30/06/2023
0До річниці безсмертного подвигу Анатолія Кульгейка.
Символом усього українського мисливського племені у війні нашої країни за Незалежність став подвиг голови Ріпкинської районної ради Українського товариства мисливців та рибалок (УТМР) Анатолія Кульгейка. Рік тому, у березні під час окупації Чернігівщини чоловік підірвав себе разом з російськими загарбниками. Ціною власного життя він врятував життя багатьох своїх земляків. Нові подробиці цієї історії в ексклюзивному матеріалі «Лісового і мисливського журналу».
«10 чи 11 березня, на Чернігівщині, банда орків увірвалася до будинку керівника Ріпкинського районного товариства мисливців Анатолія Кульгейка. Вимагали від нього списки мисливців, очевидно, для подальших репресій. У відповідь Анатолій Іванович послав російський корабель на… та підірвав ручну гранату. Загинув сам і відправив до пекла кілька рашистів. Мокшани своїх 200-х та 300-х забрали. Героя поховали у Ріпках. Вічна пам’ять», – такий допис з’явився на Фейсбук сторінці ексзаступника генерального прокурора України Давида Сакварелідзе 14 березня 2022 року. Це було перше повідомлення про згадану трагедію.
З того часу минув рік і ми вирішили поспілкуватися з рідними, друзями та побратимами Анатолія Кульгейка, щоб дізнатись більше про нашого героя і про його подвиг.
– Мій чоловік за фахом – електрик. Навчався у професійно-технічному училищі у Миколаєві на електромонтажника, працював електриком на суднах, відслужив у армії. З часом повернувся до рідних Ріпок, – згадує вдова Зінаїда Кульгейко. – У шлюбі ми виховали сина та доньку. Дочекались й онука. Чоловік спочатку працював єгерем в УТМР Ріпкинського району. В 2002 році був обраний головою Ріпкинської районної організації УТМР, паралельно продовжуючи виконувати обов’язки єгеря. Постійні рейди та перевірки, аби вберегти тварин від браконьєрів. Він у гарному сенсі слова «хворів» мисливствознавчою і природоохоронною справою. Часто з колегами працював на голому ентузіазмі.
Полювання та риболовля були для Толі сенсом усього життя. Особливо риболовля, якою він захоплювався з дитинства. А от мисливцем чоловік став уже після одруження. Це наш кум завів його на шлях мисливця.
Анатолія знали в усьому районі та області. В нього було дуже багато друзів.
Чоловік був чесним, принциповим, щирим та справедливим, а ще дуже вболівав за Україну. Пам’ятаю, як він сварився навіть із давніми знайомими та друзями, якщо ті підтримували проросійські партії чи висловлювалися, що «там краще»…
Донька Анатолія Кульгейка, Яна, згадує ще один випадок, який яскраво характеризує її батька.
– Коли я навчалась у школі, до мене якось підійшла незнайома дівчинка. В розмові вона спитала: «А ти часом не донька Анатолія Кульгейка?» Коли я ствердно кивнула, вона розповіла мені історію про те, як мій тато врятував їй життя.
Було це так. Того дня тато поїхав до товариша в гості, – переповідає історію Яна Кульгейко. – Аж люди заметушились і загомоніли: «Дівчинка зникла…». Батько в той момент був на подвір’ї і побачив червону пляму на воді місцевого ставка. Він кинувся у воду. Це виявилася та сама дівчинка, яка була вдягнута у червону куртку. Вона наковталася води та бруду, тож батько бігом дістав її зі ставу та почав відкачувати. Поки приїхала швидка батько її реанімував. Вона прийшла до тями, життя дівчинки було врятоване. Тато повернувся додому в чужій сорочці та ані слова не вимовив про те, що сталось. Ми дізналися про його подвиг за кілька днів від рідних дівчинки, які приїхали до нас додому, щоб подякувати і привезли татову сорочку.
Ризикуючи життям, виніс зброю з російського танка
24 лютого 2022 року Чернігівщина з перших хвилин опинилася під ударом російського наступу. Небайдужі місцеві мешканці відразу стали чинити опір загарбникам. Активну участь у протидії ворогу взяв й Анатолій Кульгейко.
– Спочатку російські війська проривалися через наш край з боку Білорусі ґрунтовими шляхами, минаючи Ріпки та села нашої громади. За тим же планом, як під час Другої світової війни. Хлопці з територіальної оборони дізналися, що орки користувалися старезними картами минулого століття, тому так і йшли. Їхньою метою були Чернігів, а згодом – Київ, – продовжує вдова Анатолія Кульгейка. – Але російські війська не змогли захопити обласний центр, тож сконцентровувалися навколо захоплених раніше сіл.
У Ріпках теж тоді з’явилися їхні патрулі та блокпости. Толя з однодумцями посів своє гідне місце у рядах захисників рідного краю. Чоловік часто зникав майже на добу. Самі розумієте, що я нічого не розпитувала, куди, чого, наскільки… Іноді Толя розповідав таке, від чого мурахи шкірою бігли. Але багато чого мені й досі невідомо.
