13/07/2015
0Очень "прозрачный" текст свидетельствующий о радикализации в Закарпатской области, в том числе и в её лесной отрасли. Тематический клип, отражает возникшие ассоциации… Но если эта тема поличит развитие в реальном мире – нахохочемся….М.П.
В час, коли війна на сході України загострюється, а по телебаченню громадяни постійно чують про нових загиблих та поранених, про необхідність мобілізації та важливість захисту батьківщини, окремі бойові командири, що досягли певної влади та впливу в країні саме на хвилі патріотично-військового піднесення та розголосі й уславленні своїх бойових подвигів, вже геть втратили цікавість до Сходу України, до боротьби за суверенність і неподільність держави, до проблем поранених, мобілізованих, переселенців і т.п. Невже ж у нас все так налагодилось, що більше не потрібно «діставати» ліки для поранених, проводити безкоштовні заняття чи літні табори для дітей переселенців, збирати речі та продукти для бійців АТО чи чинити опір в інформаційній боротьбі проти України? Невже все вже так добре, що не залишилось простору для добрих справ, які кожному варто тихо, методично й непомітно чинити в своїй галузі, населеному пункті по мірі своїх можливостей?
Відвідини 9 липня віддалених сіл Закарпаття бойовим командиром Семеном Семенченком свідчать про те, що вищеперераховані проблеми та завдання відійшли для нього на задній план. Тепер його більше хвилює небезвигідна участь у війні українських олігархічних кіл за перерозподіл майна та сфер впливу на бізнес та ресурси. Зокрема, боєць родом зі Сходу, де зараз проблем та бід, яким треба протидіяти, як то кажуть, «хоч греблю гати», став так щиро і завзято перейматися вирубкою Карпатських лісів, будівництвом доріг та діяльністю місцевих депутатів, що не полінувався відвідати віддалені гірські поселення Рахів та Усть-Чорна (Тячівщина). Мова йшла, здебільшого, про незаконність та неправильність рубок лісу, в яких пан Семенченко раптово став спеціалістом, та необхідність будівництва доріг. Остання проблема – винятково нагальна і болюча для мешканців усіх гірських сіл, та про її існування та байдужість до неї місцевих, обласних та державних можновладців, селяни давно і самі знають і зайвого нагадування не потребують. Замість конкретних пропозицій того, чим саме Він може і хоче допомогти закарпатським селянам, Семен Семенченко, керуючись вже давно глибоко вподобаною українськими політиками і чиновниками схемою, почав шукати винних, розповідати, хто нічого не робить і натякати на необхідність прийняття нових «покровителів» і керманичів, які такі чесні і безкорисливі, що вмить наведуть лад та встановлять царство справедливості. Пісенька стара як Світ. Та за часи незалежності України навіть мешканці віддалених сіл, які часто не мають інститутських дипломів та поміж важкою щоденною працею не слідкують за «великою» політикою, добре зрозуміли, що від зміни доданків, результат ніколи не міняється, і буде неформально керувати краєм чи галуззю одне олігархічне коло або інше, устрій життя простих громадян не покращиться, поки не зміниться сама система. Не втік від уваги працівників карпатського лісового господарства і той факт, що Семен Семенченко був серед гостей на представленні нового голови агентства Ковальчука Олександра Петровича. Не треба володіти винятковою логікою, щоб допустити, що цей факт і несподіваний рейд пана Семенченка по Закарпатським селам певним чином пов’язані. Серед «винних в усіх бідах» Семен Семенченко особливо виділив депутата Верховоної Ради від місцевого округу Василя Петьовку. В гуцульських селах, природно, як і годиться, знайшлися як прихильники, так і опоненти депутата. Хтось заступався за свого обранця, хтось – ні. Та в будь-якому разі, пан Семенченко, як доросла, розсудлива людина, мав би розуміти: щоб справити враження на громадян та бути почутим, варто починати з розповіді про те, що конкретно пропонує і може зробити сам оратор. А ще краще не розповідати, а спочатку зробити щось вартісне, а потім уже сподіватись на підтримку населення.
На Рахівщині люди, стомлені постійними політичними іграми, які при будь-якому результаті, завершуються виграшно лише для тих чи інших можновладців, взагалі досить різко відреагували на появу пана Семена. І комбат, який не боявся російської артилерії, досить знітився перед гуцульськими битками. В Усть-Чорному Семен Семенченко, який часто й густо нарікає на партію Регіонів, взагалі з’явився в оточенні та підтримуваний колишніми чи дійсними членами та активістами вищезгаданої партії районного рівня. Одним з таких місцевих стовпів, а як пізніше виявилось, бігарчиків (паличок на закарпатському діалекті), на який збирався спиратись пан Семенченко, виявився мешканець села Лопухів, колишній директор Брустурянського лісгоспу, заступник директора ТзОВ «Бирть» та в минулому відданий член партії Регіонів Фабрицій Володимир Васильович.
В останні місяці пан Фабрицій активно позиціонує себе у закарпатських ЗМІ, як палкий борець з незаконними рубками та корупцією, вболівальник за долю краю та спеціаліст лісового господарства. Часто для підтвердження своїх слів Володимир Васильович надає пресі фото ділянок лісу, де було проведено незаконні чи без дотримання норм рубки. Виглядає дуже переконливо, бо ж ніхто, окрім мешканців с. Лопухів, не знає, що ці ділянки лісу на фото (наприклад в урочищі Кедрянчик) були вирубані ще за часів керування лісгоспом самого пана Фабриція, а інколи не лише за часів його керування, а й прямо таки бригадами його фірми «Бирть».
