27/02/2023
0Спецпризначенець, зв’язківець, лісівник, воїн, герой – Василь Кривой.
42-річний Василь Кривой більше 15 років був правоохоронцем. За велінням долі став лісівником у Білокоровицькому лісництві ДП «Білокоровицьке лісове господарство» Житомирщини. Аж знову одягнув військовий однострій і служив Україні до останнього подиху…
– Василь мій старший син. Він зростав досить хворобливим. Ми ж вимушені переселенці після Чорнобильської трагедії, – з сумом згадує мати Героя Валентина Семенівна. – Він разом із іншими дітками, які постраждали від наслідків аварії на атомній станції, лікувався на Кубі. Звідти привіз небачені екзотичні кокоси та інші фрукти. А ще Василя неабияк вражало, як кубинські дітки завжди бігали табунами за українськими школярами і просили якісь подарунки на пам’ять.
Після лікування на Кубі син одужав. Обладнав вдома турнік, віджимався. Важезними гирями й штангою грався наче пластмасовими. Бігав і довжелезні кроси місцевим лісом у будь-яку погоду. Якось під час такої пробіжки сина зупинив міліцейський патруль. Правоохоронці спершу дивувалися, чому це Василь тут бігає. Не повіривши, довго супроводжували його. Аж поки остаточно не переконалися, що син, дійсно, займається спортом.
Василь закінчив школу лише з двома четвірками. Решта – п’ятірки. Як гарно він малював. Під час прогулянок на природі фотографував краєвиди, а потім ще малював їх. Змалечку неабияк захоплювався технікою. Непросте дитинство загартувало характер, душу й серце сина. Тоді він виплекав у собі серйозність, рішучість, наполегливість. Бо навіть коли малим їхав на Кубу, то зовсім по-дорослому, просив мене не сумувати та не плакати.
Спецпризначенець та захисник лісу…
– Після закінчення сільської школи Василь мріяв стати військовим-зв’язківцем, – розповідає мати Героя. – Намагався вступити до профільного військового училища у Києві. Успішно пройшов чи не всі випробування, але… Як пояснили нам згодом «доброзичливці», за сина не замовили слово «великі дяді з великими погонами». Неабияк розчарований Василь тоді вступив до художнього училища у Львові. Зі студентської лави й пішов на військову службу. Служив на Львівщині водієм бронетранспортера. Служба йому дуже подобалась.
Після армії син все ж таки намагався реалізувати себе саме у галузі зв’язку. Успішно закінчив політехнічний технікум у Харкові, куди йому запропонував вступати армійський товариш. Далі Василь працював у бригаді з прокладання телефонного зв’язку на Київщині. Згодом повернувся додому. Трошки робив черговим на залізничній станції, а далі навчався у школі міліції. Успішно закінчивши її, служив у міліцейському спецпідрозділі «Беркут».
Василь був патрульним міліціонером. А ще виконував обов’язки завідувача складом. Опікувався форменим одягом, спецзасобами бійців підрозділу. На його робочому місці завжди був порядок. Затримував й злочинців. Після Революції Гідності син захищав Україну в зоні антитерористичної операції у Маріуполі та інших місцях. Після повернення з АТО підрозділ, де служив син, невдовзі розформували. Тож Василь написав рапорт на звільнення після 15 років служби правоохоронцем. Багато його колишніх колег та друзів уже працювали у державній лісовій охороні. Син став лісівником за прикладом свого товариша, колишнього слідчого. Спершу був майстром лісу. Згодом, закінчивши аграрний коледж і здобувши фахову лісівничу освіту, працював єгерем та мисливствознавцем.
Багатьох браконьєрів примушував бігати довжелезний «марш-кидок» місцевими лісами. Тож назавжди відбив у них бажання порушувати закон. Син із колегами брав участь у гасінні резонансних пожеж навесні 2020 року на Великдень. Він працював майже на кордоні Житомирщини та Київщини.
Якось син із колегами затримали цілу групу браконьєрів, які зривали мох із заповідних скель у заповіднику «Кам’яне Село» та вантажили його до своєї автівки. Браконьєрів було більше за лісівників. Почалася сутичка. Довелося викликати правоохоронців.
Василь патрулював угіддя зі своїм вірним другом – бельгійською вівчаркою породи малінуа Арчі. Цього собаку йому подарували друзі. Пса з якихось причин «списали» з правоохоронної роботи. А Василь виховав Арчі справжнім охоронцем лісу. Потенційні порушники навіть не намагалися чинити в лісі свавілля, знаючи, що його патрулюють Василь із товаришами та Арчі. Син досконало володів мисливською зброєю та спецзасобами. Якби не повномасштабна війна, він би й надалі успішно оберігав рідну природу.
Герой-захисник України
– 24 лютого 2022 року з першими залпами повномасштабного російського нападу син разом із іншими земляками-добровольцями поїхали до територіального центру комплектування. Чи міг лишитись осторонь досвідчений боєць та лісівник? – втирає сльози мати Валентина Семенівна. – Василь служив у частині з міста Новограда бійцем-кулеметником. Про війну завжди розповідав уривками, шкодуючи моє серце та душу… Під час короткотермінової відпустки ще ділився скупими спогадами. Як хлопці страждали від спраги і мріяли про чашку гарячого чаю. Як відчайдушно боронили від москалів Донеччину і як звільняли Харківщину. Як дякували визволителям добросердні прості харків’яни та допомагали усім можливим.
Коли Василь приїхав у відпустку, то спершу побачив вірного Арчі. Це була така щира й зворушлива зустріч двох друзів. Емоції мені описати важко. І вже остання зустріч.
17 жовтня син загинув разом із двома побратимами-земляками в районі міста Костянтинівка на Донеччині під час потужного обстрілу «Градів». На тілі Василя не було живого місця від уражень… 20 листопада син мав святкувати свій 43-й день народження. Не встиг Василь й створити власну родину. Але любив двох своїх племінників, дітей мого молодшого сина і свого молодшого брата наче рідних. Вчив семирічну племінницю малювати, а 14-річного племінника ремонтувати мотоцикли і їздити на них.
Я була щиро вражена, скільки друзів, товаришів, земляків, побратимів сина провели його востаннє з гіркими слізьми на очах. Були правоохоронці, лісівники, армійські товариші, зв’язківці й залізничники. Я щиро вдячна колективу нашого лісництва та лісгоспу за посильну допомогу. Хлопці мені дров нарубають, по господарству допоможуть. Найбільше допомагає колега Василя лісівник Сергій – той самий колишній правоохоронець та учасник АТО, який і запросив сина працювати у лісгоспі. Мій молодший син – брат Василя, теж захищав Україну, охороняв кордони на Чернігівщині.
Після похорон Василя я зібрала всі кошти, що мені принесли на смерть сина, та передала їх його бойовим побратимам. Вийшло близько ста тисяч гривень. Хлопці придбали на частину з них прилад нічного бачення, аби вчасно виявляти ворога. Частину коштів теж використають на придбання іншого тепловізора. Хай це оснащення береже наших героїв, які боронять нас, не шкодуючи свого життя, так як це робив Василь.
Наш вірний Арчі досі чекає на господаря. Щойно я одягну якусь військову куртку сина, пес відразу відчуває його запах. Кидається мені на руки обійматись, можливо, врешті господар приїхав? А потім сумно жалісливо дивиться мені у вічі та наче питає: «Чому господаря немає, чому він не приходить…». А я й досі чекаю, що син колись постукає у двері: «Мамо, я вже вдома…».
