарство» будує об’єкт за рахунок власних прибутків. Що ще треба і кому це заважає?
Я особисто і від імені громади району дякую Володимиру Радіону за розуміння людей, за патріотизм і любов до рідного краю. При цьому хотілось би нагадати вченому-орнітологу (як він себе вважає) Михайлу Химину, що вже в Середньовіччі лісовими дорогами були пронизані зарослі пробкового дуба нинішньої Португалії, а ще раніше – ліси і болота Римської імперії.
Лісові дороги будувалися завжди, і хибна думка цього вченого, який займається проблемами міграції і кохання диких птахів, ніколи не буде думкою в останній інстанції.
Голова Маневицької районної ради, депутат Анатолій Мельник:
– На території урочища «Кухів Груд», де будується дорога, знаходиться Меморіал партизанської слави – те, чим пишаються маневичани. Меморіал і Черемський заповідник відвідали делегації Франції, Ізраїлю, Польщі, Америки, інших країн світу. Нарешті, завдяки Володимиру Радіону, вишукана можливість будівництва дороги з облаштуванням обабіч неї рекреаційних пунктів. А щодо висновків Михайла Химина, то зауважу: Гоголь зі своєю фразою про дурнів і дороги завжди актуальний, щоправда, в нашому випадку нас швидше загублять не дороги, а дурні.
Думки, як бачить читач, нестандартні і аргументовані.
Я окремо зупинюсь на твердженні авторки сюжету, журналістки ТРК «Аверс», що нібито дорога будується до приватних мисливських угідь (цитую): «Доріжка-то веде не зовсім до заповідника… Тут інші інтереси. Свої володіння у Карасинському і Новочеревищенському лісництвах має ТзОВ «ВУЛФ-К». Причетна до цієї фірми родина екс-посадовця Богдана Колісника… З офіційних документів багатьом відомо, що директором того самого підприємства «ВУЛФ-К» є Зіновій Колісник – син того самого Богдана Колісника…».
Вдивляюсь в телесюжет далі. Як виявляється, і партизанів на Волині не було. Не було Антона Бринського. Ніколи не існувало загону «Переможці», не було 120 великих боїв, в процесі яких було ліквідовано до двох тисяч солдатів і офіцерів гітлерівської армії, в тому числі 11 генералів і вищих державних чиновників Третього рейху, зірваний 81 ешелон з живою силою противника і військовою технікою. Просто, там базувалися… загони НКВС під командуванням Дмитра Медвєдєва.
Як переконливо і сміливо, лише однією фразою журналістка закреслює чималий період воєнної історії рідного краю!
Що тут скажеш? Колісники взяли в концесію згадані мисливські угіддя, що дозволено законом. Більше того, держава з порожньою казною не може утримувати мільйони гектарів мисливських угідь. Якщо умови договору не будуть виконуватись, його можна достроково розірвати.
Однак, гадаю, що про натягнуті (м’яко кажучи), трохи гірші, як в кота з собакою, стосунки Колісників і нинішнього керівника ДП «Маневицький держлісгосп» Володимира Радіона стільки написано і сказано, що про них не знає лише лінивий, глухий та сліпий. Тобто, «симпатії сторін» ніяким чином не могли і не можуть сприяти такій дорогій послузі родині Колісників, як будівництво недешевого об’єкту, та й ще за державні кошти.
До речі, як повідомив автору цих рядків сам Володимир Радіон, коли розпочалось будівництво дороги, Зіновій Колісник йому телефонував і вимагав… припинити і анулювати будівництво.
І справді, звірі люблять тишу, тому стверджувати про те, що в мисливські угіддя потрібна дорога, щонайменше, не професійно.
Шкода, що журналістці, авторці згаданого телесюжету, такі банальні мисливські тонкощі не відомі.
Хотілось би, аби вчений-орнітолог, кандидат якихось наук Михайло Химин, який «дистанційно» займає посаду заступника директора національного заповідника «Прип’ять – Стохід», не ліз не в свої справи зі своїми «аргументами» про те, що дорогу будують «в нікуди», що там «закопують мільйони грошей», не розкидався наліво і направо своїми вкрай непрофесійними висновками.
А молоду і милу журналістку ТРК «Аверс» хотілось би по-батьківськи застерегти від авантюрних сюжетів і енергійного педалювання делікатних тем – від лісових доріг до партизанів і енкаведистів.
Деякі журналісти в своїх устремліннях на шляху до власної популярності і популярності свого роботодавця намагаються показати побачене і почуте через призму власних бажань і переконань, власного інтелекту, власного журналістського досвіду, чи, швидше, його відсутності. Так кується журналістський «світогляд», так створюється «громадська думка». Чи не заважають вони власній кар’єрі, чи не тому перед нашим братом-журналістом нерідко закривають п’ятірнею телекамеру і бояться, як чорт ладану, спілкування на диктофон? Запитання не риторичне.
