03/04/2023
0
На вже звільнених територіях лісівники розгрібають «авгієви стайні» ворожого панування.
Спалені та розтрощені, заміновані ліси, розграбовані до нитки лісництва. Такі наслідки окупації росіянами Херсонської області. Нині. А ще гіршу біду за росіян чинили свої ж – зрадники.
– Про повномасштабну російську агресію я дізнався від нашого директора близько 7 години ранку. Тоді над нашим лісництвом кружляли ґвинтокрили, літаки, час від часу летіли ракети. Ми добре чули гуркіт жорстокого бою на Лівобережжі та з боку Херсона. То наші військові намагалися зупинити росіян в Олешках та в районі Антонівського мосту поблизу Херсона, – розповідає лісничий Великоолександрівського лісництва ДП «Великокопанівське лісомисливське господарство» Херсонщини Дмитро Гезь. – Хоча лісництво й не стало ареною боїв, але про роботу мова вже не могла йти. 10 березня наша територія була повністю захоплена.
Першими до нас зайшла «росгвардія», «омон», чи як там вони себе називали. Там були солдати й офіцери слов’янської зовнішності, добре екіпіровані. Вони намагалися поводитись ввічливо. Похвалялись, «Росія тут навсєгда». Я пам’ятаю командира десь з Карачаєво-Черкесії, який приїхав «асвабаждать нас от фашистов». Потім були вже війська. Багацько привалило. Найгірше стало, коли сюди хлинули «днрівці», «лнрівці» – кримінальники, справжні бандити у формі.
– Які й показали своє справжнє обличчя варварів-окупантів?
– До повномасштабного вторгнення колектив лісництва нараховував 15 працівників. Але хтось виїхав раніше, хтось пізніше, особливо жінки та молоді співробітники. Лишилося нас троє – я та ще двоє майстрів лісу. Люди, які вже прожили життя і бачили різне. Першим ділом ми намагалися врятувати майно. Вивезли за можливістю комп’ютери, «ксерокси». Службову машину лісництва – ВАЗ-2110 я заховав у себе вдома в гаражі і розібрав. Як виявилося недарма, бо росіяни активно «полювали» за цією машиною. Врятували ми й один службовий «УАЗ», заховавши його у надійному місці влітку минулого року. Більше, на жаль, не встигли, якби й хотіли.
Про мародерство та крадіжку майна я наведу такий красномовний факт. Росіяни розграбували нашу лісопожежну станцію, де викрали усі… сокири, лопати, граблі, відра та інший службовий інвентар. «УАЗ» пожежний модуль викрали вже під час відступу восени тогоріч. Пожежний «ГАЗ-66» розграбували, лишивши лише кузов, кабіну. Акумулятор, сидіння, колеса – все вкрали. Зняли шини й із двох наших тракторів, але їх ми вже полагодили. А ще московити, дуже зацікавившись нашою «десяткою», пару разів ходили до мене в гості, вимагаючи віддати автівку. Вперше я відговорився. Вдруге, коли вони вже наставили автомати, завів «гостей» до гаража й показав розібрану до нитки машину: «Забирайте хоч зараз, але вона несправна і не на ходу!» Повірили.
Я тихцем приїжджав до лісництва, коли там не було окупантів і дивився, що там і як. А ще обстановку спостерігав мій колега, який живе поруч. Теж прикидався сторожем. До речі, росіяни планували ще зробити у нашому лісництві якийсь штаб. Але потім відмовились, мовляв, немає надійного сховища від обстрілів. Можливо, це врятувало нас від руйнувань.
– Звідки ж росіяни знали про лісівників? І яким був окупаційний режим загалом?
– На жаль, знали. Недаремно й мені пропонували «золоті гори». Той «гвардєєц» з Кавказу особисто агітував. Вони шукали власників зброї, правоохоронців, державних службовців, атовців, їхніх рідних й близьких. Залітали в села ордою на вантажівках або броньовиках «Тигр» і гайда по хатах. Автомати людям в обличчя, обшуки, допити. Тих, хто «не сподобався», відвозили під конвоєм до окупованої Каховки чи Нової Каховки. І звідти, побиті та катовані, деморалізовані земляки верталися вже пішки додому. Кульгали десятки кілометрів, але хоч верталися живими. І я більше, ніж впевнений, що без українських Іуд тут не обійшлося. Або комендантська година з 16:00 і вже до ранку. Вийдеш з подвір’я – розстріл, у «кращому» випадку тортури.