Якось чоловік побачив здоровезну москальську колону техніки на шляху між селами. Танки, БТРи, «Гради», вантажівки розтягнулися на кілометри. Толя постукав по крайньому танку – тиша. Виявилося, що танк порожній. Без остраху він заліз через відчинений люк до цього танка і витягнув звідти акумулятори, приціл, радіостанцію, зброю, речі військових. Заховав це все у своїй машині. Пройшовши далі та окинувши оком усю колону, Толя підійшов до наступного танка, щоб продовжити те, що почав, та побачив ворожих солдатів, які наближалися!
Прикинувся таким собі простачком і давай їх розпитувати: «хто ви, звідки, чого сюди припхалися зі зброєю вбивати»? Пам’ятаю, що росіяни заперечили, що, мовляв, «приїхали вас звільняти бо тут, мовляв, пригнічують російськомовних!»… А «ви у нас стріляєте»… Звісно, вони звернули увагу на допитливого незнайомця і далі дуже довго тримали чоловіка під прицілом. І знову Толі пощастило. Врешті росіяни відпустили чоловіка і наказали йти геть. Толя швиденько поїхав звідти лише йому відомими мисливськими стежками і вивіз трофеї. Я впевнена, що він повідомив про цю колону та здобуту інформацію куди належить.
– З перших діб повномасштабного вторгнення Анатолій та багато наших земляків, патріотів, мисливців, учасників бойових дій на Сході України, які розпочалися ще в 2014 році, організували у селищі загони самооборони, – згадує друг Анатолія Кульгейка мисливець та рибалка Олександр Луцький. – З першої до останньої доби окупації сміливі хлопці охороняли водонапірну вежу та хлібопекарню. Навіть коли орки вже господарювали в місті. Завдяки сміливцям у нас були свіжий хліб та вода.
– Толя, ризикуючи життям, вивозив з окупованого району хворих жінок та дітей. Люди потребували термінового лікування. Але у нас не мали можливості, бо лікарня практично не працювала. Не могли дістатися й до охопленого боями Чернігова, – згадує інший побратим та товариш Анатолія Кульгейка Микола Кондратенко. – І сміливець, знову ж таки ризикуючи життям, вивіз цих людей козячими стежками. Нашим співвітчизникам за допомогою родичів та волонтерів вдалося дістатися до більш-менш мирних територій України. Людські життя були врятовані.
Ніколи не забудеться ще одна смілива та відчайдушна спецоперація. Відразу після вторгнення російські війська захопили митний пункт «Яриловичі» у прикордонні. Там лишилася вся оргтехніка, документація, камери відеоспостереження. Не можна було дозволити, щоб вони потрапили до рук ворога. Ми поїхали з Анатолієм удвох його службовою єгерською «Нивою». Крались тишком-нишком лісами та полями. Було моторошно. Врешті дісталися до митниці. А там вітер гуляє… Ми завантажили повен автомобіль врятованим обладнанням, що геть просіли ресори і успішно дісталися назад, до своїх.
Напередодні своєї смерті Толя ще тішився, що дізнався про місце розташування російського штабу. Я певен, що він передав цю інформацію за призначенням. Але, водночас, відчував, що за ним стежать. Тим більше, він володів даними про всіх мисливців нашої громади. Анатолій твердо завірив, що живим у жодному разі не здасться. 11 березня, за пару годин до його загибелі, ми теж з ним спілкувались. Передбачаючи події він до останнього намагався зробити якомога більше для нашої спільної Перемоги.
Загинув, перемігши смертю смерть
Волею долі Зінаїда Кульгейко стала свідком останнього подвигу чоловіка. Їй дуже боляче, що про цей героїчний вчинок люди розповідають різні вигадки та нісенітниці.
– Я твердо впевнена, що не обійшлося без місцевих іуд та колаборантів. Окупанти цілеспрямовано шукали саме мого чоловіка. Хтось його здав. До речі, після цього випадку ми дізналися, що нібито над сусіднім із Ріпками селищем тоді збили ворожий дрон із мисливської зброї.
Коли росіяни приїхали вперше, Толі не було вдома. Вони оточили будинок. У одного з них була коробочка з маленькими антенами, на зразок планшету. Припускаю, що це був спеціальний прилад для відстеження дзвінків з мобільних телефонів. Тоді ж вони полонили місцевого хлопця, забрали з собою, допитували його де Анатолій. Поїхали до районного офісу УТМР. Зробили там обшук, певно, що нічого не знайшли і повернулися до нас. У цей час приїхав додому і чоловік. Близько 11 години наш будинок оточили вдруге.
Вони почали дзвонити у двері. Щось кричали та ламали двері. Пізніше свідки подій розповідали, що вони кричали «Кульгейко, выходи!». Чоловік сказав мені заховатися в дальній кімнаті, а сам пішов відчиняти двері. При цьому йшов впевнено. Відчиняючи двері, говорив до них абсолютно спокійно. За лічені секунди я почула гучний вибух. Кажуть, що була і автоматна черга, але я цього не чула. Я вибігла у двері, а там російські військові. На подвір’ї побачила чоловіка, який лежав у калюжі крові… Навколо нього – купа розкинутого на всі боки ворожого спорядження. Я кричала, просила викликати швидку та військові не дали мені наблизитися до чоловіка. Наказали щоб я зайшла до будинку і усі йшли за мною.
