12/09/2015
0Нещодавно отримав листа від мешканця села, що розкинулося на узліссі в одному з районів. У ньому — скарга на порядки, заведені місцевим «лісовим» начальством, котре джипами «вламується» на поля, безбожно ганяє й відстрілює дичину. Байдуже, що поряд і звірі, і люди. Начхати на заповідні території, ліцензії, немисливський сезон. І робиться це тими, хто мав би сам дотримуватися правил лісокористування та полювання й наставляти інших! Зв’язався я із автором, а він… злякався. Не тільки заборонив його ім'я згадувати, а й від прізвищ, названих у листі, відхрестився. Мовляв, погарячкував… І воно зрозуміло, бо якщо людина зі зброєю вважає, що все дозволено, то їй не тільки на зайців наплювати…
ПРО ТЕ, що зайців та косуль у наших «широтах» меншає, розповідає і єгер Микола Бобринський, під чиїм наглядом майже 650 гектарів лісу в Кіровоградському та Компаніївському районах. У дикій природі, як і в суспільстві, — чим більше розводиться хижаків, тим менше залишається наївних травоїдних. За тією ж логікою слідуючи, можна уявити, як, загнавши останнього «доброго» звіра, вовки починають полювати на своїх родичів. Або на лисиць. А потім, певно, з усіх виживає один «найкрутіший» хижак і помирає від голоду…
— Лисиць цьогоріч розвелось як ніколи, — каже спостережливий Микола Іванович. — Але і їм непереливки. Бо не встигне звірина на ноги стати, а на неї вже чатують за кожним кущем. Про те, як поважають закони держави і природи деякі мисливці, свідчить простий факт: я встановив на одному узбіччі табличку, позначивши заповідну територію… На моєму обході №10 (Кіровоградського обласного управління лісового та мисливського господарства) є 17 гектарів рідкісних насаджень — унікальні трави, дуби. Так дикуни ту табличку знищили картеччю.
Таке ж решето я бачив біля Добровеличківки — там розстріляли металевий журавель біля криниці. Густо-густо. Гадаю, всю ніч стріляли, за кожну випиту чарку нагороджуючи себе пострілом. Спаплюжили криницю. А кулі зосталися…
— Не розумію, чого люди хочуть, — розводить руками і, видно з усього, справді не здогадується про завтрашні плани недалекоглядних і хижих істот Микола Бобринський, майстер лісу, син лісівника, чиї дитячі сни були навіяні чистим диханням сосен і грабів угідь у Краснокутському районі Харківської області.
І знову чую, що говорити правду про ліс небезпечно. Що, назвавши чиєсь прізвище, можна наразитись на помсту і поплатитися за віру в те, що людина розумна мислить на п’ять кроків наперед і не рубає сук, на якому сидить… А про сук можна говорити дуже довго.
У кожному селі чи районі мисливці найзавзятішого з-поміж себе обирають бригадиром. Як правило, це люди достойні. Але трапляються серед них і любителі оковитої, а також особи зомбовані кінобойовиками чи фільмами про сафарі-тури англійських денді, які, розчохливши рушницю, вже тільки тоді залишать її в спокої, коли біля шкіряного чобота лежатиме купа хутра і м’яса. Товариство мисливців та рибалок знає, що полювати в лісі можна лише з дозволу працівника, котрому підконтрольний той чи інший обхід. Але декого з його членів це не обходить. Як вовча зграя, котра цього літа, з’явившись під Володимирівкою Кіровоградського району, поласувала хазяйськими вівцями, шайки людей зі зброєю прочісують кулями ліс. А мусили б часом і підгодувати дичину. Чи зробити зауваження фермеру, котрий гербіцидами отруїв водойми й позбавив косулю, кабана і того ж вовка водопою.
…Поки ми розмовляємо з Миколою Івановичем, йому телефонує чоловік. Каже, що чує, як у лісі стукає сокира, — це хтось рубає акацію. Питає, що йому робити. А Бобринський на мить прислухався й каже: «Заспокойся, то не сокира — то сусід Микола припинає козу й забиває пакіл»… Минає кілька хвилин, новий дзвінок. З’ясовується, що в лісі справді шумів Микола. Усе знає у своєму лісі чоловік, кожен звук розрізняє. Але людину з її хижими намірами розгадати не може. Іншої породи, видно.
