Пастка для окупанта 

Як лісівники Корюківського лісгоспу разом з місцевими мешканцями тримали оборону краю.

Героїчна оборона Корюківського краю на Чернігівщині, під час спроби окупувати військами РФ, є одним з найепічніших епізодів війни. Рік тому росіяни зав’язнули у місцевих нетрях, так і не змогли вирватися з цієї пастки.

– 24 лютого минулого року близько п’ятої години ранку мені сповістили про початок повномасштабного вторгнення. Тоді ж ми й почули канонаду з боку кордону, рев літаків та ракет. Наші працівники, які чергували у лісництвах, та місцеві мешканці прикордонних сіл повідомляли про рух чисельних колон російської техніки: сотні танків, бронемашин та вантажівок.., – згадує директор філії «Корюківське лісове господарство» Північного лісового офісу ДП «Ліси України» Андрій Лашко. – Тоді ми запровадили у лісгоспі черговий режим, охорону об’єктів, транспорту, рухомого та нерухомого майна. Звісно, спочатку, панували жахливі думки, була певна невизначеність що робити далі, бо ніхто не був готовий до таких подій. Але з часом емоції вщухли, а занурення в роботу розігнали всі сумніви та паніку.

Директор філії «Корюківське лісове господарство» Андрій Лашко

Ми вже знали, що росіяни вдерлися через кордон у багатьох районах Чернігівщини, плануючи якомога швидше дістатися до обласного центру, а звідти й до Києва. Розуміли, що скоро настане й наша черга, адже живемо за 60 кілометрів від кордону. Чергова інформація від місцевих мешканців нас просто шокувала. У наш регіон вдерлася справжня орда з кількох сотень одиниць російської техніки та військових. Як ми дізналися згодом, там було близько 400 бойових та спеціальних машин. Усі вони йшли повз прикордоння.

– Це і був початок оборони краю?

– Ставати у відкритий бій проти величезної орди – самогубство. Водночас, дуже важливо було не допустити знищення мирних міст, сіл, загибелі людей, руйнувань інфраструктури. З історії всім добре відома жахлива Корюківська трагедія, коли впродовж 1–2 березня 1943 року загонами угорської військової жандармерії було вбито 6700 мешканців селища Корюківка (нині місто). На щастя, під час новітньої війни з російськими загарбниками подібних трагедій у нас вдалося запобігти.

На спільному засіданні оперативного штабу з представників районної, міської влади, правоохоронців, військових вирішено було постійно відслідковувати кожен крок москалів. Населення терміново готувалося до облоги. Наші захисники за допомогою небайдужих мешканців зводили барикади, імпровізовані укріплення. Наші працівники та техніка були на перших рубежах оборони. В лісгоспі залишався солідний запас бензину, дизпалива та мастильних матеріалів для нашої техніки та виробничих цілей. Увесь цей бензин ми передали Руху опору, аби бійці зробили «бандерівські коктейлі». Згодом, москалі вповні відчули на собі руйнівну силу цієї палаючої рідини.

Як я вже казав, головним нашим завданням було пильнувати кожен крок орків. Не буду вдаватися у подробиці, бо війна ще триває. Але ми, небайдужі громадяни: лісівники, мисливці, місцеві мешканці впоралися з цим відповідальним завданням.

Наші лісові угіддя – віковічні, глухі, партизанські, безліч боліт, місцина непрохідна і лише місцеві добре тут орієнтуються.

– Пане Андрію, уточніть, будь ласка, чи потрапив ваш лісгосп безпосередньо до зони бойових дій?

– На наше щастя, за увесь час оборони краю та окупації жодне наше лісництво чи лісгосп не були обстріляні та пошкоджені. Вдалося дивом уникнути цього.

– Повернімося до опору загарбникам. Як вдалося відстояти рідний край?

– Орда рухалася старими сільськими або лісовими дорогами. Наче за старими мапами. Це згодом і підтвердилося. Вони відразу після вторгнення оминули Корюківку й пішли далі густими колонами. Однак, згодом до нас зайшла ще одна колона – близько 12 танків та інших бронемашин, вантажівки. Це були росіяни, які «відстали» від своїх. Вони зайшли у саме наше місто, сподіваючись його окупувати. Були переконані, що ми їх зустрінемо «хлібом-сіллю» та рушниками.

Однак, мешканці Корюківки на чолі з активістами та владою місцевої громади вийшли на велелюдний мітинг із прапорами та гімном України, перекрили шлях ординцям, лягаючи під танки. Навіть жінки та старші люди в обличчя кричали озброєним до зубів москалям, що їх тут ніхто не чекає, щоб ті забиралися звідти. Уявіть собі, російська деморалізована орда не витримала нашої згуртованості, дружби та злагодженості й забралася геть. З того часу до Корюківки не ставала нога жодного російського окупанта. Ось так наші люди без жодного пострілу відстояли рідне місто. Серед цих сміливців були й лісівники та їхні рідні й близькі.

– Як далі розгорталися події ворожого наступу?

– Все те чисельне вороже стадо дійшло до Городні, сподіваючись доєднатися до своїх «колег» і окупувати Чернігів. Однак, як вам відомо, Чернігів їм так і не вдалося захопити з коліс. Москалі застрягли у кривавих боях, знищуючи наші міста та села. А ще орки отримали добрячого тягла від захисників Сил і оборони України у Городнянському районі та однойменному місті. Там була героїчна оборона, де брали участь наші колеги. Орки все ж таки закріпилися у тому районі, але потрапили у лабіринт без виходу – рухатись можна, але вийти – ні.

