“Если друг оказался вдруг…”

Восени «Лісовому віснику» виповниться чотири роки. За цей час були злети і невдачі, були радості і розчарування. Сьогодні нас знають багато. Сьогодні ми не тільки друковане, але й інтернет-видання (http://lisvisnyk.com.ua/), яке говорить і пише про екологію, ліс, лісівників – про все, що пов’язане з природою.

…Коли задумала створювати журнал і сказала про це лісівникам моєї рідної Волині, отримала підтримку. Тодішньому начальникові обласного управління, директорам лісгоспів, простим лісівникам ідея сподобалася. Бо розповідати було про що. Волинських лісівників знала вся Україна: тут проводили семінари, вчилися, обмінювалися досвідом. Близькість області до Європи давала свої плоди. На Волині намагалася втілювати все позитивне, що бачили у Польщі, Литві… І хоча видання позиціонувалося як всеукраїнське, Волинь була першою, про яку говорили. Кожен радо ділився темами, своїми досягненнями, які були б цікаві для лісівників інших областей, колег та знайомих. Відтак видання, половина сторінок якого розповідає про життя галузі та лісівників, багато писало про Волинь, її талановитих людей, лісоводів, розвиток лісових та мисливських господарств, їхні свята і будні, проблеми і здобутки. Писали і про інші регіони, але на перших початках Волинська область отримувала пріоритет, на правах рідної, більш знаної, ближчої для спілкування. Та й доїжджати журналістам видання було простіше і ближче, ніж до того ж Херсона, наприклад, чи Закарпаття. Згодом ми напрацювали зв’язки з іншими областями, тож географія інформації розширилася, можна було би збільшити й журнальну площу, якби не важкі часи для України. Але про це згодом.

… Пам’ятаю, як у Луцьку відспівували Василя Мойсея – першого серед тих, кого розстріляли на Майдані. Був дощ. Вулицею Винниченка рухалася процесія. Сотні людей ішли в тузі за домовиною, закутаною в жовто-блакитний прапор. Попереду несли портрет Героя, обрамлений чорною стрічкою. Я йшла із фотоапаратом у руках, заховалася у чорну куртку, намагаючись відігнати від себе страшну реальність. Дозволю собі нахабність сказати, що трохи знаю історію, а тому у ті буремні часи мимоволі подумалося: за світлими ликами цих хлопців сховаються ті, які використають і цей час на свою користь: «Скільки «примажуться» до цих мужніх захисників Української європейськості? До їхнього подвигу, до їхньої крові? Злицемірять і спокійно зроблять свою справу…»

Це було півтора роки тому. Тоді «ЛВ» вийшов із двома гвоздичками, обмотаними чорною стрічкою, на передовиці і хронікою подій Майдану на сторінках. Тема лісу відійшла на деякий період зі шпальт. Але не з умів тих, хто вирішив ситуацією скористатися.

Сьогодні я лише утвердилася в істині тієї моєї думки, яка виникла з аналізу історичних реалій. За цей час багато людей показали своє істинне обличчя. Таке, про яке й подумати не могла. Фарбованих лисів виявилося аж надто багато. Кожен примазувався до ситуації, як міг. І щоб вибілити себе, очорнював всіх, кого не було шкода.

Із приходом нового керівництва у Волинське обласне управління лісового та мисливського господарства виявилося, що «Лісовий вісник» є одним із ворогів галузі. Бо писав про попередників. А заступник начальника пообіцяв закрити «ЛВ», заздалегідь ніби-то передбачаючи, що видання піде в опозицію до «нових». Проте коли зрозуміли, що закрити ЗМІ у демократичній Україні не так просто, як здається, та й юридично управління на нього не має і не мало ніколи впливу, пішли іншими методами. Щоправда, перед тим послали «гінця» до головного редактора. Мовляв, було б добре, аби на сторінках «Лісового вісника» з’явилося кілька гарних статей про те, який хороший головний лісничий управління, та й про самого нового начальника… кілька слів. Але коли почули, що так не працюємо, перейшли до інших методів роботи.

…«ЛВ» продовжував жити Волинню. Проте інформації ставало все менше. На наради, прес-конференції, у рейди журналістів «Лісового вісника» не кликали принципово. А видання заборонили передплачувати взагалі. Більшість лісівників виконали наказ. І коли ми говорили у приватних розмовах, ті розповідали, що журнал із задоволенням читають, але не передплачують, бо їх щодо цього перевіряє особисто головний лісничий. Подумалося: а колись же ми з тим головним лісничим, щоправда він був тоді начальником відділу лісового господарства, бутерброд один на двох ділили. І він не один такий… Ото часи настали…
Дуже вдячна тим, хто, попри заборону, продовжує читати наш журнал. Я поважаю всіх лісівників, але вважаю: скільки б не було у нас керівників, хто б не намагався командувати, у нас має бути власна думка, своє слово і своя позиція.

Сьогодні ми говоримо про інформаційну війну, але чи ж не наша безвідповідальна позиція – позиція блюзніра і пристосуванця – призводить до того, що й досі триває війна, що й досі ми сам на сам зі своїми бідами, переживаннями, що й досі кращі сини гинуть, а дехто дозволяє собі маніпулювати думками натовпу.
Ми не зможемо зробити нашу Україну самодостатньою, доки кожен раз танцюватимемо під різні дудки, коли не матимемо своєї голови на плечах, своєї позиції і власної гідності.

20 серпня вийде у світ спарений журнал «ЛВ». Липнево-серпневий випуск побачать у Житомирській, Закарпатській, Хмельницькій, Київській, Кіровоградській, Львівській, Рівненській, Сумській, Харківській, Херсонській, Чернігівській, Чернівецькій, Черкаській областях, ну і небагато, але й на Волині.
Наразі в управлінні вдають, що борються з корупцією і граються у демократію. А між тим уже минуло півтора року відтоді, як, не змігши закрити видання, яке пише про ліс, «демократи», уявивши себе цензорами, встановили заборону на його передплату.

Але варто знати: ст. 15 Конституції України говорить: «Цензура заборонена у будь-яких проявах». Ст. 24 ЗУ «Про інформацію» вказує: «Забороняються втручання у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом поширюваної інформації, зокрема з метою поширення чи непоширення певної інформації, замовчування суспільно необхідної інформації, накладення заборони на висвітлення окремих тем, показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати суб’єкти владних повноважень». Ст. 2 ЗУ «Про друковані засоби масової інформації» говорить: «Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів із боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об’єднань громадян».

Якщо не поважаєте себе, поважайте Конституцію. Поважайте Україну!

Сьогодні не найкращий час для друкованих засобів інформації. І попри те, що Інтернет все більше домінує, дуже хочеться зберегти саме друковане слово. Видання, яке можна взяти до рук ще і ще раз. Переглянути через багато років і знову поринути у ті події, у ті роки, про які йдеться, вдивитися у ті фотографії, у знайомі й не знайомі обличчя… Оцінити тогочасну поліграфію, врешті-решт. Давайте берегти друковане слово, – слово, вкарбоване в історію, не просто написане, а виплекане і виточене журналістами, яке має вагу і відповідальність.

Вдячна всім, хто підтримував, підтримує і підтримуватиме ЛВ!!!

Головний редактор Всеукраїнського журналу «Лісовий вісник»
Оксана Чурило

P.S. Люблю Висоцького. Підришуся під кожним словом. От тільки від змін, як і кожен з нас, чекаю кращого…