Також нерідко Володимир Васильович нарікає на відпуск з навантажувальних площадок машин-лісовозів з деревиною без чипів та належної документації. Та ось днями біля контори Кедринського лісництва було затримано завантажену сировиною машину ТзОВ «Бирть», прямо одну з таких, на які дуже любить жалітися пан Фабрицій: без чипів та жодної документації. Машина була забрана на штраф майданчик, а проти ТзОВ «Бирть» порушено кримінальне провадження. Обурений такою несправедливістю та прискіпливістю Володимир Васильович майже невідкладно власною персоною прибув до контори Кедринського лісництва, щоправда не з поясненнями, а з відеокамерою, демонстративно зафільмовуючи все навколо. Та тут новоспечений режисер-аматор лишився невдоволеним, адже не застав біля контори нікого, окрім чергового майстра лісу та бригади робочих-будівельників, які на основі договору з лісгоспом проводять капітальний ремонт будівлі контори та господарських споруд лісництва.
Про рубки лісу, які проводились у лісовому фонді Брустурянського ЛМГ, коли ним керував Фабрицій Володимир Васильович, добре відомо здебільшого працівникам лісгоспу, а от мешканці села знають про свого односельця головним чином завдяки його схильності робити послуги та залучатися таким чином підтримкою політиків вищого, державного рангу. Так пан Фабрицій посприяв скандально відомому депутату Нестору Шуфричу у незаконному будівництві дачі в урочищі Мармур Плайського лісництва. Та й пан депутат не залишив свого тодішнього васала без подяки: допоміг йому затвердитись на посаді директора лісгоспу, хоча Володимир Фабрицій не мав на той час необхідної для такої посади вищої освіти (не закінчив університету). Окрім того, народний обранець посприяв своєму місцевому протеже при купівлі за неадекватно заниженою ціною лісопереробного заводу колишнього Усть-Чорнянського комбінату.
Можливо на таку «дружню взаємодопомогу» з боку пана Володимира Фабриція сподівається тепер і бойовий командир Семен Семенченко, та йому варто бути уважнішим і прискіпливішим у виборі союзників. Бо ж коли місцеві мешканці та працівники лісгоспу зі скандалом зняли Володимира Васильовича з гарантованої йому п. Шуфричем посади директора лісгоспу, в урочищі Мармур згоріла і надбана за такі послуги нова дача самого пана Нестора.
Така несподівана та примусова втрата посади стала для Володимира Фабриція моральною травмою та великим ударом по самолюбству, а люди, які сприяли його усуненню тоді та не дають повернутися на посаду директора тепер, – ворогами номер один. До таких «ворогів» відноситься більшість теперішнього керівництва лісгоспу, та особливо лісничий одного з семи підпорядкованих лісництв (Кедринського) Золотар Василь Васильович. Саме на ньому та підпорядкованому йому лісництві любить акцентувати увагу пан Фабрицій у своїх численних та систематичних виступах, зверненнях, жалобах та доносах.
Така активність підприємця видається досить дивною, адже незважаючи на звільнення з посади, пан Володимир все ще має лісопереробне ТзОВ «Бирть», яке функціонує не менш успішно, ніж інші приватні лісопереробні підприємства села та, судячи зі стилю життя його директорів, приносить своїм власникам цілком гідні прибутки. Та бурхлива діяльність Володимира Васильовича на царині складання звернень та жалоб свідчить про те, що для нього помста за вражене самолюбство важить мабуть більше, ніж робота над розвитком власного підприємства та спокійне гідне життя у достатку. Не кажемо вже про цілковите ігнорування підприємцем можливості, яку він, як досить забезпечений гірський мешканець, безперечно має. А саме можливості зробити щось корисне для рідного села, яким він нібито так переймається. Бо ж для Лопухова та його мешканців було б набагато корисніше, наприклад, відремонтувати хоч один клас школи чи кімнату дитячого садочка, отримати хоч якесь елементарне обладнання або медикаменти на ФАП, обладнати невеличкий музей чи безкоштовний туристичний центр, організувати літній табір з різними майстер-класами для місцевих малозабезпечених дітлахів, посприяти в отриманні освіти сільським талановитим дітям з бідних, багатодітних чи неблагополучних сімей, які без сторонньої допомоги ніколи не зможуть вирватись з цього «замкненого кола» до гідного життя. А таких «загублених душ» у гірських віддалених селах ой як вистачає. А як чудово було б започаткувати у місцевій школі щомісячну хоча б малесеньку стипендію для кращих учнів, переможців районних олімпіад та вчителів, яким попри всі перепони все-таки вдасться виховати таких переможців.
Та всі вищезгадані так звані вболівальники за долю села, краю та загалом України цих нагальних і зовсім не складних у вирішенні проблем ніби не бачать, проте їм постійно не дають спати думки про те, хто де директор і хто яку посаду отримає. Простих же громадян хочуть переконати, що від того, хто на якій посаді і при владі, їх добробут цілком і залежить. Найобурливіше те, що поки ми маємо лише безліч місцевих і приїжджих охочих писати, говорити, переконувати та чогось там добиватись. А от бажаючих реально розібратись в ситуації, вникнути в суть проблеми, можливо, жертвуючи частиною свого життя і добробуту, та діяти на практиці так і не знаходиться. Постійна ж балаканина й писанина негативно впливає, в першу чергу, на простих селян, рядових працівників лісового господарства та розвиток підприємств лісової галузі взагалі. Адже час, зусилля та гроші, які могли б бути використані для розвитку туризму, побічних користувань, закупівлі нової техніки та славнозвісних канатних установок витрачаються на «війни», максимально можливим результатом яких може бути зміна деяких дійових осіб чи, так званих, «господарів» краю і галузі.
На фото: дача Нестора Шуфрича в ур. Мармур Плайського лісництва, поблизу с. Лопухів Тячівського району.