– Пане Андрію, можна сказати, що окупанти опинилися у пастці?

– Скажу так, вони перебували під нашим постійним контролем. І щойно якась колона чи патруль виїздили десь до села чи міста, як відразу з’являлися наші групи. Лісівники за допомогою небайдужих місцевих мешканців та оборонців краю швидко облаштовували на автошляхах, лісових та сільських дорогах величезні завали та барикади. Сміливці пиляли дерева поблизу шляхів та робили пастки для російської «броні». Величезні стовбури дерев, гори гілля, бетонні брили. Ці барикади навіть «аналоговнєтні» російські танки не могли подолати. Намагалися, але безуспішно.

Ці пастки ми робили вдень та вночі. Інколи за лічені години до під’їзду москалів. А якщо окупантам таки вдавалося ціною неймовірних зусиль розібрати якусь барикаду, то за кілька сотень метрів вони знову зустрічали сюрприз із нового завалу. Нам було шкода звалювати віковічні ліси, але це було задля нашого спільного блага.

– З’їхати з траси чи якось об’їхати ці завали росіяни ніяк не могли?

– Сніг та рясні березневі дощі швидко перетворили землю поза шляхами на суцільне болото, де в’язнули навіть танки. Не кажучи вже про автомобілі, зокрема, розхвалені російські «Тигри». Навіть природа була на нашому боці. Тож москалям у таких випадках лишалося лише знову вертатися до свого лабіринту. А там по них активно працювали наші воїни-захисники. Щодня окупанти втрачали своїх людей та техніку.

– Лісівники йшли просто на неймовірний ризик…

– Так. Інколи наші працівники та помічники, готуючи ці барикади, дивом уникали зустрічі з російськими патрулями «росгвардии» чи «военной полиции». Але ми всі розуміли на що йдемо. Бо ж боронимо рідний край від варварського нашестя. До речі, стикнувшись із нашим опором, росіяни почали жорсткіше ставитися до людей у селах: стріляли, побачивши місцевих на вулиці, але вже спливав час їхньому пануванню на Чернігівщині!

– Чи кидали російські військові свою техніку, тікаючи?

– Поблизу Корюківки окупанти кинули потужну колісну гармату-гаубицю. Там було пошкоджене колесо, тож вони просто полишили її. Зброя стала трофеєм наших воїнів. Також орки кидали танки, БТРи, БМП, вантажівки… У Сновському лісництві вийшов з ладу потужний москальський ВАТ – великий артилерійський тягач. Довести його до ладу не вдалося, тож бойову машину спалили «бандеросмузями».

Наприкінці березня – на початку квітня війська РФ вигнали за межі Чернігівщини. Вони тікали, кидаючи і техніку, і своїх… А ми – лісівники та мисливці активно допомагали українським воїнам гнати цю нечисть. Пам’ятаю ще один резонансний випадок. Якось російський літак бомбардував наші ліси, певно намагався знищити загони руху Опору. Скинув чотири бомби вагою у пів тонни кожна, дві з яких вибухнули, дві – ні. Смертоносне залізяччя лишилося серед угідь, загрожуючи неминучою смертю всьому живому. Наші працівники виявили та вказали шлях до них саперам. Бомби були знешкоджені шляхом контрольованого підриву.

Ось так Корюківщина стала пасткою для москалів. Фактично без пострілів, руйнувань та боїв місцевим мешканцям вдалося захистити наш рідний край від орди.

– Але ваш край досі не знає спокою. Що відбувається нині?

– Чотири наші лісництва у прикордонні – Єлінське, Новоборовицьке, Тихоновицьке та Перелюбське поруч із РФ, взагалі не функціонують. Обстріли тривають щодня. На жаль, наш край досі не знає миру.

– Пане Андрію, як працює на Перемогу ваш колектив?

– 25 наших працівників мобілізовані до лав ЗСУ та інших військових формувань. Хлопці служать на різних ділянках фронту. На жаль, є один загиблий Герой. Це Віктор Михайлович Дзюба. Народився у 1982 році у с. Рейментарівка. Понад 20 років пропрацював у лісовому господарстві на посадах лісника, вальника лісу, верстатника цеху переробки, майстра лісу. Був сумлінним працівником, користувався авторитетом серед колег. У 2014–2015 роках брав участь у антитерористичній операції. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, медалями «Ветеран війни» та «Учасник АТО». 24 лютого 2022 року Віктор був призваний на військову службу та брав участь в обороні Чернігова. На жаль, наш Герой загинув 21 липня 2022 року. В нього залишилися дружина та двоє дітей.

Щодо економічної складової майбутньої Перемоги, то Корюківське лісове господарство активно допомагає ЗСУ брусом, дошкою. Загалом, наше підприємство з початку повномасштабного вторгнення надало допомоги майже на десять мільйонів гривень.

У 2021 році на базі нашого підприємства було засновано вольєрне господарство. Спочатку комплекс влаштували на площі 36,4 га. Загальний огороджений периметр становив понад 3 км. У 2022 році збудували оглядову вежу та розпочали будівництво будинку для мисливців та відпочинку. В майбутньому плануємо продовжити облаштування вольєра на території Корюківського лісництва на площі 68 га.

Для підгодівлі тварин збудували годівниці та солонці. Корм для тварин заготовляємо влітку. Зараз у вольєрі утримуються 15 дорослих особин оленя плямистого – 2 самці та 13 самок, які тогоріч привели 6 оленят. З тваринами працюють єгері та мисливство­знавець. Ссавці вже призвичаїлися до корюківських лісів. Життя триває, незважаючи на воєнні негаразди.