26/08/2015
0Досвідченому лісівнику, майже із 40-річним стажем, 14 серпня виповнилось 80!
Він цілковито віддав себе улюбленій справі – охороні та примноженні карпатських лісів. Тисячі кілометрів у спеку і в негоду, під шепіт величних смерек, в царстві різнотрав’я, пройшов за свою яскраву трудову біографію лісовими стежками сьогодні заслужений пенсіонер, лісовик за покликанням, авторитетний житель смт.Бориня – Михайло Мрочко. У споминах ветерана – безліч цікавих життєвих пригод, а в трудовій біографії – величні справи, зроблені для прийдешніх поколінь.
Народився Михайло Йосипович у звичайній селянській родині, ще коли на наших теренах панувала Польща. У сім'ї, окрім нього, були ще один брат та дві сестри. На початку Другої світової війни батька забрали на фронт, а тому дітям довелося звикати до всяких робіт, допомагаючи мамі в господарстві.
Швидко промайнуло дитинство, шкільні роки, і перед успішним учнем постало питання вибирати професію. З наміром стати вчителем, він вступив до Дрогобицького педагогічного інституту, але швидко зрозумів, що це, як кажуть, не його. Попрощавшись з педагогічним вузом, він все більше думав про професію лісівника. Але підійшов час іти до війська. Службу проходив у ракетних військах у теперішньому Калінінграді. Як він сам пригадує, армія навчила його багато – виправки, дисципліни, він став вимогливим як до себе, так і до оточуючих. Згодом демобілізувавшись, пішов працювати майстром лісу тодішнього Боринського лісгоспу, пізніше помічником лісничого. І аж до 1982 року. Коли до директорування став Петро Соболь, запропонував досвідченому лісоводу посаду лісничого. А через два роки, коли постало питання будівництва унікального лісорозсадника на терасах, цю відповідальну ділянку довірили Михайлу Йосиповичу. Під його умілим керівнойтвом, за неповних три роки, було збудовано, окрім терас, контору та житловий будинок лісорозсадника. Був час, що міністерство навіть хотіло забрати його у своє підпорядкування.
За зразково проведену роботу Михайло Йосипович у 1986 р. став лауреатом Державної премії, яку йому урочисто вручали в Кремлі. На базі підприємства проводили численні семінари лісгоспів і лісотехнічних інститутів всього Радянського Союзу. Приїжджали у Бориню фахівців-лісоводи навіть з Хабаровського краю.
Михайло Йосипович сьогодні пригадує, якою була напружена праця під час будівництва. Коштів і техніки не бракувало, треба було встигати лише освоювати їх. Працювати доводилося по 10-12 годин на добу, вставати надзвичайно рано, бути керівником, іноді – сторожем, іноді – механізатором. Весь тягар будівництва лежав на його плечах.
Очолював він цей унікальний лісо розсадницький заклад аж до 1992 року. Згодом працював лісничим Яблунського лісництва, деякий час – лісничим в тодішньому колективному господарстві «Свтанок», потім 4 роки навчав учнів Боринського ліцею премудростей лісівництва.
Радіє Михайло Йосипович, що його лісівничу стежину продовжив син Юрій. Він сьогодні очолює ДП «Старосамбірське лісове господарство». А до того прийшов величезну школу професійної майстерності. На його очах (а жили Мрочки тоді на території лісорозсадника), іноді й за його участі, проходило цікаве лісівниче життя. Приїжджаючи на вихідні чи на канікули до батьків, Юрій сідав за кермо трактора й допомагав робітникам, цікавився найменшими деталями лісівництва. Ветеран зізнався, що на вибір професії сина він не впливав. В сім'ї панувала така собі демократія: кожен обирав для себе улюблену справу. Дочка стала педагогом, сьогодні директорує у Щирецькій школі, другий син – медик, у Винниківському госпіталі інвалідів війни.
Коли ми розмовляли з Михайлом Йосиповичем у кабінеті директора Боринського лісгоспу, у Михайла Михайловича задзвонив телефон. Телефонував начальник обласного управління лісового і мисливського господарства Анатолій Дейнека, попросив передати слухавку ювіляру. А дальше були щирі вітання і побажання добра, щастя, здоров'я і довголіття. Ювіляр справді заслужив собі шану і повагу не лише у своєму рідному колективі, а й посеред всіх лісівників області. Адже віддав улюбленій справі практично все своє свідоме життя.
Надійною опорою і підтримкою в його житті завжди була кохана дружина , медик за освітою – Стефанія Володимирівна. За 58 років спільного життя вони побачили все – радість і печаль, успіхи і невдачі, але, завдяки взаєморозумінні й повазі, йшли життєвою стежиною впевнено і яскраво.
Сьогодні тішать серце і душу Михайла Йосиповича та Стефанії Володимирівни семеро онуків, один правнук. Усі вони радо їдуть в Бориню погостювати в дорогих людей, а їхня оселя завжди є гостинною. Не приховує ветеран лісової галузі радості від того, що справа його рук – унікальний лісорозсадник – з кожним роком дістає все нові імпульси для розвитку і є найкращим не лише в Карпатському регіоні, а й у всій Україні. Звертаючись до директора держлісгоспу Михайла Ільницького й дякуючи за увагу та привітання, ювіляр відзначив, що він надзвичайно щасливий. Адже справа, яку започаткував колись, має гідне продовження. І роблять це вмілі, кваліфіковані спеціалісти.
Районна газета «Бойківщина»
Випуск №34 від 22.08.2015 року, с.2