Але опір ворогу був. От росіяни розмістили між селами чималий склад боєприпасів. І одного разу він гарно злетів у повітря. Були ще подібні випадки. І тоді розлючені втратами росіяни ставили свої танки, гармати й міномети прямо на людських подвір’ях чи поруч з ними. Хати обкладали боєприпасами – снарядами, мінами, фугасами. Щоб наші не стріляли по селах. А вони так і вели вогонь по українській території, прикриваючись мирними людьми.
– Пане Дмитре, скільки лісових угідь було пошкоджено чи знищено окупантами у лісництві?
– У наших лісових угіддях росіяни теж поробили вогневі позиції, звідки обстрілювали нашу територію. Особливо в урочищах «Недогірський ліс» площею 1200 гектарів та «Літучі піски» площею 800 га уздовж річки Інгульця. При відступі вже восени вони там усе замінували. Ця територія досі не розмінована і вкрай небезпечна для відвідування. А ще вони масово нищили наші ліси для побудови своїх укріплень, бліндажів тощо.
Москалі самі ж густо бомбардували наші ліси, особливо запалювальними чи фосфорними боєприпасами, побоюючись «партизанів» чи що. Гасити ці пожежі вони категорично забороняли під загрозою розстрілу. І там горіло все, що могло горіти. За попередніми підрахунками, у нас знищені вогнем, артобстрілами або пошкоджені під час цих надзвичайних подій близько 1200 гектарів лісів. Це угіддя сосни кримської, вік якої подекуди досягав 150 років, дубів віком близько 100–120 років, акації віком понад 80 років. Наприклад, у нас був реліктовий дуб, який вважався двохсотрічним. Чи пережив він війну та лісові пожежі? Знаємо, що московити розташували біля цього дуба укриття для свого танка. Доступу до лісів ми досі не маємо, тож не можемо точно визначити збиток. Аби відновити ці посадки, потрібно буде не один десяток років.
– Але, на щастя, ви врешті дочекались звільнення…
– Окупантів з наших країв гонили поганою мітлою у жовтні-листопаді минулого року. Тоді вони вже не пропонували «золоті гори». Тягнулася техніка з награбованим у людей майном, а селянам забороняли виходити з хат під загрозою розстрілу. Але багато цих виродків та їхнього мотлоху завдяки нашим сміливим воїнам навіки залишилися в лісах нашого лісництва.
Наше село звільнили 4 листопада о 16-й годині. І одним із перших мій син отримав від наших воїнів подарунок – бойовий синьо-жовтий прапор із автографом бійців. А ми написали, в свою чергу, хлопцям вітання від херсонських лісівників. І росіяни вже після звільнення передали нам «вітання» у вигляді ракет С-300, якими вдарили по громаді. Цілились у склад селітри місцевого фермера. І досі передають нам такі «привіти».
Зараз наше лісництво хоч і звільнене, але лінія фронту неподалік. За можливістю допомагаємо людям дровами, де вже хоча б трошки розміновано. І чекаємо перемогу, аби відновлювати наші рідні ліси. Дуже скучили за роботою!
«Чорний лісоруб» допомагав окупантам нищити рідні ліси!»
Інший працівник цього підприємства, який з цілком зрозумілих причин попросив не називати свої ім’я й прізвище та не вказувати розташування свого лісництва, теж пережив шість з половиною пекельних місяців ворожого панування. Досвідчений лісівник каже – окупантам «допомагали» й наші зрадники.
– Наше лісництво простягається смугою уздовж Правобережжя Дніпра. Загальна площа 3,4 тисячі га. Це листяні ліси акації, гледичії тощо, посаджені в 60-ті роки минулого століття задля запобігання піщаним буревіям, ерозії ґрунту, захисту сільгоспугідь, – розповідає наш співрозмовник. – Є у наших краях один «чорний лісоруб». Ми його часто затримували на «гарячому». Але цей покидьок із початком окупації переметнувся до росіян. І щоб помститись, привів москалів до нашого лісництва, де показав усе, що можна розграбувати. Так росіяни викрали наш службовий автомобіль «УАЗ».
Зрадник приводив росіян й додому до наших працівників. За «вірну службу» окупанти дозволили зраднику безперешкодно рубати ліси на свої потреби. Той бігом сколотив команду з таких самих маргіналів. Разом вони знищили чимало лісових угідь. Він ще й заготовляв наш ліс на російські бліндажі та укріплення. На цього негідника вже після звільнення нашої території є покази до поліції та СБУ. Сподіваємось, що його належним чином покарають.
Ці шість з половиною місяців пекла майнули для нас одним нескінченним жахливим днем. І досі окупанти продовжують бомбардувати наші села та ліси з сусіднього з нами Лівобережжя Херсонської області. Вже чотири місяці після звільнення ми постійно ховаємось від російських обстрілів у підвалах. Але віримо у якомога скорішу Перемогу!