Це були не звичайні військові. Якісь спецпризначенці. Більше десятка чоловіків. Усі в броні, балаклавах, обличчя не видно, лише очі. Зі зброєю та щитами до підлоги. Просуваючись по квартирі, вони прикривалися щитами, наставляли автомати. На обличчях окупантів виразно читався страх. Руки тремтіли, очі бігали… Вони істерично кричали: «Где оружие?» Оселю перегорнули догори дригом, але нічого не знайшовши поїхали геть, прихопивши лише наш телефон.
Коли вони поїхали, чоловік був ще живий та при свідомості. Він постійно намагався щось сказати та показати сину. Син зрозумів, що йшлося про ключі від автомобіля, де були сховані списки мисливців. Чоловіка госпіталізували до місцевої лікарні. Швидка довго не їхала, бо боялися окупантів. Також через війну багато хто з наших медиків виїхали або не працювали. Впевнена, що якби не ці обставини, то чоловіка можна було б врятувати.
Він помер, перемігши смертю смерть.
Граната, яку Толя підірвав, певно, була з російської техніки, яку чоловік звідти витягнув разом з іншим ворожим крамом, про що я вже розповідала.
У нас була можливість евакуюватись з іншими односельчанами з початку вторгнення, але ми одразу прийняли рішення, що лишаємося і будемо боронитися. Толя навіть забороняв припускати думку, що ми не переможемо.
– Анатолій своїм героїчним вчинком врятував не одну сотню людських життів. Згодом ми дізналися, що орки недаремно шукали ті списки. Там були персональні дані всіх мисливців, інформація про зброю кожного, інша службова документація, – зазначає Микола Кондратенко. – Після жахливих подій у Бучі, Ірпені, Ізюмі, Лимані, інших окупованих ордою українських містах та селах, ми зрозуміли, чому орки полювали за нашим товаришем й іншими мисливцями.
12 березня минулого року Анатолія Кульгейка поховали у селі Голубичі. На наступний день після героїчної загибелі, чоловікові мало було виповнитись лише 62 роки. Відразу після вигнання російських окупантів з Чернігівщини про мужній вчинок Анатолія Кульгейка дізналася вся Україна.
Дикі тварини в угіддях – живий пам’ятник роботи мисливця-природоохоронця
– Письменник навіки закарбовує своє ім’я у книжках, архітектор – у будівлях, художник – у картинах. А завзятий мисливець та природоохоронець? Мабуть, живим пам’ятником йому є дичина в угіддях! – З сумом та гордістю розповів ще один друг дитинства Анатолія Кульгейка, мисливець та рибалка Сергій Грищенко. – Пам’ятаю, як ми з Толею доглядали та оберігали богатирів наших лісів – лосів. Як наче пастухи пильнували тварин, щоб не підкрався десь підступно браконьєр. І тварини вже наче знали Толю в обличчя. Не лякались його. Анатолій підходив на відстань витягнутої руки до цих полохливих красенів.
Одного разу Анатолій, наші хлопці-мисливці та небайдужі місцеві мешканці врятували молоде лосеня. Тварина забігла на територію нашої залізничної станції і випадково впала у яму із бітумом, загрузла по шию. Ми довго витягали бідолаху, самі по коліна у цій смолі. Руками та тросами, крок за кроком діставали тваринку з підступної пастки. Попекли руки, але таки врятували. Кажуть, що людський характер найбільше проявляється у ставленні до тварин. Лише за цією чеснотою можна констатувати, що Анатолій був Людиною з великої літери!
– Угіддя нашого мисливського Товариства на Чернігівщині досить великі. Все це трималося на плечах Анатолія Івановича, 11 єгерів, членів колективів, – розповідає єгер Артем Полосьмак.
– І живим пам’ятником Анатолію Івановичу є більше 300 козуль в угіддях, лосі, зайці, кабани, борсуки, інші тварини. Це свідоцтво того, що наша спільна благородна справа з охорони фауни рідного краю житиме й надалі.
Незважаючи на воєнний неспокій, ми продовжуємо дбати про диких тварин. Інколи здається, що Анатолій Іванович ось-ось, як завжди, вийде з лісу, підійде до годівниці, солонцю, господарським оком все перевірить і знову за кермо «Ниви», щоб перевірити наступну ділянку. Але, на жаль, цього більше ніколи не станеться і ми його більше ніколи не побачимо. Але будемо з натхненням продовжувати його справу.
Героя, який врятував десятки місцевих мисливців від репресій, Указом Президента України нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Нині перед усією мисливською спільнотою стоїть принципове питання про встановлення пам’ятника «Мисливцю-захиснику України» в прообразі Анатолія Кульгейка.
